
«Ми потрапили в мишоловку…» Як маріупольці йшли пішки по мінному полю, щоб вирватися з пекла, - ФОТО, ВІДЕО
Микита, Настя та їх 5-річна донька Вероніка (імена героїв змінені, і пізніше ви зрозумієте чому) в 2015 році вже тікали від війни. Вони жили в Зугресі. Це невеличке шахтарське місто на Донеччині. Коли туди прийшла «русская весна», вони зібрали свої речі і поїхали до Маріуполя. Оселились в Лівобережному районі. Пустили коріння.
На їх очах Лівобережжя почало перетворюватись на комфортний та красивий район. Микита з Настею майже кожні вихідні гуляли оновленим парком Веселка, а коли почався ремонт Міського палацу культури, який розташований біля їх дому, - мріяли, як їх маленька донечка буде там займатися.
Веронічка таки потрапила до Міського палацу культури. Але вона там не танцювала і не співала. Вона там переховувалась від ворожих обстрілів.
«Ми пішли у підвали міського палацу одразу після початку війни, - розповідає Микита. - Ми жили в старій двоповерхівці поруч. Там, звісно, був підвал, але він був зовсім не пристосований. Ми шукали місце, де б наша дитина була у відносній безпеці і щоб вона якомога менше чула вибухи.

Підвал під Міським палацом культури був таким глибоким і надійним, що там взагалі не чутно було вибухів, окрім тих, які потрапили безпосередньо по будівлі. Підвал був чистим, сухим. Там було три виходи, що дуже важливо у випадку обвалу. Там був туалет та вода. Тож, ми вирішили переховуватися там.
Спочатку людей було мало, але приїхав телеканал ТВ-7, зняли сюжет про нас, і вже наступного дня наше укриття заповнилось людьми. Більше 200 чоловік точно там переховувалось.
Вдень ми ходили додому, відпочивали, мились, а ввечері, коли обстріли посилювались, ми повертались в укриття».
Але 5-6 березня обстріли посилились. Стало прилітати безпосередньо біля палацу. Приблизно в цей період на Лівобережжі зникла вода. Тож Микита з родиною перестали ходити до дому, і все їх життя стало проходити в підвалі Міського палацу культури.
«6 березня я в останнє відвідав власну квартиру, - розповідає Микита. – Встиг забрати жорсткий диск з родинними фото. Будинок вже був пошкоджений. Ракета потрапила в одне крило, але вікна повилітали по всьому дому. В нашій квартирі металеві двері разом з рамою вирвало.


Ввечері того ж дня ракета потрапила вже в наш палац. Будинок витримав, він дуже міцний, але почав горіти дах.
Ми з хлопцями вийшли на чергування. У нас не було чим гасити пожежу. Але будівля була з цегли, там не багато чому було горіти. На даху тільки палали дерев’яні балки. Вони падали вниз, і ми з хлопцями граблями їх розтаскували, щоб від тих балок нічого більше не загорілося.
Ми вважали, що контролюємо ситуацію. Думали, що вогонь згасне, і ми зможемо перебувати там і надалі. Але поруч проїжджав патрульний автомобіль поліції. Хлопці побачили, що ми палаємо, спустились в підвал, подивились, скільки нас там людей, і наказали терміново залишити укриття.
Патрульні по рації викликали допомогу. І до нас приїхав броньований автомобіль Нацгвардії, ще якийсь автомобіль спецпризначення і звичайний автобус «Богдан». Всіх людей посадили в цей транспорт і повезли до Лівобережної райадміністрації.
Там вже було повно людей. Вони там переховувались з 1 березня.
Нас зустрів особисто голова Лівобережної райадміністрації пан Очеретін. Він дозволив нам розміститися на цокольному поверсі. Ми зайняли архів. Почали у сусідні кімнати зносити папери, папки, якось обладнувати собі спальні місця.

Прожили ми там три тижні. Тут все було налагоджено дуже добре. Волонтери і військові підвозили їжу та воду. Олексій Філімоненко, це патрульний, який нас забрав з палацу, залишився за нами у райадміністрації і допомогав все організовувати.

Одного разу ми прокинулись від того, що – горимо. Палало північно-східне крило будівлі. Ми всі побігли в будинок, що був поруч, по вулиці Міклухи Маклая. Там був довжелезний підвал, але він мав тільки один вихід. Це було дуже небезпечно. Ми пересиділи там, поки в райадміністрації не згасне полум’я, і повернулись. Але частина людей залишилась там.
Так і жили ми. В цілому непогано. Але настав день, коли к нам ніхто не приїхав – ані поліція, ані військові, ані волонтери. І ніхто не привіз нам воду.
Ми почали відкривати кабінети райадміністрації, забирали залишки води. Коли і ця вода скінчилась, ми зрозуміли: треба шукати воду. Бо ми не протримаємось.



