"У сусідів мама заховала рибу, а їхні зголоднілі діти знайшли, об'їлися і померли". Історії маріупольців, чиї предки пережили Голодомор

Сьогодні українці запалять на підвіконнях свічки в пам'ять про жертв кількох голодоморів, організованих радянською владою. Чи не в кожній українській сім'ї є родичі, які померли від страшного голоду. А ті свідки трагедії, яким пощастило вижити, через усе життя пронесли страх не мати крихти хліба.

0629 зібрали історії шістьох маріупольців, які поділилися спогадами своїх рідних про страшну трагедію українського народу - штучний голод.

"Хвасталася на День народження булкою і склянкою молока"

Маріуполець Данило Ребро:

"Бабуся говорила, що у повоєнні роки (ред. - у Маріуполі голод припав у тому числі на 1946-1947 рр.) на День народження їй дарували булку та склянку молока, і вона до вечора ходила хвалилася. Ще дитиною почала працювати на людей, і в неї так і залишилося закінчених всього 3 класи.

Про море всі кажуть, що легше було. Тут треба розуміти, що риби було в рази більше. Бичка можна було відрами черпати. Тюлька сміттям вважалося".

"Мрія була - нормальне осіннє яблуко і хліб разом їсти"

Киянка Ірина Костюченко, чиї родичі жили у Маріуполі:

"Мій дід Іван Олійник з-під Донецька, зараз його село ніби в межі міста входить. Він 1928 року народження, мав дві сестри старші - Лідію та Євдокію. І в 1932 року - у нього ще брат Віктор народився. Батьки діда Дмитро та Василина Олійники були люди прості, але не дурні, і мій прадід все зрозумів правильно. Тому в 1932 кинув добру хату, повантажив, що міг, на бричку з конякою, яку ще не встигли забрати до колгоспу, посадив дружину-дітей і пішов на південь. До моря. Бо море - його не розкуркулити...

Дійшов. Імовірно, спочатку в землянці в районі Жабівки жили. Їжі не було, крім риби, яку якось ловили, сорочкою, певно... Але у прабабці молоко пропало (ред. - наймолодшому сину тоді був рік), а рибу - її тільки старші діти могли їсти. І вона припинила годувати того малого, розуміючи, що помре. Та старша дівчинка, їй років 8, мабуть, було, домовилася з сусідами за якусь роботу, може сапати, може прати... Ті козу мали, вже не знаю, яким дивом зберегли. І щодня приносила братові склянку чи пляшку молока. Вижили всі. Але той малий все життя слабким був.

Мій дід спочатку, з 1945 року, на флоті свій строк відслужив (здається, 4 роки тоді було), а потім залишився за брата те саме мотати... Але те, що у прадіда клепка в голові була, і він розумів, що до чого, і наважився не сидіти і не чекати, поки замордують, це факт. І працював все життя як віл, так само, як і мій дід. Хоча й випивали обоє, як і весь Маріуполь.

Всі вони у Маріуполі поховані, крім Євдокії - її у війну забрали до Німеччини, там вона познайомилася з чехом, якого теж забрали до табору... І щойно табір звільнили, то вони до його рідного Брна ніжками дійшли. Потім за СРСР, але ясно, що коли вже Сталін помер, їздили - то вони на море сюди, то дід до Чехії.

А ще я згадала дещо. Років може 7-8 мені було, я груш зелених і брудних у липні наїлася, то живіт болів. Так дід казав, що теж у голод все літа чекав, поки на деревах якась дрібнота з'явиться. Ніхто не чекав, щоби дозріло. І казав, що мрія була - нормальне осіннє яблуко і хліб разом їсти".

"У сусідів мама заховала рибу, а їхні зголоднілі діти знайшли, об'їлися і померли"

Маріупольчанка Лариса Міщенко:

Моя бабуся розповідала під грифом "секретно", як переживали голодомори. Село Темрюк український, потім стало Старченково (ред. - з 2016 року село знову називається Темрюк і знаходиться у Нікольському районі ближче до кордону з Запорізькою областю), мало розподіл на україномовну і москальськомовну території, за словами бабусі Проценко Марії Степанівни 1926 р. н. У сім'ї було чотири доньки.

Рятував Маріуполь тюлькою. Мама бабусі їхала в місто з "добром" (тканини, посуд - все, що мало хочь якусь цінність), що можна було обміняти на продукти. Саме доступне - тюлька. Розповідали, що в ті часи занурюєш відро у морську воду на пірсі - піввідра води і піввідра тюльки. З риби частіше готували юшку. Був трагічний випадок, коли у сусідів мама заховала рибу, а їхні зголоднілі діти знайшли, об'їлися і померли...

Післявоєнний голодомор світив строком бабусиному батькові. На той час він обіймав посаду керівника сільради. На свій страх і ризик сховав декілька мішків із зерном, щоб навесні хоча б щось засіяти. За словами бабусі, прадід "відпрацьовував" свою сміливість на будівництві Беломоро-Балтійського каналу, залишивши там частину здоров'я. Був реабілітований після смерті Сталіна. Але в офіційній біографії Степана Проценко цієї інформації немає".

