15:30, 16 червня 2016 р.

Так хто ж врятував Маріуполь?

Вже другу річницю визволення Маріуполь святкує без значної частини своїх захисників: з певних причин роль ЗСУ на початку війни дуже применшувалась. Про бійців 72 ОМБр, які від самого початку прикрили місто не лише власними грудьми, але й бронею та вогнем, спершу не говорили, а потім взагалі забули. Напередодні свята ми розшукали бійців і командирів, які в 2014 році захищали Маріуполь з березня до 7 червня, коли перший і другий батальйони 72 бригади вирушили в рейд вздовж кордону з РФ, аж до Ізвариного і Червонопартизанська, тоді як одна з рот другого батальону мужньо захищала Донецький аеропорт, ставши першими «кіборгами» цього летовища.

Підполковник Михайло ДРАПАТИЙ, начштабу 30 ОМБр, Народний Герой України. Навесні 2014-го був майором, командиром 2 батальону 72 ОМБр.

Перший і другий батальйони прибули в зону АТО в квітні, після бойового злагодження на полігонах. Одразу зайняли позиції довкола міста, зайшли у Маріупольський аеропорт, а також виставили блокпости довкола Волновахи і в найближчих до Маріуполя населених пунктах. Отримавши наказ звільнити заручників, ми зайшли у місто, відпрацювали задачу і повернулися до місця дислокації. Про враження краще розпитати бійців, я був зайнятий виконанням операції: від нашої вправності і злагодженості залежали життя багатьох людей. Треба було все зробити швидко, доки противник не оговтався і не застосував зброю, якої, як ми знали, у нього було багато. Не можна було допустити, щоб постраждали цивільні, тому приймалися нестандартні рішення, несподівані для ворога – такі як стрибок через барикаду, залп по нижнім поверхам райвідділку міліції та інші.

Старший прапорщик Сергій АРГАТЮК, кадровий військовий, 3 МБ 72ОМБр, на фронті з самого початку бойових дій.

На війну ми прийшли після того, як 8 березня нас по тривозі підняли і відправили сюди, в Донецьку область.

- Що ви подумали, отримавши такий наказ?

- А нам не було коли думати, нам дали 600 мобілізованих і треба було скоріше їх навчити, щоб виконати завдання і зберегти їм життя. Під Маріуполь моя рота потрапила десь 30 квітня; 8-9 травня нас підняли по тривозі і ми ввійшли у місто, коли там сепаратисти захоплювали міськраду і райвідділ міліції. 8 травня ми стояли коло міськради, не пропускаючи заведений сепаратистами натовп до будинку: на той час під міськрадою зібралося десь зо дві сотні агресивних молодиків та вороже налаштованих жінок, які вигукували образи та час від часу за командою своїх інструкторів намагалися іти на штурм. Короткі автоматні черги вгору приводили їх до тями і змушували відступити на кілька метрів, та через якийсь час все повторювалось знов. Так ми утримували периметр протягом кількох годин, далі нас змінив полк «Азов».

- А що було 9 травня?

- Я саме був зі своїм взводом у тій колоні, яку майор Драпатий вів на звільнення заручників. Була така суматоха, зараз всього і не згадаєш! Ми йшли колоною, разом з командиром. Коло держадміністрації нас заблокував натовп так званого «мирного населення». Люди були вдягнені в цивільне, але серед них явно вирізнялися досвідчені й добре навчені організатори. Втім, цивільні теж не боялися бронетехніки, кидалися просто під машини. Вони були абсолютно певні, що солдати ЗСУ стріляти не будуть і взагалі нічого поганого людям не зроблять. Ніхто не думав, що збройні сили будуть застосовувати зброю; нас не боявся ніхто. Навіть жінки та діти тупо йшли на автомати, у них грав якийсь азарт, чи що... Це було дуже дивно з огляду на те, що вони кричали, ніби ми «хунта» і прийшли їх вбивати – і в той же час були абсолютно певні, що навіть стріляти у їх бік ми не будемо.

Так серед натовпу ми стояли якийсь час. Раптом десь поруч почулася стрілянина: відбувся короткий бій коло райвідділку міліції. Заручників було звільнено; ми отримали команду на відхід і рушили назад.

- А коли був той славнозвісний стрибок через барикаду?

- Це вже коли ми виходили з міста. Сепаратисти нашвидкоруч зробили барикаду з автомобільних шин та всякого мотлоху по тій дорозі, де ми мали їхати, щоб не випустити нас.

- Навіщо? Нападники ж кричали вам, щоб ви забиралися – то який сенс зупиняти вас, коли ви й справді рушили з міста?

