• Головна
  • Вони вирвались! Що розповідають маріупольці, які пережили пекло
12:15, 19 березня 2022 р.

Вони вирвались! Що розповідають маріупольці, які пережили пекло

Починаючи з 14 березня, біля 50 тисяч чоловік змогли виїхати за палаючого Маріуполя. Люди вибиралися з пекла на свій страх і ризик. Зелені коридори не працюють. Обстріли Маріуполя не припиняються. Але є шлях, через який можна дістатися безпечних міст України і Європи. І маріупольці, ризикуючи життям, їдуть, бо залишатись у місті неможливо.

Що розповідають, про що пишуть в своїх соціальних мережах ті, хто вже дістався безпечного міста? Ми зібрали декілька таких історій.

Катерина Сухомлинова

"Зморений кінь" вивіз і мене... Вивозив десятки поранених з під обстрілів на Лівому Березі Маріуполя... Там де не пройшли б інші... По кілька марш-кидків з Лівого в місто щодня до повного блокування пост-мосту.... "вивіз" усе... Не вдалось лише довезти допомогу пологовому. Блокада і взірваний міст на Кінному дворі....

Мальтійський Бус-евакуатор...- це не та втрата за якою я плакала... З 9 березня поряд з ним й досі лежать тіла захисників ... Не підступитись... вірогідність замінування і безперервні бої ...

Так... Змучені, зморені. Але особисто я, готова і надалі боротись з вбивцею і окупантом - росією!

Відчуваю ще більшу силу, підкріплену втратами .... Ми стаємо, ще страшніші, коли нема чого втрачати.

Життя - віддам його за Україну! Але спочатку поживу для України! Слава Україні!

Слава МАРІУПОЛЮ, що бореться.... Хоч захлинається від орди-цапів, що лізуть убивати моїх Маріупольців ...

p.s. Дмитро Чичера , я дякую тобі..., що власними ручечками, при усій зайнятості обклеїв шиби  мого "коня" армованим скотчем... Дав бронік мені... Я відчувала себе в безпеці.

Дякую за все, Дім! І я вірю в ТЕБЕ! Вірю, що побачу тебе... І ми ще повоюємо! За УКРАЇНУ! ЗА НАШИХ ДІТЕЙ!

Марина Пугачова

Всім доброго, хоч і дуже раннього дня. Ми Маріупольська Асоціація Жінок Берегиня вже в Дніпрі. Приїхали з людьми вчора. Завтра відправляємо 30 жінок та дітей до Польші. 

Виїзжали складно, машинами, загрузивши їх по максимуму…  жінками, дітьми, літніми людьми.

Тими,  до кого змогли дотягнутися в ситуації активного знищення Маріуполя. 

Дякуємо волонтерам м.Дніпро за теплу зустріч, за притулок, за смачні страви, за п’янке відчуття - ми вдома, ми серед своїх. Команда Татьяна Скляр ви неймовірні! 

Неможливо передати, як це було, відчути себе … вдома, після того як проривалися окупованими селами з палаючого Маріуполя.

Наші друзі в Польші Megi Bibiluri Stanisław Brudnoch та вся команда HumanDoc чекають на наш такий складний другий рейс. 

Щодо мене, то планую продовжити свою роботу в Дніпрі. Коли відісплюсь…

Надежда Сухорукова

Я все ещё  не могу понять, как люди могут переживать о чем-то, кроме жизни. Когда мы выбрались в первое безопасное место и увидели киоск с хлебом, мы его скупили весь. Мама моей подруги требовала у меня купить батонов и кирпичиков, как можно больше.  Она говорила :"Вдруг мы поедем дальше и его не будет ? Мы опять будем сидеть в подвале без хлеба". 

Я до сих пор не могу понять, как люди могут волноваться из-за такой чепухи, что у них старый телефон или недостаточно большая зарплата. В нашем подвале мне не пригодилась ни одна гривна. А телефон умер через день после отключения света. Мои маленькие племянники спали одетыми. И не только потому что было адски холодно, но и потому что если упадет бомба, нас  засыпет, а  мы останемся в живых, то выбираться  из-под завалов лучше в обуви и куртках.  

Знаете, спустя десять дней постоянных обстрелов я стала чувствовать их начало. У меня противно пустело в груди и не хватало воздуха. Я лежала на двух стульях,  в  отсеке с серыми ледяными стенами. Надо мной и подо мной были трубы, рядом на досках и  матрасах моя семья с белобрысыми маленькими  племянниками, семья моей подруги  и собака Энджи, которую мы затаскивали и вытаскивали из подвала насильно. Она категорически не хотела гулять на засыпанном пеплом и стеклами дворе,  ни минуты. 

Выгуливать собаку - был адский ад. Потому что бомбили не переставая.  Я приоткрывала дверь подъезда, выталкивала собаку и обречённо смотрела, как она сначала бежала со ступенек, пытаясь найти место среди осколков на  выжженной земле, потом ушастая  приседала, но тут противно пищала и взрывалась близкая  мина и она бежала назад. Мы пережидали минуту и начинали по новой. Я стояла в проёме двери и плакала. Мне было очень страшно. Энджи тоже было очень страшно, но она не плакала, а смотрела на меня снизу страдающими карими глазами. Она не могла понять, что происходит. 

