Мариуполь: история, которую мы не знаем

За  последние годы мы как-то разучились доверять учебникам истории. Политики и политиканы переписывают их “под себя”, мало заботясь об исторической правде. Вот почему так ценно бывает пообщаться с непосредственными участниками событий.

К сожалению,  настоящих “хранителей памяти” о событиях новейшей истории с каждым годом становится все меньше. Но нам повезло. Киевский коллега, журналист Алексей Ивашин  помог связаться с человеком, который приоткрыл для нас такие страницы истории Донбасса и Мариуполя, о которых на востоке Украины мало что известно, а если и известно, то об этом как-то не любят говорить.

Евгений Стахив об этих событиях говорить согласился с удовольствием. Для него, подпольщика ОУН, работавшего на территории Мариуполя в годы оккупации города немецко-фашистскими захватчиками, приятно вспоминать те годы.

Почему? Вы удивитесь, но он  -   «западенець», патриот и участник националистического движения — считает жителей востока Украины патриотичными, самоотверженными и очень гостеприимными.

По словам старого подпольщика, жители Востока Украины, их понятие  Родины и  отношение к диктатуре заставили руководителей ОУН и самого Стахива изменить платформу деятельности, с которой до этого выступала организация. «Я приїхав на Донбас крайнім націоналістом, а повернувся націонал-демократом», - вспоминает Стахив.

Мы предлагаем вашему вниманию полное интервью с Евгением Стахивым, которое по просьбе 0629 записал Алексей Ивашин.

Биографическая справка:

Стахив Евгений Павлович — деятель украинского подполья в годы Второй мировой войны. Родился 15 сентября 1918 года в Перемышле. С 1932 года участник украинских школьных и молодежных организаций Галичины. Член ОУН с 1934 года. В 1938 году нелегально перешел в Закарпатье и вступил в Карпатскую Сечь.

В марте 1939 года, после ликвидации Закарпатской Украины, попал в венгерский плен, а оттуда бежал в Австрию.

В 1949 году вместе с братом работает в информационном бюро «Украинская прессовая служба» за рубежом.

В 1941 -1943 годах  - член Южно-походной группы ОУН, организатор ячеек ОУН в Восточной Украине (Кривой Рог, Днепропетровск, Луганск, Мариуполь).

В 1944 году стал одним из основателей Украинского Главного освободительного совета.

В 1949 году эмигрирует в США, где проживает и сейчас.

В 1997 году награжден украинским орденом «За заслуги».

В 2006-м – награжден  орденом Ярослава Мудрого 5 степени.

В 2009 году – получил орден Ярослава Мудрого 4 степени.

- Ви походите з родини борців за Україну. Як це вплинуло на те, що Ви стали членом ОУН?

- Я походжу з Перемишля – українського міста, яке в різні часи належало то Австро-Угорщині, то Україні, то Польщі. Нині, на жаль, воно відлучене від українського материка і належить Польщі. Мій батько двадцять років служив у австрійській армії, а після проголошення Західно-Української Народної Республіки став офіцером Української Галицької Армії. Після поразки визвольних змагань нашій сім’ї довелося емігрувати до Чехословаччини, і лише в 1926 році ми повернулися до Перемишля. Час і батьківське виховання визначили долю всіх членів нашої сім’ї. Нас було шестеро дітей, і всі ми входили до ОУН. Повернувшись до України, я став прихильником ідей Дмитра Донцова і пізніше вступив до лав ОУН. Такому моєму вибору сприяло і те, що мій старший брат Володимир на той час вже був активним учасником ОУН. Зрештою він став міністром закордонних справ Української Республіки в уряді Ярослава Стецька, в 1941 році брав участь у проголошенні Української Держави у Львові.

- В 1941 році Вас було направлено на Схід для ведення підпільної роботи.В чому полягала підпільна діяльність ОУН на Донбасі? Яке завдання було поставлено перед Вами?