- Так ото ж… Там взагалі було багато дивних, абсолютно нелогічних речей. Це був наче якийсь цирк, дещо й досі лишається незрозумілим. Але тим не менш. В колоні наша машина була останньою, тож на відео я не попав. Машина командира на повному ходу розбила ту барикаду і за нею помчали ми всі. Загалом вся операція зайняла не більше двох годин; адміністрацію звільнили, заручників забрали та й усе. На вечір ми вже були на своєму місці дислокації, несли службу з охорони міста. А 30 травня мене забрали в Донецький аеропорт, де наш підрозділ під командуванням майора Барди знаходився до 7 серпня.

Олександр ШАРАЄВСЬКИЙ, 2 МБ 72 ОМБр. 8 березня 2014 був призваний до лав ЗСУ по першій хвилі мобілізації. У квітні, після навчань і бойового злагодження на полігонах у складі 1 батальону зайшов у Нову Ялту, де вже був 2 батальон, яким командував Михайло Драпатий.

- Чим вам запам’ятався день, коли стався той всім відомий бій у Маріуполі, що змінив хід війни?

- 9 травня зранку нас підняли по бойовій, виїхала мобільна група у складі 4 машин. Ми не знали, куди їдемо; вже під’їжджаючи побачили знак «Маріуполь». У місті на вулицях була маса народу! Деякі ставилися до нас агресивно, кидали пляшки з запалювальною сумішшю, намагалися зупинити нашу техніку. Ми на це не зважали, бо мали завдання звільнити заручників, захоплених проросійськими бандитами у райвідділку міліції.

Вийшли на потрібну вулицю. Нам дали команду працювати по 1-2 поверхах з ПКТ (кулемет калашникова танковий), а потім з 30-ки, пушки. Третій поверх наказано було не чіпати, бо саме там злочинці утримували заручників. Все це зайняло не більше 15-20 хвилин: ми швидко відпрацювали, і поки приголомшений ворог оговтувався, забрали заручників, розвернулися і вирушили назад. Заколотники пробували нас зупинити, та бійці внутрішніх військ відтіснили їх, і ми вискочили.

- А коли саме стався той славнозвісний «політ на бмп», який так роздратував нападників і відео якого досі є найбільш популярним в Інтернеті?

- Це вже на виході з міста. У бмп, що під номером 200, стріляли з рпг, але щось там у них не спрацювало, тож машина лишилася неушкодженою – та сама, яка потім стрибала через барикаду.

-Як це було?

- Ми їхали вулицями, тут барикада. Драпатий дає наказ: «Газуй!», механік додає газу, і бмп вилітає через барикаду на перехрестя! Крики сєпарів, лайка розлючених комуняцьких пенсіонерів… А за командирською машиною перелетіли й ми всі. На сєпарських відео є момент, коли вони стверджують, ніби захопили нашу бронемашину. Трохи не так було. Одну бмп у нас заклинило, щось сталося з мотором. Її спробували потягнути тросами, але машина ця досить важка, трос обірвало на повороті у вузькій вулиці. Була дана команда її залишити, бо вже було небезпечно, і не можна було залишати броню без прикриття піхоти, а піхоті небезпечно знаходитися у вузьких провулках, бо по них стріляли з верхніх поверхів.

- Це, до речі, було дуже красиве й радикальне вирішення проблеми, з якою на той час стикалися не лише ви, а й інші підрозділи. Захоплених таким способом у полон екіпажі двох бтр і танка у Краматорську не знайшли й досі. Як ви зрозуміли, що саме треба робити?

- У нас вже був досвід Володарського, коли ми побачили, як начебто цивільні люди, громадяни моєї країни кидалися зупиняти нас, своїх захисників. Це тоді я вперше побачив, що цивільне населення дійсно може виявляти агресію до своєї ж армії, своїх же солдат. Я не знаю, чому так було – це провокатори їх так навчили, чи вони самі додумалися до такого, бо були обдурені, але ж факт є факт, і з цим треба було щось робити, якщо ми справді збиралися виконати наказ і таки захистити свою країну. Я свого часу служив у внутрішніх військах і проходив тренінги, як працювати з масами, з натовпом, тож чітко бачив: у натовпі були спеціально підготовлені провокатори, їх було явно видно. Збройним силам не було наказу працювати з такими людьми (висмикувати з натовпу чи нейтралізувати іншим способом), це задача внутрішніх силових структур, тому ми не втручалися, просто робили свою справу. Їх було помітно одразу: очі скляні, поведінка розхитана; вони наче не п’яні, але під впливом чогось, бо поводилися неадекватно, лізли під кулі й кидалися під танки.

