Ангели їздять на роздовбаних синіх шістках. Історія маріупольчанки, яка врятувалась із пекла

Свою валізу спогадів про виживання відкрила жителька Маріуполя, Катерина, яка разом зі своєю сім’єю пережила жахливі дні війни у рідному місті та змогла виїхати.

Вона розповіла не тільки про злочини рашистів у Маріуполі, які їм довелося побачити та відчути. Жінка також поділилася пам'ятними асоціаціями від цієї війни, що викарбувалися в неї та багатьох маріупольців назавжди.

Оприлюднюючи історію своєї сім'ї, Катерина хоче звернути увагу на те, як тепер по іншому бачать та цінують прості побутові радощі люди, які змогли вирватися з того пекла.

Далі подаємо історію Катерини від першої особи.

Запаси для виживання

Особливих запасів я ніколи не робила. Пара навал жучків відучила мене запасати крупи, консерви ми майже не їли, закрутки робили, але не цього року і просто щоб, побалуватися.

24 лютого, коли все почалося, ми виїхали до Малинівки майже без припасів, бо в холодильнику закінчилося майже все. 27 лютого я сходила до місцевого магазину і там із напівпорожніх полиць накупила різних продуктів. Потім я часто шкодувала, що не взяла всього вдвічі більше.

Коли відключили світло, мені стало страшно за холодильник і все те м'ясо, яке я туди завантажила. Щоб зберегти його, я вирішила зробити домашню тушонку.

Як показала практика, це було дуже добре рішення, адже наступного дня відключили газ.

Березень 2022: холод, сніг та попіл

Березень 2022 видався холодним. Звичайно, березні 2021, 2020 та інших років теж були не дуже спекотними. Але коли в тебе тепло вдома, а ти сам радієш весняному сонечку і першій зелені, то пронизливий вітер та періодичний мінус переносяться якось простіше.

Але в березні 2022 року, коли опалення, світло, газ та інші блага цивілізації залишилися десь далеко, будь-яке похолодання відчувалося на власній шкурі. Особливо, коли в квартирі залишилося лише три цілих шибки, а решта вікон забита ганчірками.

До того ж, сніг зривався навіть надто часто. Щоправда, іноді було складно зрозуміти – це сніжинки чи попіл від пожеж.

Напевно, колись, коли мине багато часу, я зможу знову радіти снігу і зачаровано розглядати танець сніжинок. Але найближчим часом дивлячись на сніжинки, я зможу згадувати тільки палаючі будинки.

Про щастя

Перші дні березня ми сиділи в будинку на Черемах і ніс боялися висунути. Бої розгорнулися просто біля будинку, гради били якраз над ним (ніколи не забуду, як тріщать снаряди граду), а піхота з автоматами та гранатометами за відчуттями стрибала просто по даху.

І ось після чергового вдалого прильоту (вдалого для нас, але не для купи сусідніх будинків), ми поїхали до батьків чоловіка, які проживали біля торгівельного центру «1000 дрібниць».

І ось поки ми їхали містом, найстрашнішими для мене були не зруйновані будинки (після десятого звикаєш), а зруйновані дощенту магазини. Тягли все і звідусіль, навіть рослини з квіткового. На весь Маріуполь працював один «Дзеркальний» на проспекті Будівельників.

Тепер я розумію, що щастя - це коли ти будь-якої миті можеш піти в будь-який магазин і купити там все, що хочеш.

Пам'ять про пекло

Коли-небудь, коли Маріуполь відбудують заново, в ньому обов'язково мають бути меморіали - складені з каменю та ґрат печі, на яких стоять закопчені чайники та каструльки.

Зовсім недавно це були звичайні каструльки й чайники, але в гості прийшов «руськиймир», і їм довелося змінитися. Будь-який посуд після двох-трьох разіввикористання ставав однаковим - гарного матового чорного кольору. І відчайдушно бруднився сажею так, що до нього було не доторкнутися. У хід йшли рушники та прихватки, але навіть з ними шкіра страшенно мажеться. Навіть після багаторазового миття рук та гарячого душув мене видно кожну складку на шкірі.

Але ці закопчені чайники і каструльки стали єдиним способом приготувати гарячу їжу і хоч трохи зігрітися.Сподіваюся, таких меморіалів буде багато, можливо в будь-якому дворі.

І на них - табличка на згадку про людей, які пройшли через пекло, про людей, які залишилися в пеклі, а головне - на згадку про людей, які влаштували це пекло.

Шість сортів води

На 13-й день блокади я зрозуміла, що поняття «питна» та «технічна» вода говорять не так про її якість, як про кількість.

Поки води багато, вона буває дуже різною:

- Привезли поліцейські, чудова питна вода, можна пити навіть без кип'ятіння. Шкода, що приїхали лише один раз.