- В 1941 році, після проголошення Української Республіки, німці арештували керівництво ОУН, і в організації було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну на південно-східних українських землях. А в 1942 році я отримав завдання від керівника Проводу ОУН Миколи Лебедя разом з похідними групами ОУН розгорнути підпільну мережу в Донбасі. Тож я пробрався до Горлівки, де й розпочав свою діяльність на сході України. А вже згодом ми створили мережу підпільних організацій ОУН у Костянтинівці, Краматорську, Маріуполі, Слов’янську, Красноармійську, Луганську. Ми вели пропагандистську діяльність, поширювали антинімецькі та антирадянські листівки.

Протягом 1942-43 років найуспішніше ми діяли в Маріуполі, і за це я дуже вдячний маріупольцям. З усіх міст Сходу України, де я був, найбільш організована, найсильніша група українців була в Маріуполі – передусім завдяки місцевій газеті, яка називалася «Маріупольська газета». Її головним редактором був Микола Стасюк – колишній член Центральної Ради, старий петлюрівець, що якось врятував своє життя від більшовицького переслідування. Адміністратором газети був Яків Жижура – порядний, добрий чоловік, справжній український патріот. Німці розстріляли його дружину-єврейку і двох доньок. Колектив редакції сильно впливав на українське життя в Маріуполі. Крім того, була «Просвіта», існував прекрасний театр української історичної драми, і це все впливало на розвиток громадського життя. Думаю, що громадянам Маріуполя варто було би подивитися історію і бути гордими, що українські діячі розвивали національне життя, провадили підпільну роботу, навіть незважаючи на жорстокий окупаційний режим.

- Наскільки сильно відрізнялися умови підпільної діяльності ОУН на східноукраїнських землях від боротьби на Західній Україні?

- То є дуже важливе питання, бо в Галичині патріотизм багатьма виявлявся напоказ, можна так сказати. А у Великій Україні люди не так афішували свій патріотизм. Що мені, наприклад, подобалося на Донбасі – я два роки не мав клопоту, де переночувати. Мене всюди щиро вітали, пригощали, при цьому знаючи, що за мною шукають німці. Я всім казав, що як мене впіймають, то розстріляють і мене, і тих людей, які мені допомагали. І все ж я два роки пробув у Донбасі, і ніхто з місцевих мене не видав! Мене зрадив провокатор Вальчик –  галичанин, який працював перекладачем у німців, але від арешту врятували українські патріоти з Рутченкова – родина підпільника Тимофія Черкащенка.
В їхній хаті гестапівці сиділи три дні, чекали на мене. А Тоня, дочка Черкащенка, як тільки мене побачила, вибігла: «Тікай! Приїхало гестапо! Батька вже забрали!» Врятувала мені життя, ризикуючи власним… Ось такі були українські патріоти на Донбасі!

А в Галичині не було такого гарного ставлення до тих, хто боровся за Україну. В Галичині нам дуже помагали селяни, але українська інтелігенція у Львові, Перемишлі, Тернополі, Станіславі не була такою патріотичною, як українці на Донбасі. Коли я приїхав з Донбасу у Львів, мені було тяжко знайти, де би мене хтось прийняв переночувати. А на Донбасі я такої проблеми ніколи не мав!

- Відомо, що на Сході методи боротьби ОУН були більш демократичні, ніж на Заході, і Ви були людиною, яка просувала такий підхід.

