• Головна
  • «Я сгною тебя в подвале, с*ка!» Як 60-річна жінка з Маріуполя проходила фільтрацію, і чому вона ніколи не повернеться в Україну
20:02, 11 травня

«Я сгною тебя в подвале, с*ка!» Як 60-річна жінка з Маріуполя проходила фільтрацію, і чому вона ніколи не повернеться в Україну

«Тільки я і сумка…» Вікторія Левашина залишилась сам на сам зі своїм життям. Без близьких, без друзів, бо всіх розкидало по світу, без дома, без Батьківщини. Да і те, що вона сама , на відміну від свого дома, ще існує в цьому світі, - справжнє диво. Жінку врятувала від загибелі єврейська кров і поважний вік. Бо якщо б вона була трохи молодшою, та ще й українкою за походженням, то лежала б вона вже в землі. Під час фільтрації Вікторію Левашину ледве не застрелив росіянин.

«Ми з мамою жили в Маріуполі на вулиці Бахчиванджи, біля кінотеатру «Комсомолець». Невеличка двокімнатна квартира, улюблене і затишне місце. Мама вже півтора року не ходила через хворобу. І я булі з нею поруч.

Наш район почали обстрілювати з березня і не припиняли до 16-17 квітня. Сказати, що було страшно – це нічого не сказати. Але ж я в своєму страху не була унікальна. В нашому домі залишалось біля 40 чоловік – і всім було страшно щодня, щогодини…

Мені було важче за інших, мабуть, через те, що я не могла залишати свою маму. І коли всі спускались у підвал – я залишалась поруч з нею, під обстрілами. Мамі було важко зрозуміти, чому у нас немає води, або чому я не зателефоную родичам, щоб прийшли допомогти мені. Їй взагалі було важко зрозуміти, що в Маріуполі розпочалась справжня війна – така, яку важко було уявити і в наближення якої ніхто в країні не хотів вірити.

«Я сгною тебя в подвале, с*ка!» Як 60-річна жінка з Маріуполя проходила фільтрацію, і чому вона ніколи не повернеться в Україну, фото-1

Спочатку родичи приходили допомагати мені з водою, костром. Але потім через постійні обстріли вони вже не могли залишати свої домівки і йти до мене. І я залишилась з лежачою мамою без їжі, без води в квартирі, в якій не залишилось жодного вікна та дверей, а температура у кімнаті опустилась до мінус 5 градусів.

Я не знала, як прогодувати маму, як її зігріти…

Одного разу під час обстрілів (а в Маріуполі весь час були обстріли) я стояла біля вікна і дивилась на будинок навпроти, він розташований дуже близько. Я вже не завертала уваги на обстріли – просто стояла і дивилась. І раптом на моїх очах в будинок влучає ракета, прошиває його на скрізь, вилітає з іншого боку, а декілька чоловік розриває на шматки. Фільм жахів в прямому ефірі. Я бачила смерть ось так, відверто, невідворотно. Мені ніколи до того ще не було так страшно, так моторошно…

З 20-х чисел березня наш район і наш дом почали обстрілювати так, що залишатися  в квартирі стало вже неможливо.

У нас в підвалі знаходився салон краси, і голова ОСМД мав ключи від того підвалу. Тож він відкрив його  і дозволив жінкам та дітям переховуватись там. 

Боже мій, мамо, прости мене, але були години, коли я не могла бути поруч, коли я залишала тебе під тими бомбами наодинці і спускалась у той підвал. Я плакала, але йшла вниз. Мені не хотілося, щоб ми загинули обидві, і нікому було б поховати наші тіла.

Наприкінці березня з нашого будинку поїхала жінка, яка мешкала на першому поверсі, і залишила ключі, дозволила жити в її квартирі. І сусіди вирішили, що краще цією можливістю скористатися мені і моїй мамі. Бо в квартирі на першому поверсі вважалось безпечніше. Крім того, на відміну від нашої, ця була з вцілілими вікнами.

З великим трудом сусіди допомогли перенести маму на руках на перший поверх. Через 2 години  - пряме влучання в наш будинок, частина будівлі рухнула. В нашій тимчасовій квартирі повилітали всі вікна. Ми знову залишились на холоді.

28 березня авіабомба впала так близько, що ударна хвиля збила нас всіх з ніг. Мама від того удару гойкнула… і померла. Серце її зупинилось.

Я загорнула матір в ковдру (так всі в Маріуполі робили) і за допомогою сусідів поховала во дворі нашого дому.

1 квітня до нашого підвалу завітали українські військові і порадили йти звідти швидко, бо в цьому районі буде дуже гаряче. Порадили йти до гімназії за «Кулаками» (пам’ятник жертвам фашизму – ред.), бо там безпечніше.

Я не знала, куди я йду, навіщо, де мені укритися. Я просто встала і пішла. Потім згадала, що там поруч жила моя подруга. Пішла до неї. 

Виявилось, що чоловік її відвіз вже давно на Білосарайську косу, там не стріляли. А сам залишився у місті. Тож він дозволив пожити поруч, але попередив: іжі не залишилось.

«Я сгною тебя в подвале, с*ка!» Як 60-річна жінка з Маріуполя проходила фільтрацію, і чому вона ніколи не повернеться в Україну, фото-2

Володя врятував мені життя насправді. Бо два тижні ми ділили з ним один шмат хліба на двох. Це була вся їжа. Пізніше він десь знайшов мед, і ми намазували його на шмат хліба, и голод трошки слабшав…»

Голод – справжній, не вигаданий, без епітетів та перебільшень. І це так дико і неприродньо відчувати і розуміти, що ти хочеш їсти, і тебе нема де взяти їжу.