- Набрали з водопроводу, доки вода була чистою.

- Набрали з водопроводу давно, і вода вже встигла зацвісти.

- Набрали з водопроводу, коли вода йшла вже іржава.

- Набрали в сусідньому будинку в підвалі - кажуть, що стікала із системи опалення. Спочатку вважалася технічною, але в останні дні була переведена в розряд питної після тривалого кип'ятіння.

- Набрали під водостоком, коли почала танути сніг на даху.

І лише останній сорт води був визнаний відверто технічним і не використовувався для пиття та приготування їжі.

Якоїсь миті ми перерахували запаси. Однією з причин від'їзду було нерозуміння, де брати воду, коли вона закінчиться.

Коли вперше купалася в душі, зловила себе на тому, що мені боляче дивитися на хорошу воду, що втікає даремно.

30 років та 3 дні

У березні темніє рано, а у березні 2022 року темніло особливого рано. Напевно тому, що електрики давно не було і момент сутінків став вододілом: стемніло - настав час йти спати, розвиднилося - встаємо. Все йшло до дня весняного рівнодення, тому половинки виходили досить симетричні.

У таких умовах свічки стали предметом першої необхідності, а сірники та запальнички – нульової.

У бабусі, царство їй небесне, була коробочка зі сірими сірниками, щоб переносити полум'я з однієї конфорки на іншу. А я сміялася: бабусю, навіщо вони тобі? Адже завжди можна взяти новий сірник, їх он скільки у магазині.

Мені знадобилося тридцять років і лише три дні війни, щоб завести свою коробку зі згорілими сірниками.

Про емоції

Емоції – штука складна і дуже суперечлива. За деякі буває відверто соромно. Наприклад, коли в Маріуполі я чула звук літака, то першою думкою було: не в нас, тільки не в нас!

І коли лунав вибух, більш-менш віддалений, то першою думкою було: фух, пронесло! Щоправда, відразу приходила друга: наше "фух, пронесло" було смертю для когось іншого. За ці думки досі дуже соромно.

«Дзеркальний» - магазин, який тримався до останнього

Магазин «Дзеркальний» тривалий час залишався острівцем цивілізації. Єдиний магазин, який не рознесли. Єдина точка, де можна було купити щось. Єдине місце, де можна було згадати колишнє життя, взяти в руки каталку та пройтися освітленим супермаркетом.

Ось тільки, щоб потрапити в цей рай, треба встати годині о 5 ранку, дочекатися, поки відкриється о 10 ранку магазин і не збожеволіти в черзі з кількох сотень озлоблених, наляканих і нервових людей. У холод. Коли стріляють.

Я на такий подвиг виявилася не здатною. А потрапити до магазину було потрібно.

Тому коли до нас заскочив друг чоловіка і сказав, що він майже достояв до своєї черги, я страшенно зраділа. Оскільки кожного доданого в чергу люди були готові порвати на дрібні ганчірочки, було вирішено грати чоловіка та дружину.

За обман соромно, але можливість скупитися була важливішою. У магазині було світло (працював генератор), продавці та досить скромний список продуктів на полицях. Покупки робили під звуки вибухів та вигуки охоронця "давайте швидше, зараз генератор відключиться" - і все, магазин закрився.

А наступного дня закінчився «Дзеркальний», бо під час чергового обстрілу в нього потрапили ракети. А що не зруйнували ракети, зруйнували люди, які тягли з крамниці все, що потрапить під руку.

Добрі справи залишаються назавжди

Як не дивно, всі страхи забуваються дуже швидко. Але що врізалося в пам’ять назавжди - це святі люди, з якими звела війна.

Наприклад, із власником зоомагазину, який під обстрілами відкривав його, щоб люди могли зробити покупки. Завдяки йому мої кішки ситі і мають наповнювач.

Або із сусідами, які поділилися зі свекрами продуктами, поки ми не приїхали 7 березня, а потім віддали нам для дитини дефіцитний йогурт та молоко.

Або з жителями бомбосховища, які після обстрілів вискакували назовні з ломом та вогнегасниками, щоб оперативно усунути пожежу у квартирі, якщо вона почнеться.

Або з величезною кількістю волонтерів, які привозили їжу, воду, одяг, ліки до пунктів прийому біженців на всій протяжності маршруту.

Або зі співробітниками останнього функціонуючого магазину «Дзеркальний», які на свій страх та ризик виходили на роботу, щоб люди могли купити продукти.

Або з поліцейськими, які привезли на «1000 дрібниць» питну воду, незважаючи на обстріл.

Щоправда, всіх переплюнув чоловік, який просто так віддав нам п'ятилітрову баклажку з бензином, коли ми думали, що вже все, край, припливли, бензин закінчився, причому в найневдалішому місці – у сірій зоні під Запоріжжям. Тепер я знаю, якими машинами їздять ангели - на роздовбаних синіх шістках.