-  Абсолютно вірно. Особисто на мене Східна Україна вплинула дуже сильно. Я приїхав на Донбас крайнім націоналістом, а повернувся націонал-демократом. Бо в Донбасі люди казали: «Ми досить натерпілися більшовицької диктатури, і не хочемо знов заводити диктатуру українську. Ми хочемо жити вільним демократичним життям!» Я поїхав у Дніпропетровськ і мав розмову з Василем Куком (Лемешем) – керівником Проводу ОУН на південно-східних українських землях, котрий підтримав мене, бо і його людям боліло те саме. Так що інтеґральний націоналізм Донцова показав свою неефективність, натомість ми стали на демократичну базу (народоправ’я, соціальні права всіх національних меншин, Україна як демократична держава із свободою преси, релігії, сумління). Ця наша переорієнтація мала великий успіх – до нас приставало все більше людей, в тому числі й інших національностей – росіян, татар, греків. І мушу сказати, що перебування підпільників ОУН у Центральній та Східній Україні під час німецької окупації – в Києві, на Київщині, Полтавщині, Донбасі, Дніпропетровщині – примусило галицьких націоналістів змінити ідеологічний напрям організації і перебудувати програму в сторону демократії. Це спричинило скликання в серпні 1943 року ІІІ Надзвичайного збору ОУН, на якому було вирішено змінити програму організації.

- Що скажете про існування комуністичного підпілля на Донбасі, в Маріуполі?

- Бувши на Сході України під час війни, а пізніше перечитавши спомини  російських та українських комуністів про Другу світову війну, я стверджую: на Донбасі не було жодного справжнього підпілля – таким, як це було, наприклад, польське, французьке, або оунівське підпілля. Був шпіонаж, військова розвідка, контррозвідка – діяли агенти, вишколені КҐБ або направлені Червоною Армією. А це не є підпілля – то цілком інша справа. Також є той факт, що комуністи (члени комуністичної партії і комсомолу), які лишилися на окупованому Донбасі (в Донецькій і Ворошиловградській області) – майже повністю зголосилися до нової влади з повинною. Німці оголосили, що тому, хто прийде і зареєструється, нічого не буде. І комуністи прокламували свою лояльність до німецької влади! Я вивчав спомини та інші документи, які були опубліковані останнім часом, і зараз говорю Вам з пам’яті: коли більшовики повернулися до Луганська в 1943 році, то вони арештували близько 700 членів комуністичної партії і 500-600 комсомольців з числа тих, котрі перейшли з повинною до німців. Отже, на Донбасі комуністи були лояльними до окупаційної влади.

Цілком іншою є «Молода Гвардія». Там головним організатором була Шевцова, вона була комсомолкою, по завданню більшовицьких спецслужб лишилася в тилу німців з рацією, щоб організувати шпіонаж. А якщо взяти загони та групи радянських партизан, які діяли в Україні, то багатьма з них напряму керували люди з розвідки, контррозвідки і так далі. І допомогу вони отримували від Центрального штабу партизанського руху в Москві, який був цілковито під контролем спецслужб. А ми, українські націоналісти, не мали жодної сторонньої допомоги – нам допомагав тільки народ. Звичайно, не всі комуністи ішли з повинною до німців. Я знаю, що, наприклад, на Житомирщині була самодіяльно зорганізована підпільна група. І як прийшла Червона Армія назад, то їх арештували! Арештували як «пронімецьких комуністів»! Випустили їх тільки за Хрущова, і Хрущов їх уже реабілітував. А то вони сиділи по десять років в концентраційних таборах. Якщо комуністи самовільно зорганізували підпілля – то такого Сталін не визнавав, все мусило бути під контролем кулака більшовицького штабу!

- Тобто в Маріуполі організованих радянських підпільних груп не було?

- Сміливо стверджую: в Маріуполі я не чув, не стикався і не спостерігав жодного комуністичного підпілля. За винятком того, що гестапо були арештовані комуністичні «провокатори», як їх називали німці – агенти, вислані радянськими спецслужбами для шпіонажу. Про це можна прочитати зокрема у книжці маріупольського краєзнавця Валентини Зинов’євої «Приазов’я в період окупації 1941-43 рр.» Ми добрі знайомі з пані Валентиною, протягом останніх років неодноразово зустрічалися в Маріуполі.

- Коли Ви останній раз були в Маріуполі?

- Десь три роки тому.

- Яке враження справив нинішній Маріуполь?

