"На них лягла бетонна плита. Замурувавши назавжди... Кажуть, їхні голоси були чутні". Жахлива історія маріупольчанки Катерини, - ФОТО

12 березня 2022 року російські окупанти захопили обласну клінічну лікарню в Маріуполі. За свідченням лікарів, які фактично потрапили у полон, весь час знаходились у лікарні і бачили все на власні очі, ввечері того ж дня росіяни пригнали під стіни лікарні один танк і два БТРи і почали гатити по всіх житлових будинках, що стояли поруч. Це були п’ятиповерхівки та дев’ятиповерхівки біля магазину «Жигулі», будинки біля зупинки транспорту на 17 мікрорайоні, супермаркет «Грація» та будинки за ним.

Гатили цілу добу, не зупиняючись.

Ці БТРи ледве не вбили маріупольчанку Катерину.

Ось що вона розповіла про самий жахливий день у своєму житті – 13 березня

Кожен має свій день в обстрілюваному Маріуполі. Той, що ніколи не забути. Для мене це 13 березня у 13-му мікрорайоні. Символічно, якщо не так трагічно. Цього дня я могла загинути тричі. Один раз під завалами майже такого ж будинку, що на фото.

Отруйний газ - смерть уві сні

Тієї ночі мені снилася мама, яка пішла з життя три роки тому. І Маріуполь у страшних вогнях. Вона вела мене у безпечне місце – до храму Святогірська. І я різко прокинулася. Я не могла більше заснути. Мені здавалося, що це поганий знак.

Напевно, завдяки цьому я о 4-й ранку відчула неприємний запах. Разом зі мною прокинувся колишній рятівник Сашко. Він пройшов у сусідню секцію і побачив густу хмару їдкого диму. У магазині "Жигулі", що над нами, через високу температуру прямих влучень почали вибухати банки лакофарбових матеріалів. Отруйний і задушливий газ почав спускатися через вентиляцією і швидко поширюватися смертельними щупальцями. Сашко швидко зчинив тривогу, треба було зібратися за хвилину - інакше ми загинемо. Потрібно будити людей, інакше вони не прокинуться. Цю тривогу підняли у всьому укритті. Ми вишикувалися в коридорі і висунулися до виходу. Штурхаючись  в паніці. Дим був дуже щільним, і дихати було неможливо. Частина людей вибігла на вулицю в комендантську годину... Серед них - я з чоловіком, а в руках собака.

Вогні міномета - жива мішень

Ми вибігли надвір. Темно, білий дим, нічого не видно. Нас прийняли за диверсійно-розвідувальну групу, яка вибігла з димової завіси атакувати. По нам відкрили вогонь.

На цей момент ми з чоловіком навпомацки вийшли до середини двору, і тут погнала мінометна черга. Ми побігли до прибудови на подвір'ї, а в нас летіли яскраві вогні. Я пам'ятаю цей момент стоп-кадрами. Неначе ти у фільмі про війну. Чоловік обійняв мене за плечі і вперше за весь цей час сказав: "Катенька, я не знаю, що робити", і тут ми починаємо розуміти, що помремо... Ось так, у дворі і нас рознесе по шматочках. 1-3 секунди, і ми бачимо сусідній будинок, і двері в під'їзд. Міномет нам висвітлив дорогу. Ми з усіх ніг мчимо туди. Залізні двері зачинені. Що робити? Ми щосили стукаємо і несамовито кричимо: "ДОПОМОЖІТЬ!" Не відкривають, збираємось бігти до іншого під'їзду. Але до нас приєднується ще кілька людей, б'ють кулаком у двері: "Мішаня, відчиняй". І Мішаня відкрив. У цей момент міномет потрапляє десь поряд, та так поряд, що ми вибуховою хвилею просто влетіли та вдрукувалися у під'їзд. Наступний вибух застав нас на сходовому майданчику, коли ми з невідомими людьми обіймаємося і прикриваємо обличчя, щоб у нас не полетіло скло. Через третій вибух я впала в підвал обличчям вниз. Ми в безпеці, ми вціліли.

Під’їзд, що рухнув – поховані заживо

У підвалі сусіднього будинку ми не могли ухвалити рішення - залишатися тут або повернутися до свого укриття. Тут було свіже повітря, але дуже холодно. І все ж таки це було не укриття, а звичайний підвал. Чути було, як військові проходять біля будинку, а в стіні щілини, через які можуть залетіти шалені кулі. Ми просиділи півдня в роздумах. "Це російська рулетка. Вирішуй!" – сказав чоловік. Після його розвідки ми побігли через двір назад. Ми летіли під звуки стрілянини, вона була десь поруч, але вже не по нас. Я залетіла в укриття і почала задихатися від нервового виснаження. Щоб привести мене до тями, добрі люди дали випити склянку коньяку. Заспокоїли, стало легше.

Якщо ми прийняли рішення повернутись, то інша сім'я, що була у нашій секції на чолі з тим самим Сашком – навпаки, вирішили залишитись,  перебратися до того сусіднього будинку. Все тому, що повітря там краще. У нашому укритті неможливо було дихати, пилюка стояла стовпом і взагалі воно було залито наполовину фекаліями. Ми всі тут кашляли від цього і почувалися шахтарями. Сашко прийняв таке рішення заради своєї 10-річної доньки Сонечки. Їй тут було погано дихати. Вони перетягли речі, що залишилися, облаштували там кімнату для ночівлі.

За кілька годин наш будинок затріщав від двох потужних вибухів. Ми не зрозуміли, що це було. Наш будинок захитався, загудів, посипалась штукатурка. Це не було схоже на Град, ми думали, потрапило в наш будинок і вибігли в коридор з речами, боячись, що він звалиться. Але... Натомість до нас почали бігти люди з сусіднього будинку... У крові, сльозах, з криками... Всі вони бігли до нас. Впав другий під'їзд. Після першого удару частина людей встигла вибігти, після другого – на них лягла бетонна плита. Замурувавши назавжди.... 

Кажуть, їхні голоси були чутні, але вони могли за кілька хвилин задихнутися від пилу.... Завали неможливо було розгребти в ручну, тільки спецтехнікою. А її не було.

"Мамо, тату! Де мої батьки? Вони живі?" До нас у секцію влетіла та сама Сонечка. Вона плакала, кричала, її тіло тряслося. Ми не могли її заспокоїти. З'явилася мати. Її обличчя було залите кров'ю, на голову впало щось важке. “Мамо, де тато? Скажи, що він живий? Він вижив? Мамо, тато живий?"

Ці слова вона повторювала довго - кілька днів і гірко плакала. Плакали і ми з нею, і теж хотіли вірити, що її тато живий. Кожен з нас молився за це в душі... Але на жаль... Війна забрала ще одну хорошу людину, чоловіка, батька, сина.

Тоді багато хто шукав у нас у підвалі своїх дітей, діти - батьків. Не всі знайшли одне одного. Один чоловік добіг у наше укриття і впав мертвим. Не від ран – серце не витримало.

Казали, що не встигли вибратися дівчина з двома дітьми – немовля і п'ятирічний хлопчик, який усіх смішив та розповідав віршики. Хочеться вірити, що вони побігли до іншого будинку. Хочеться вірити в краще.

Це страшний день для мене і не лише. Навряд чи змогла передати ті самі емоції хоч на 5%. Також я знаю, що багато хто зазнав гірших моментів і... втрати.

#ЯзМаріуполя

P.S. Завал, про який я пишу, стався в будинку №108 по вулиці Митрополитській» 

ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629