«На початку квітня ми дізнались, що на Метро росіяни стали роздавати гуманітарку. Но у мене не було сил так далеко йти пішки, а Вова категорично відмовлялвся- не хотів нічого з рук катів і вбивць.

Приблизно 17 квітня в нашому районі перестали стріляти. І я вирішила сходити до свого будинку, подивитись, чи можна взяти якісь речі. Але ніякого будинку у мене вже не було. За два тижні, що я переховувалась в квартирі подруги, мій будинок згорів повністю. Нічого не залишилось. Ось тільки я і моя сумка.

Несподівано до будинку під’їхав автомобіль з московськими номерами. Це був водій, який приїхав по сусідку. Її син давно мешкає в Москві, дуже заможний чоловік. Він винайняв машину, водія, щоб той привіз мати до самої Москви. Я запитала, а чи не візьмуть вони мене з собою. Я хотіла вибиратись з Маріуполя хоч кудись. Під Москвою у мене мешкає рідня, тож, подумала я, поїду спочатку до них, а потім вже буду вирішувати».

Водій-москвич виявився досить поінформованою людиною. Можливо, не перший раз вже так вивозив людей. Він зайняв чергу на фільтрацію, ще коли їхав до Маріуполя і тільки-но перетнув кордон в Новоазовську. 

Тож на зворотному напрямку чекати довго не довелось.

«Ми приїхали в Бєзимєнне. Я винайняла житло, щоб було де чекати фільтрацію. Ми чекали її два дні.

Коли підійшла черга, нас покликали у велику кімнату. Там стояли довгі столи і лавки. Було багато чоловіків в військовій формі. Всі молоді, років по 19-20.

Запрошували по 2-3 людини.

Тих, хто молодший, перевіряли дуже прискіпливо, роздягали. До мене так не чіплялись.

Чесно кажучи, я нічого не знала про ту фільтрацію. В Маріуполі під обстрілами у нас не було ніякої інформації. Тож я виявилась до неї не готова. Вже в машині мені дали пораду видалити Фейсбук з телефону. А у мене не виходило цього зробити. Паролі свої я забула. Одним словом, не вийшло. Тому на всяк випадок взяла з собою не свій телефон, а мамин. Він старий, кнопковий, і там взагалі немає виходу в Інтернет.

Нас запросили на співбесіду і сказали взяти з собою тільки паспорт і телефон – більше нічого.

Спочатку у мене взяли відбитки пальців і видали довідку, що я вже дактилоскопована (слово-та яке жахливе). А потім сказали чекати. І ось сиджу я, чекаю, всім вже повернули їх паспорти і телефони, а мені не повертають та не повертають.

І раптом виходить з кімнати хлопець, років 19-ть йому було, і суворо називає моє прізвище. Я заходжу, і він наставляє на мене свій автомат.

Я заклякла. Чесно, я не можу добрати слів, щоб описати, що відчуває людина, коли їй в живіт утикається ствол автомата.

Цей хлопець показує не мій телефон, а свій. Там у нього фейсбук. Він знайшов там мій профіль, а в ньому моя аватарка с жовто-блакитним прапором. І все! Цього було достатньо, щоб він почав кричати.

«Я сгною тебя в подвале, с*ка!» Як 60-річна жінка з Маріуполя проходила фільтрацію, і чому вона ніколи не повернеться в Україну, фото-3

«Ах ти ж с*ка укроповская! Тварь. Убью! Да я тебя в подвале сгною. Расстреляю…» 

Він кричав довго, тикав в мене той автомат. І я думала, що це кінець, що мене чекає смерть. Я не мала, що сказати в своє виправдання, бо що тут скажеш? Я люблю свою країну. Коли це стало злочином».

Він довго знущався. А потім каже, що жінці на 10 років заборонений в’їзд на територію росії, а в «ДНР» мені взагалі – смерть. 

«Радуйся, что тебе 60 лет, иначе…»  - сказав, а потім вдарив мене ногою в спину і сказав: «Пі***й пешком в свой Львов».

Я вийшла і розридалась. Грошей майже не залишилось, рідних немає. Водій з сусідкою, звісно, чекати мене не стали, поїхали самі. І я одна в цій довбаній Бєзименці. Добре, поруч проходили чоловіки. Виявилось, що це наші, маріупольські, їх пригнали сюди з Талаківці, Гнутово, Мирного на фільтрацію і вони там, бідолашні, застрягли. Але допомогли мені обміняти гроші і дали пораду телефонувати комусь, хто може допомогти. І я подзвонила своєму рабину.

Я єврейка. В Маріуполі відвідувала єврейську громаду, багато кого знала. Виявилось, вони давно витягують євреїв з Маріуполя, просто до Приморського району ще не дістались. Допомогли і мені. Знайшли водія, який приїхав з Новоазовська, забрав, відвіз до Бердянську. Звідти – Мелітополь, потім Запоріжжя. Потім мені допомогли пішки перейти кордон з Молдовою, ночувала під Кишинівом, а вже звідти – полетіла до Ізраїлю».

Вікторія виїхала з Маріуполя 18 квітня, 10 діб вона добиралась до Запоріжжя, і тільки 4 травня вона опинилась в повній безпеці.

«Я сгною тебя в подвале, с*ка!» Як 60-річна жінка з Маріуполя проходила фільтрацію, і чому вона ніколи не повернеться в Україну, фото-4

«Тут, в Ізраілі, є рідня. Зараз я у них. Потім буду отримувати статус. Буду залишатись тут. Думаю, я вже ніколи не повернусь до дому. Мені 60 років, і у мене немає більше дому…»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Маріуполь
Оголошення
live comments feed...