- Дуже сумно. Я зустрічався з діячами українського товариства, бачив, що вони налякані і не є такі відважні в боротьбі, як були люди під час мого перебування в місті, за німецької окупації. І української мови в місті зараз не почуєш, а я пам’ятаю, що в 40-ві роки українці в Маріуполі не цуралися рідної мови. А зараз навіть важко повірити, що знаходишся в Україні…

- Як Ви особисто ставитеся до проблеми двох різних світоглядів в Україні? Що вважаєте за потрібне зробити, щоб цю проблему вирішити?

- То не є просте питання і проста відповідь – є довгі століття різниці мислення різних частин України. А за часів Хмельницького в Україні виникли пропольський і проросійський напрямки. Хмельницький воював із Польщею і виборов для народу права, але думав, що ті права замалі, і пішов до Росії. То була його найбільша помилка і трагедія української історії. Бо все одно, як би поляки не ставилися до русинів, до Русі, до України, але все одно та Галичина була під Польщею ще від часів Казимира Великого, і її не полонізували, а Центральну і Східну Україну русифікували дуже скоро. Шевченко дуже влучно сказав про це: «Польща впала і нас придавила». І ця трагедія України, почата від Хмельницького, тягнеться до сьогодні. Але все ж таки відродження поволі йде, і я вважаю, що сьогодні є краща ситуація, ніж була за Центральної Ради чи в 1941 році. Нині до голосу в Україні приходять люди молодшого віку, з вищою освітою і більш патріотичним настроєм. Думаю, що молоді українці чи то у Львові, чи то в Києві, чи то в Дніпропетровську думають одне й те саме.

Зараз є добрі починання – запрошують студентів, молодь зі Сходу на відвідини в Галичину. Хвала Богові, що так відбувається, але замало патріотичної молоді їде на канікули в Донбас – треба їхати і мати особисті зустрічі з місцевими людьми, це об’єднає наш народ.

Я бачу, що нині багато молодих людей в Україні є патріотами. Все-таки найбільша акція русифікації вже минула… Коли я в 1941 році був перший раз в Києві, то познайомився з молодою дівчиною, українкою. Вона говорила до мене по-російськи, а я до неї по-українськи, я питав її: «Чому ти говориш по-російськи?» Вона каже: «Бо мій батько казав, що українська мова – то селянська мова і ніхто її не розуміє, а російська мова то є мова світової культури – всі її знають в Європі і в світі. Знають Достоєвського, Пушкіна, а українських письменників ніхто не знає». Тому вона говорить, що то є мова культури, а українська мова – то є «мова простої людини».

Я зауважив, як приїхав у Київ у 1990 році, перший раз, ще в Совєтський Союз, що на вулиці всі говорили по-російськи – в трамваї я питав, на якій вулиці маю вийти, а люди відверталися від мене. Лише один або двоє відповідали на запитання, а інші ігнорували мої звернення українською мовою. Але рік пізніше то вже було цілком інакше – як я говорив по-українськи, ставив питання, то вже було багато охочих відповідати. Так що ситуація з національною свідомістю українців змінюється – поволі, але змінюється на краще. Ви в Україні не бачите цих змін, а я коли приїжджаю, то бачу, що зміни є.

А про розподіл країни… Мені здається, що насправді ніхто не хоче розділяти Україну – ні галичани, ні кияни, ні східняки. Люди з різних земель України вважають себе одним народом, однією країною. Переважна більшість з тих, що говорять по-російськи, абсолютно вважають себе українцями! Так що тут головне – ставитися з розумінням одне до одного.

- Що б Ви зараз побажали молодим українцям і молодим маріупольцям зокрема?

-   Я би закликав молодих людей Маріуполя, щоб вони не цуралися української мови, своєї української культури, історії. Двомовність не є нещастя, але «чужого научайтесь, а свого не цурайтесь», як казав Шевченко. Я думаю, що можна любити свою Батьківщину в різний спосіб, і людина не завжди мусить виявляти це назовні. Можна говорити й по-російськи, але знаючи й українську мову, ставитися з любов’ю до свого народу, до своєї Батьківщини, і до історії українського славного минулого.