Я багато кого не згадала, але я дуже сподіваюся, що кожна добра справа, яку роблять зараз люди, повернеться до них сторицею.

Найжахливіший страх

Обстріли в Маріуполі стали звичною справою. Ми вже легко відрізняли прильоти від відльотів, визначали відстань, навіть дізнавалися про деякі арти за звуками.

Але один обстріл я запам'ятаю назавжди.

Зазвичай ми намагалися виходити на подвір'я по одному, щоб хтось – чи я, чи чоловік – були з батьками та дитиною. Але того разу розслабилися. Почався обстріл, і ми разом із "дітьми підземелля" заскочили до підвалу. Думали, що це один удар, а їх було з десяток по домівках та двору.

Я сиділа на стільці в бомбосховищі, куди мене насильно посадили, і вила, тому що я - тут, а моя дитина - там! І як була пауза на перезарядку, ми побігли до квартири.

Все обійшлося. Дитина з бабусею сиділи у коридорі, причому п'ятирічний чоловік заспокоював бабусю, яка переживала за нас.

Обстріли були постійні, важкі та близькі - десятки. Часто мені здавалося, що ось цей буде для нас останнім. Але для мене ці п'ять хвилин були найстрашнішими за весь час.

Щастя пахне свіжим хлібом

Хліб зник майже відразу, одночасно з борошном. Останній батон ми купили у селі Малинівка 26 лютого, коли поверталися до Маріуполя.

На диво, я не страждала від відсутності хліба. По-перше, їсти не хотілося взагалі. По-друге, були проблеми важливіші.

Але хліб мені снився. Снилося, як я через все місто йду до пекарні і там стою перед полицями, а потім нагрібаю все більше. Снилося, як пахне. Снилося, як я їм щось із хлібом.

Зараз хліб не здається мені особливо смачним. Але, мабуть, я вже ніколи не зможу викинути жодного шматка.

Зігрітися, прибираючи бите скло

Вранці, якщо не було сильних обстрілів, я намагалася виходити надвір. Брала чайник, ставила на багаття, потім спускалася в бомбосховище за віником і підмітала доріжку та майданчик біля під'їзду від розбитого скла.

Не те, щоб у цьому була реальна потреба. Просто якось хотілося впорядкувати навколишній хаос хоча б на такому примітивному рівні. Та й неможливо просто сидіти склавши руки. А так вийшла, помахала віником, зігрілася заодно, що особливо цінно.

Потім і з вікна дивитися приємніше - розумієш: можливо, я не можу змінити світ, але ці конкретні 4 квадратні метри я зробила краще. Щодня після чергового обстрілу висипалося все нове скло, тому нестачі в роботі у мене не було. 

Ключі, які більше ніколи не відкриють двері

Десь до 12 березня здавалось, що зараз все скінчиться, що ще трохи - і все повернеться до ладу. Але час ішов, а нічого не змінювалося.

Та після 13 березня на «1000 дрібниць», де ми тоді жили у батьків чоловіка, почалися важкі обстріли та вуличні бої. Тоді ж почали ходити чутки, що є зелений коридор, через який люди виїжджають. Але були й інші чутки: як людей розстрілюють на шляху до Бердянська, відбирають автівки, а на дорогах  лежать міни "наче коров'ячі катяхи".

Дім, батків чоловіка Катерини, у якому вони перебували останні два тижні у Маруполі.

Та день за днем було все гірше. Майже кожен день – важкі обстріли нашого кварталу. Лунали постріли автоматів, гранатометів та мінометів. 17 березня відбувся арт- обстріл гаражів, де стояла автівка. Декілька гаражів розтрощило, горіли дахи. В квартирі розтрощило вікна. З кожним розбитим склом падала температура в приміщенні - вранці 18 березня був -1 градус в кімнаті.

Ввечері 18 березня ми вирішили тікати. Наступного дня прокинулися вранці, покидали речі в сумки. Ми з чоловіком пройшли до гаража, щоб забрати автівку. Нам вдалося виїхати з міста, нас не зупинили та не розвернули на блокпостах. Але я не знаю, що було складніше: бачити розбите рідне місто або розмовляти з окупантами.

Потім отримали з Маріуполя новини про те, що за два дні, як ми виїхали, розтрощили гаражі. Згоріли всі автівки, що стояли там. А ще через два дні ракета влучила в нашу квартиру. Ми з чоловіком, син, свекри та навіть обидві кицьки в одній переносці - врятувалися. Взяли з собою трохи речей та техніки а також ікону, яку я вишивала власноруч. Та ключі, що, мабуть, вже ніколи не відкриють свої двері…