Ось, наприклад, їде колона з чотирьох машин, людина стає перед колоною і вимахує руками. Інший підбігає до бронемашини, яка рухається десь 60 км\ч, б’є її ногою – відповідно, його розвертає і кидає на асфальт; він здіймає лемент на всю вулицю, сєпари кричать: «ЗСУ задавили людину», а насправді той чувак сам навіщось зробив повну дурницю. Треба ж розуміти: механік-водій мало що бачить, у нього обмежений огляд. Крізь оглядову щілину він бачить лише дорогу поперед себе, а те, що там збоку хтось підбіг – ну, вибачте, бмп має вагу близько 14 тонн, навіть якби у неї врізався легковик, і то механік навряд чи щось помітив би.

- Чи могли би ту ситуацію розрулити органи внутрішніх справ, чи ті ж азовці, без допомоги ЗСУ?

- Місцева міліція у всіх містах Донеччини давним-давно втратила повагу людей, і у тій ситуації все, що могла – просто спостерігати. Вони не впливали ні на що. ЗСУ почали діяти досить жорстко, показали силу, і це вирішило ситуацію на нашу користь. Заколотників, які були на перших двох поверхах райвідділу міліції, ми просто винесли, змели вогнем і примусили втікати світ за очі. Бандити просто не очікували, що буде так, ми не лишили їм жодного шансу. Вони думали, що військові, як раніше, будуть щось говорити, переконувати, вести переговори… А ми все зробили за 20 хвилин: подавили опір вогнем, забрали заручників і – гайда! – вивезли їх з небезпечної зони. Так само вони не очікували, що перестрибнемо через барикади, що будемо діяти по-військовому, а не як міліція.

- Це добре, що ви діяли швидко, рішуче, тому все обійшлося без крові… Я завжди кажу і цивільним, і журналістам: якщо ви вже довели до того, що у конфлікт мусили втрутитися військові – будьте готові отримати військові дії. У військових немає сльозогінного газу, гумових куль, кийків та інших дрібниць; вони діють так, як їх навчено, і тими засобами, які мають у розпорядженні. З пушки не можна стріляти іграшковими снарядами. Власне, ця ваша рішучість якраз і стала запорукою перемоги: ворог побачив, що бійці 72-ї діятимуть за статутом і виконають задачу, хоч би там що. Це допомогло також і цивільним, місцевим патріотам, трохи підбадьоритися і з вашою підтримкою активніше висловлювали свою проукраїнську позицію: ми знаємо, що саме після цієї блискучої операції по врятуванню заручників Маріуполь розквітнув безліччю українських прапорів, і мешканці почали давати рішучу відсіч проросійським провокаторам.

- Так, якби ми діяли інакше, заколотники відчули б безкарність і далі розкачували б ситуацію, як це було у Краматорську, Слов’янську, Донецьку та інших містах. Ми дали їм трохи відчути нашу силу і показали, що Збройні сили налаштовані всерйоз, тож вони втратили інтерес до Маріуполя і швиденько забралися, лишивши тут купку своїх прихильників з числа місцевих, яких через місяць легко зачистили «азовці».

- Хтось крім вас міг би надати ворогу таку ж потужну відсіч?

- Думаю, ні. За міліцію ми вже говорили, неорганізовані й ненавчені беззбройні місцеві патріоти теж не змогли би опиратися добре підготовленим групам провокаторів. Були там ще силовики – на відео ви бачили хлопців у касках та військовій формі, які тулилися поближче до наших машин. Ми запитали у них, хто вони, і вони відповіли, що належать до якогось мотопіхотного підрозділу. У них були перелякані очі і вони старалися триматися якомога ближче до нас. Вони не готові були воювати, не мали для цього ані сили духу, ані чіткого командування. Недолік органів внутрішніх справ у тому, що вони не зробили оцеплення цього району. Велика подяка їм, що вони хоча б зачистили провулки, і ми могли їхати далі. Але цивільних треба було прибрати з вулиць заздалегідь: ці люди були неадекватні, вони лізли під машини, бігали під кулями. Був момент, коли ми, виконавши задачу по звільненню заручників, виїжджали з міста, і нападники розцінили наш рух як втечу. Вони з криками кинулся за нами, почали стріляти нам вслід, і в процесі цієї стрілянини один з них впав. Правда, на їхньому ж відео далі видно, як ця людина встає і бере участь у подальших бійках, але ж натовп побачив кров і геть здурів: одні почали панічно втікати, інші навпаки кидалися на броню як навіжені. Ми ж повернулися на свій опорний пункт і продовжили утримувати периметр міста, поки внутрішні війська робили свою справу по зачистці міста.