"Пили риб'ячий жир, бо були постійно голодні"

Маріупольчанка Вікторія Рогожина:

"Мій тато, який у 1947 році був 15-річним підлітком, зі старшим братом, бабусею і дідусем-інвалідом Другої світової війни пережили післявоєнний голод у самому Маріуполі. Тато розказував, що вижити допомогло море, а точніше - тюлька, її в'ялили прямо на березі моря у копицях, як сіно. А діти приходили зі своїми кружками, притискали ємність до цієї рибної копиці й витискали таким чином риб'ячий жир, просто пили його, бо були постійно голодні, городина якась була, а білків та жирів не вистачало. Так і рятувалися.

А у ті самі 1946-1948 рр. з найближчих сіл жінки збиралися гуртом по 4-5 осіб, впрягалися у віз, вантажили на нього якусь городину з присадибних невеличких ділянок, які не позабирали у колгосп, везли цю городину до Маріуполя або до приморських сіл, міняли там на рибу, тягли її назад у село, де на неї можна було ще якихось продуктів виміняти або на якісь інші товари (одежину абощо) - отакий натуральний обмін заради виживання".

"Трупи лежали всюди, спочатку їх вивозили, а потім не стали"

Маріуполець Антон Василенко записав спогади своєї бабусі, яка народилася у селі на території теперішньої Хмельницької області, а наприкінці 50-х переїхала до Маріуполя, де люди не вірили у її розповіді про голод.

Я, Галина Гуменюк (ред. - після одруження Буличева), народилася у 1940 році в селі Маначин Кам'янець-Подільської області (ред. - зараз це Хмельницька область). Голод розпочався 1946 року. Урожай 1946 року був поганий. Це саме 1946 року врожай був поганий, і затягнувся на 1947 рік.

В одній хаті тоді жили я, моя мама, бабуся та дідусь. Мама працювала вчителькою початкових класів у сільській школі і тільки в 1947 році почала отримувати вівсяне борошно, 300 грам на місяць. Коли бувало півкіло, коли кілограм. Роздавали потроху.

Городи були дуже маленькі, десь по 10, по 15 соток. Що там можна було виростити? Здебільшого садили картоплю. Але вона майже вся погоріла 1946 року. Навіть, чесно якщо сказати, то навіть цибулі не було де посадити. Їли переважно траву. Лобода, кропива. Але єдине, що нас рятувало 1947 року, ми мали корову. Вона мало давала молока, але все одно можна було зелений борщ заправити молочком, затерти, знаєш.

З того, що мама отримувала, таку затирушечку робили на молоці. Але це рідко в кого була корова. Це бабуся виростила. Купили вони теля, бабуся виростила і сказала: "Нікому не віддам!". На все село було три корови. Ось у бабусі та ще у двох, а в інших не було. Люди пухли та пухли, звісно, ​​з голоду.

Чомусь усі йшли на Київ. Я не знаю чому, йшли пішки до Києва. Сказали, що у Києві можна прожити. І зупинялися, просили бабусю на ніч. Ну, як вона? Нікому не відмовляла. Але ж жити де? Соломи накидають, вони на солому ляжуть. Вона їм цієї затирушечки зробить так по кружечці. Вони вип'ють – інші прийдуть: "Господине, пустіть…" Так приходять – холодні, голодні. Що найстрашніше було – це те, що серед них були діти. Такі, два, три роки. Уяви собі, мати вела до Києва пішки. Бідолашне дитя, голодне, холодне. Вмирали дорогою. Розповідають – там, у канаві, знайшли двох мертвих, там знайшли двох мертвих, там десь якийсь помер.

У 1947 року в колгоспі дали трохи гречки. І так берегли цю гречку. Затирочку робили із гречки. Я досі не люблю гречку, вона так мені набридла за цей 1947 рік. Зараз я можу її їсти, але вона мені не подобається.

Сестра дідуся одружена була з Іваном Соколюком, який був головою колгоспу. Це було якраз у 1947 році. І коли вивозили хліб… Вивозили! Хліб був. Урожай був. Невеликий, але був. Коли вивозили хліб, він сказав: "Я весь не віддам. Я дам по 50 або по 30 грамів на трудодень тим людям, у кого є діти. Дорослим я не даватиму. Тільки тим, хто має дітей. Чому вони повинні вмирати?" І він дав на трудодні, і за тиждень його репресували та забрали. А її (ред. - його дружину) з трьома дітьми виселили з хати та вигнали.

Тих, кого забрали тоді разом з Іваном 1947 року, відвезли, кого до Хмельницького, кого до Тернополя. І коли вже після шістдесятих років будували у Хмельницькому якийсь завод, то рили траншею. Так ось вирили, і там були трупи. І всі ці трупи стояли, не лежали. Їх загнали в якісь рови чи ями. Дехто навіть був із мішками на спині. Ну, хто що взяв із собою, з мішком. Їх загнали та закопали, закопали живцем. Це були ті репресовані.