Наш подвал состоял из множества отсеков. Во многих были люди. В одном даже совсем крошечные дети. Рядом с нами располагалась семья - взрослый сын и его пожилая мама. Они были очень спокойными и сдержанными, угощали наших детей конфетами и печеньем, отдали нам масло и сало, потому что собирались уезжать.  Наши дети были настолько напуганы, что почти ничего не ели. Но конфеты и печенья слопали сразу. Это было настоящее сокровище и маленькая  радость в мрачном гудящем от взрывов подземелье. Они даже повеселили. 

Семилетняя Варя впервые с начала войны  попросила рассказать про  свинку Пеппу и даже поверила мне, когда я пообещала купить ей любую куклу сразу как выйдем из подвала. Малявка только уточнила: "Магазины же все обворовали, как ты мне купишь?" Я ответила, что ни один игрушечный магазин не тронули и все куклы на месте. 

Я смотрела на ее круглое личико, спутанные волосы, маленький носик, замотанную шарфом шейку и думала:"А вдруг я ее обманываю?" Я целовала её  щёчки и грязные ладошки, и у меня от боли заходилось сердце. Я не была уверена, что мы переживём сегодняшнюю ночь. Варюша требовала и уточняла: "Честно купишь? Когда?"

Ее брат Кирилл почти не разговаривал с нами. Он очень испугался, когда мы были в другом подвале в частном доме и туда было прямое попадание в крышу. Крыша загорелась и надо было всем уходить. Мы бежали в гараж под страшным обстрелом. Вокруг все выло и взрывалось, а Кирюха кричал, перекрывая  мины: "Мамочка, пожалуйста, мамочка! Я хочу жить! Я не хочу умирать!"

Пожалуйста, все кто может  расскажите о Мариуполе всему миру. Мариупольцев убивают.  Вместе с моими племянниками в подвалах были  сотни детей. Многие там сидят до сих пор.  Они хотят жить. Им очень страшно.

Дмитро Засипка

Скоро они (рф ) начнут рассказывать, что "освободили" Мариуполь. 

Но это не так. 

Это они мариупольцев "освободили" от Мариуполя, превратив город в руины.

Володимир Коскін

Дорогі друзі, ми живі і розпочинаємо активну діяльність! 

Дякую кожному з вас за підтримку! 

За ці 11 діб у напівпідвальному холодному приміщенні було багато роздумів, планування, консолідації зусиль і волонтерської діяльності у майже зруйнованому, але непідкореному Місті. 

Ні, не просто місті, а місті Діви Марії! 

Сьогодні ми повинні пам'ятати, працювати і консолідувати зусилля. 

Ми повинні перестати ридати, ставити плаксиві смайлики, а заставити ридати ворогів нашої України, нашого народу і нашої церкви! 

Кожен на своєму місці робіть все можливе і надможливе, щоб наблизити нашу перемогу! 

Організовуйтесь, робіть, перемагайте. Не чекайте, а робіть! 

Далі буде. З повагою і любов'ю до Христа та України, керівник Відділу освіти Донецької єпархії Української Православної Церкви (ПЦУ) протоієрей Володимир Коскін.

Дмитро Забавін

Мариуполь в худшем положении, чем Алеппо в Сирии.

Как свидетель настоящего ада на земле, я требую от Офіс Президента України и всех профильных международных организаций Червоний Хрест України  и т.д. сделать все для эвакуации мариупольцев.

Понимаю, что война, понимаю что сложно. Но мы обязаны спасти сотни тысяч украинцев из руин Мариуполя.

На сегодняшний день в глобальном плане практически нет результата!!!

Так называемый "зеленый коридор" появился не благодаря, а вопреки!

Мы были одними из первых, кто в отчаяньи 14 марта просто собрались и поехали в сторону Бердянска на свой страх и риск, через поля, мины и обломки снарядов. Мы сами организовались в зеленый коридор. Нас собралась колона из 13 машин, таких же, кому кроме улицы и авто больше некуда было пойти! Когда мы проезжали Портовское, Мангуш многие местные были просто удивлены, как мы к ним доехали. Спасибо им что подсказывали как проезжать дальше!

Рад, что нашему примеру последовали уже тысячи мариупольцев. Потому что мы дошли до точки, когда оставаться было опасней, чем риск быть расстрелянными по дороге.

Но в Мариуполе остались десятки тысяч людей без собственного транспорта, на улице. Обстрелянных, голодных, обезвоженных. С ежесекундным риском быть убитыми!

Вот такие реалии в 21 веке в Европе!

Ірина Гусак

Ми вижили, в будинок влетів снаряд, дві доби в підвалі, потім у знайомих і знову прилетів снаряд, дивом врятувалися... ми поїхали з Маріуполя... Дякую всім, українці неймовірні.... Бердянськ дякуємо за хліб, родина не бачила його з 1 березня. Люди просто підходили і пропонували допомогу... Нас не здолати...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Маріуполь
live comments feed...