Одного ранку я побачив, як люди з дому, де ми тимчасово переховувались, рушили кудись с баклажками для води. Я спитав, куди це вони. І люди відповіли, що рушать на хлібзавод. Мовляв, там є вода. Коли вони повернулись, я розпитав, куда конкретно треба йти, і ми пішли. Зібралась майже вся чоловіча половина нашого бомбосховища. З нами переховувалась родина ромів, так навіть маленький хлопчина за нами ув’язався. Його не пускали, але чи їх утримаєш.
Те, що ми побачили, поки шли на хлібзавод, - це був справжній жах. Ми ж до цього сиділи в своєму сховищі. Спочатку в одному, потім в іншому. І ми нічого не бачили навколо себе. А тут побачили.
Розумієте, ми шли – по трупах. В прямому сенсі. Ми ступали в калюжі крові, бо кров була всюди, і не можливо було її якось оминути. Все навколо було зруйноване. Я не міг повірити, що це – Маріуполь.
Воду ми таки принесли. Це була вода з пожарного резервуару. Колись вона була водопровідна, але зараз, зрозуміло, стала технічною. Проте іншої у нас не було.
Потім ми ще декілька разів ходили туди по воду. З нами був циган Артур. Ми допомагали його дітям, годували їх, і він дуже добре до нас ставився. Він працював колись у морзі при четвертій лікарні. Потім, коли почалась війна, допомагав як санітар, заправляв дизелем генератор. Одного разу приніс мені звістку від мого дядька, який разом з сином теж волонтерив в лікарні. Так я дізнався, що можна переїхати в лікарню і жити там. Артур сказав, що звідти буде організована евакуація. Тож ми не стали довго думати і пішли туди.
На відео, зробленому в Лівобережній райадміністрації - дивні бомбочки, які залишились після потрапляння снаряду у будівлю.
Нас поселили в підвал. Підвал був брудним, в райадміністрації набагато кращий. Проте на відміну від райадміністрації, в лікарні були справжні ліжка і навіть постільна білизна. Ми вперше нормально спали там. Ввечері ми влаштували собі справжній пір. Ми ж думали, що наступного дня нас будуть евакуювати, і з’їли всі свої запаси. Як же ми були шоковані, коли дізнались, що ніякої евакуації не планується.
У нас фактично не залишилось вибору – треба було виходити з міста самим.
Нам сказали, що можна йти пішки до Ляпіно, а звідти вивозять до Новазовська. Не кращий варіант, але треба було якось вибиратись. Артур запропонував допомогу – на лікарняній машині довезти нас до Ляпіно. Ми погодились. Але коли доїхали до парку Веселка (це просто жах, що сталося з парком!), побачили, що дорога перегороджена і замінована.
Тоді ми вирішили повертати до центру міста. В центр Артур нас везти не хотів. Тож ми рушили пішки. Але коли ми дійшли до початку вулиці Набережної, ми побачили, що там теж все перегороджено і уставлено мінами. І написано попередження: міни.
Ми були просто в шоці. Розумієте, ми потрапили в справжню мишоловку. Позаду – міни, попереду – міни, а посередині – авіабомби.
Тож я постояв, подумав і вирішив йти через міни. Я подумав: зараз день, сонячно. Якщо є розтяжки – я їх побачу. Домовились, що будемо йти на відстані 100 метрів. Якщо я проходжу, то всі інші рушать слідом.
І ми пройшли! Це було жахливо, але ми зробили це. Вже ближче до вечора дістались залізничного вокзалу. Там є адміністративна будівля ліворуч. В ній переховувались люди. Ми попросились до них, бо було страшно йти далі і нам потрібен був відпочинок. Нас прийняли дуже тепло. Нагодували, напоїли чаєм. Вранці наступного дня ми пішли.
В районі готеля «Європейского» ми раптом почули свіст. Ми навіть впасти на землю не встигли. Дружина тільки встигла закрити дочці вушка.
Бомба розірвалась поруч.
Веронічка не постраждала. У мене на спині був рюкзак. Там були речі, документи, мій старий ноутбук. Один осколок пробив наскрізь мій паспорт, дроти від ноута і застряг в ноутбуці. Я був на волосинці від смерті. Біда трапилась з дружиною. Вона отримала дуже важке поранення.