Люди працювали як раби, їсти не було чого. І виходили працювати переважно жінки, чоловіки загинули під час війни. Жінок вивозили возами на поля на буряки, на прополку. Так ось, голодні, холодні, – їм у колгоспі давали по тарілочці горохового супу з чорними комашками, бо там був горох пропавший. І шматочок хліба, який вони несли додому. На цей хліб ми чекали. Коли люди будуть їхати з прополки, щоб шматочок хліба з'їсти. Там шматочок такий, як три сірникові коробочки. Чорного-пречорного. Але мама не їла, мені лишала.

Так ось, я всім це говорю. Люди їхали з роботи на возах, ми на них чекали, темніє і вони їдуть та співають. Співали пісні. Зараз люди ходять злі, один на одного кусаються. Всі одягнені, взуті, не голодні, і незадоволені. А тоді… ну що? Таке життя. Вони їхали та співали. Я пригадую ці пісні.

Мама також розповідала про голод 1933 року – це було страшно. По-перше, 1931, 1932, 1933 там був дуже гарний урожай. Мама казала: "Я не пам'ятаю за все своє життя такого врожаю. Хліб уродив, все!" Літо було гарне... Вивезли все! До останнього зернятка. Хто міг там сховав, закопав десь, то ще й перебився. А так вивезли усе. Це був штучний голод для села.

Вижили, бо траву збирали та їли, десь щось. Мама тоді ще ходила до школи. Дідусь умів все робити, умів шити. Він мав швейну машинку "Зінгер" і десь комусь щось шив. Люди, хоч і з полотна, але потребували (ред. - якогось одягу). Хтось щось з їжі за це приносив. Виживали як могли. Терли з дерева кору, замішували.

1933 року люди йшли на захід, у Західну Україну. Казали, що йдуть до Почаївської лаври, як паломники. Це як прикриття було на той випадок, якщо їх затримають. Ну, а коли перепливали Збруч, то вже не поверталися. А когось дорогою вбивали чи заарештовували.

У 1932 та 1933 мама казала, що трупи лежали. Спочатку їх вивозили, а потім не стали. Десь засипали землею. Але трупи лежали не те, щоб один-два… Ось іде, каже мама, жінка і поруч із нею дитина вся опухла, слізки течуть, хлібець просить. На цю картину неможливо було дивитися. Чи можна людям це пробачити? Це завжди треба пам'ятати. Не треба забувати.

Кілька років тому (ред. - спогади записані у 2018 році, тобто Галина Буличева мала на увазі приблизно 2015 рік) розмовляла з тими, хто у 1947 року жив у Маріуполі, і вони не повірили, що 1947 року на селі був голод. Вони навіть не вірили в те, що 1933 року був голод.

Я як пам'ятаю, ми були у ДК "Металургів" із чоловіком. І там було зібрання. За часів Ющенка, коли він порушив тему Голодомору. І як баби виступали та кричали: "Який Голодомор?! Який Голодомор? Що вони вигадують! Там ніякого Голодомору не було!" І я почала доводити, що ось мама моя бачила це. На мене як зчинили крик у ДК "Металургів". Я вийшла з цих зборів і сказала: "Будьте прокляті!" Таке… Ну розумієш, "радянська влада ж була хороша, як вона могла таке допустити?!"

Онук Галини Буличевої Антон Василенко вважає, що причини, чому тоді жителі Маріуполя саме таким чином відреагували на згадки його бабусі про голод, є різними. Одна з них, що у Маріуполі в 1947 році голод був не настільки сильним, як у інших частинах України. Іншою причиною може бути те, що у постсталінські часи до Маріуполя переселялися люди з тих територій СРСР, де голоду не було, тому їм складно у нього повірити.

"У школі нам давали рідкий порожній суп "трима", який зовсім не давав нам сил"

Маріупольчанка Афіна Хаджинова поділилася записаними спогадами своєї мами від першого обличчя:

"Народилася я у грецькій родині у селі Сартана в 1939 році. Мене назвали на честь бабусі Олімпіадою (ред. - прізвище Хаджинова). У 1947 року був страшний голод. У школі нам давали рідкий порожній суп "трима", який зовсім не давав нам сил. Наступного року з’явився хліб. Ми приносили до школи один карбованець і віддавали вчительці. Вона приносила до класу буханець чорного хліба. Розрізала його вздовж на дві половинки, а згодом відрізала тонкі скибочки. Ми очей не зводили з її рук і з нетерпінням чекали, коли нарешті отримаємо свій шматочок. З благоговінням брали його до рук і повільно з'їдали".

Олімпіада Хаджинова, 1939 року народження, с. Сартана

У ХХ столітті українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років. Загальна кількість загиблих голодною смертю точно невідома, проте приблизно це 7 млн осіб. А скільки ще мільйонів українців не народилися у ті роки...

Читайте також: Голодомор. Кого и как раскулачивали в Мариуполе, и куда подевалось украинское население