Старший лейтенант комротиМихайло ДЗЕРИН, молодший лейтенант комвзводуДмитро КИСЕЛЕВИЧ, сержантиОлександр ЄМЕЦЬ та Василь СИНЮЧЕНКО навесні 2014 року захищали західні «ворота» Маріуполя, у складі 1 батальону 72 бригади контролювали блокпост у напрямку Бердянської траси.

З початку квітня ми стояли вже на маріупольському блокпосту. Коли у місті почалися заворушення і внутрішні війська, так би мовити, «попали ногами в клей», нас закликали на допомогу. Наш перший батальйон виставили на очеплення міста, а другий батальйон під командуванням Михайла Драпатого поїхав робити «зелений коридор» для бійців внутрішніх військ. Полк «Азов» приїхав вже пізніше, десь через два тижні, робити зачистку. А ми поїхали далі – одні в Донецький аеропорт, інші в рейд вздовж кордону аж до Ізвариного.

- Хто звільняв міськраду і райвідділ Маріуполя?

- Частково наш перший батальйон, частково другий. Тоді людей не вистачало, працювали змішаними підрозділами.

- Що найбільше запам’яталося 9 травня?

- Що після цього по Маріуполю масово люди порозвішували українські прапори. За ці дні вони на собі відчули, що таке «руський мір», і вже самі до нас приїздили на блокпости, просили: «Хлопці, не йдіть нікуди, будьте тут, допоможіть нам!» Вони відчули в нас ту силу, яка насправді здатна їх захистити, дати можливість мирного існування. Городяни привозили нам продукти, одяг, іншу допомогу. Ставлення місцевих до українських військових після 9 травня дуже помінялося. Люди просили нас зайти в місто, навести порядок, бо внутрішні війська звідти вийшли, міліція втекла, і місто фактично лишилося без влади.

Василь: Ми виїжджали тоді на блокпост для посилення другої роти, нас підняли по тривозі і сказали, що у Маріуполі чинять безчинства сепаратисти. Цілу ніч ми чули стрілкотню, безперервно гупало десь там, у місті. Як потім з’ясувалося, то сєпаратісти вистрілювали боєкомплект покинутої нами зламаної «бехи»: заколотники тягали її містом і стріляли аби куди, поки не скінчилися набої.

- Яким був ваш настрій у цей день?

- Спершу було трохи не по собі, але далі стало спокійніше. Нас переконували, ніби всі люди проти нас, не можна нікому вірити, але ми побачили, що насправді противників України було небагато, більшість все ж таки була на нашому боці, багато хто був готовий допомагати.

- Чи були такі моменти, коли ви думали, що доведеться стріляти по людях, бо інакше ситуацію не вирішити?

- Та ні… Ну, бігало кілька заколотників, «заводили натовп», але ж всі інші були абсолютно нормальні. На блокпостах у нас ніколи не було жодного критичного випадку, зазвичай всі чемно виконували команди по досмотру машин і перевірці документів, були привітні, без агресії. Кілька разів, правда, траплялися вороже налаштовані місцеві, але й вони трималися ввічливо, спокійно. Поводилися так, що бажання застосувати зброю не виникло жодного разу, кажу чесно. Навіть думки такої не було. Навпаки, були випадки, коли люди прибігали до нас на блокпост, шукаючи захисту від агресивних сепаратистів. Якось прибігли батько й син, яким погрожували проросійські сусіди. Ми заспокоїли їх, нагодували і відправили попутним автобусом у безпечне місце.

Старший лейтенантМикола ПРУС, нині начштабу 3 МБ:

Ми обороняли Маріуполь з боку Широкіного. Стояли на блокпосту, перевіряли машини та пильнували, щоб не було атаки на місто з цієї сторони. Загалом з місцевими проблем не було, лише після 8-9 травня, коли сепаратисти зробили спробу захопити райвідділок міліції і викрали звідти зброю, ми двічі знаходили автомати й набої у машинах, що намагалися проїхати через наш блокпост у напрямку Новоазовська. Один з затриманих виявився навіть якимось депутатом, почав вимахувати перед нами своїм посвідченням. Звичайно, порушники були затримані, зброя вилучена.

Події 9 травня запам’яталися тим, що місцеві після цього стали більш привітними, менше наляканими, і почали активно нам допомагати: привозили продукти, одяг, питну воду. Вони зрозуміли, що Україна налаштована серйозно, і ми справді нікому їх не віддамо. Для людей це було дуже важливо: відчути, що їх підтримують і захищають, що не здадуть. Думаю, це й стало запорукою того, що через два тижні полк «Азов», у якому було багато місцевих патріотів, з легкістю зачистив місто від агресивної наволочі, а потім вже в серпні маріупольці масово вийшли копати окопи і рішуче заявили про намір не допустити окупантів у рідне місто.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

#Мариуполь #баррикада