Осколки розірвали їй живіт.
Це просто жах. Я схопив її на руки і поніс до кафе «Сад» - єдине вціліле там. Нам відчинив двері колишній адміністратор закладу, а нині охоронець Сашко. Зустрів з рушницею, бо подумав, що ми – мародери. Але коли побачив нас – все зрозумів. Впустив. Я поклав дружину на пол. І ми не знали що робити. Її навіть перев’язати неможна було. Кишки, шкіра, кров… Я розумів, що треба везти дружину в лікарню. Але в той момент мені повідомили, що жодної лікарні в Маріуполі на той час вже не залишилось! Я навіть не уявляв масштаб трагедії, яка трапилась з нашим містом. Ми ж перебували в повному інформаційному вакуумі.
Але доля є. Знаєте що це таке? Я думаю, що доля, це коли в тому кафе на барі сидить людина, масажист футбольного клубу «Маріуполь» Леонід Куцевалов, яка за фахом – парамедик. (Зараз я побачив, що він зник, ого розшукують).

Ще один пазл з цієї картини – вагітна жінка, яка разом з матір’ю рушила з нами від залізничного вокзалу. У неї з собою були кровозупинні препарати. Вона дала ампулу, і Леонід зробив дружині укол, який зупинив кровотечу.
Ці дві обставини і врятували життя дружині.
Я став шукати машину. Зупинився старенький «жигуль». Чоловік за кермом пообіцяв заїхати за нами через півгодини і забрати поранену дружину. Насправді він приїхав лише через 2 години. Я погано пам’ятаю весь цей час. Дружина весь час мерзла, була при тямі, скаржилась на біль і холод. Ми підняли її, поклали на заднє сидіння машини і поїхали. 5-річну дочку я змушений був залишити з людьми, які стали нам друзями після трьох тижнів разом у підвалі.
Ми доїхали до мелекинського блокпосту , і я там побачив вперше росіян. Я був шокований! Я навіть не уявляв, як далеко росія просунулась. Але у нас не було виходу, треба було рятувати дружину. І я звернувся по медичну допомогу. Нам запропонували лише наркотичний укол, щоб дружина померла без мук. Я відмовився, звісно, і став шукати, хто б міг довезти нас до Нікольського. Там у росіян був військовий шпиталь, і це найближче місце, де дружині могли б надати допомогу.
Не буду довго розказувати, як шукав авто, як вмовляв відвезти. Ми встигли. Лікарі оглянули дружину. Вона потребувала серозної операції. Лікарі сказали, що її врятувало те, що вона мала зайву вагу. І жир якось зробив пробки, що вона не втратила багато крові.
Її залишили в Нікольському. А я став шукати шляхи, як повернутися в Маріуполь, щоб забрати доньку. Мені просто пощастило зустріти волонтера, який віз до Маріуполя їжу (моя сестра, до якої я звернувся телефоном, допомогла його знайти). Він взяв мене з собою.
На щастя, донька і друзі не встигли рушити пішки міста, і я знайшов їх там, де залишив.
Ми допомогли волонтеру роздати їжу. За планом він мав їхати до ДОССАФу і там роздати їжу, але через обстріли туди неможливо було дістатися. І тоді я запропонував поїхати на вокзал, допомогти тим людям, які врятували нас. Так ми і зробили.
Чесно кажучи, коли ти три тижні майже не їв, дуже важко розставатися з їжею, навіть якщо розумієш, що твій власний порятунок вже скоро.
Ми роздали їжу, забрали людей, скільки могли, і рушили на Запоріжжя.
Два десятки блокпостів росіян. Я не міг повірити своїм очам. Я ненавидів їх. Мені було важко усвідомлювати те, що сталося. Проте дві речі хочу сказати, які здивували мене.
На першому блокпосту нас зустрів чеченець. Попросив документи. Я сказав, що мої документи пошкоджені. Він спочатку вимагав якісь нормальні документи, потім, коли я почав шукати, і з заповненого багажника стали випадати дитячі речі, погодився подивитись на мій пошкоджений паспорт. Запитав: «Що це з ним?» Я відповів, що це осколок ворожої ракети. Яке ж було моє здивування, коли він почав лаятись на людину, яка послала його сюди, в Україну. «Шо я тут роблю! Ось шайтан, шакал!» - так він лаявся.
Інший епізод трапився трохи пізніше, коли ще один чеченець обійнявся з нашим водієм-волонтером і практично супроводжував нас, завдяки цьому машини пропускали без перевірок.
Я не знаю, як це пояснити. Але я бачу, що не всі вони звіри. Але все ж таки вони виконують злочинні накази».
Зараз Микита разом з донькою живуть за декілька сотень кілометрів від Маріуполя і від Донецька. Далі не їдуть, бо чекають на свою маму. Жінці зробили вже три операції в Донецьку Але поки ще сказати, що вона одужує – зарано. Жінка все ще в реанімації.
Тим часом Микита лікує доньку. У маріупольських підвалах вона отримала запалення легенів. А ще цього тижня з дівчинкою починає працювати психолог.
Війна наносить такі рани, які дуже погано загоюються.
ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629