До повномасштабної війни Олександр Вінницький працював зварювальником на маріупольських підприємствах і лише кілька разів на місяць одягав військову форму як резервіст. 24 лютого 2022 року його цивільне життя закінчилося. Попереду були оборона Маріуполя, понад чотири роки російського полону, катування в колоніях і СІЗО та довгоочікуване повернення в Україну. Але найважчим випробуванням, зізнається він, виявилося не вижити в неволі, а знову навчитися жити після неї.
Контракт резервіста
Олександр Вінницький народився 23 вересня 1991 року в селищі Зелений Яр Нікольського району, що приблизно за 40 кілометрів від Маріуполя. Навчався у звичайній сільській школі, а згодом вступив до Маріупольського професійного ліцею автотранспорту №64, де здобув професію зварювальника.
Закінчивши навчання у 2010 році, як і багато мешканців Приазов'я, обрав традиційний для Маріуполя шлях — роботу на промислових підприємствах. У 18 років переїхав до міста, де почав будувати свою професійну кар'єру.
Спочатку працював у численних підрядних організаціях, які обслуговували металургійні комбінати. Згодом перейшов безпосередньо на великі підприємства. Встиг попрацювати і на «Азовсталі», і на «Азовмаші», а пізніше знову повернувся на «Азовсталь». За кілька років пройшов шлях від слюсаря-учня до фахівця п'ятого розряду.
Події 2014 року, зізнається Олександр, тоді сприймав досить відсторонено.
«Я особливо не заморочувався політикою. Можна сказати, був абсолютно аполітичним. Ходив на роботу, повертався додому, намагався допомагати батькам, які залишалися жити в селі. Власної чіткої позиції не мав. Навколо було дуже багато пропаганди з обох боків», — пригадує він.
Світогляд Олександра почав змінюватися лише через кілька років.
У 2017 році його призвали на строкову військову службу. Маріуполець жартує, що саме тоді отримав можливість побачити життя з іншого боку й краще зрозуміти події, які відбувалися в країні.
Службу проходив у 92-й окремій механізованій бригаді. Виконував різні завдання — від охорони складів із боєприпасами до інших видів забезпечення військової служби. Безпосередньої участі в бойових діях тоді не брав.
Після завершення півторарічної строкової служби Олександр повернувся до Маріуполя на своє попереднє місце роботи. Здавалося, життя знову входить у звичне русло. Але невдовзі доля зробила ще один поворот.
«У 2019 році мені зателефонували з військкомату й запропонували прийти на розмову», — згадує Олександр.
Там йому запропонували підписати контракт резервіста Сил територіальної оборони України, і він погодився бо був впевнений, що в разі необхідності буде захищати свою країну. Каже, що вже тоді мав невиразне, але наполегливе відчуття: велика війна рано чи пізно почнеться, а отже, до неї потрібно бути готовим — і морально, і фізично.
Контракт резервіста передбачав, що військовозобов'язаний продовжує працювати на цивільній роботі, але регулярно проходить військові навчання. У середньому такі вишколи відбувалися двічі на місяць.
«На заводі серед працівників "Метінвесту" були люди з різними поглядами. Але керівництво займало чітку проукраїнську позицію. Тому навіть якщо навчання випадали на робочі дні, мене без проблем відпускали й зберігали заробітну плату», — говорить Олександр.
Все дуже просто
До повномасштабного вторгнення Олександр Вінницький підійшов уже підготовленим. Завдяки контракту резервіста він регулярно проходив військові навчання, але ранок 24 лютого 2022 року для нього почався як звичайний робочий день.
Він приїхав на комбінат, переодягнувся в робочий одяг, випив кави й отримав завдання від майстра. Та невдовзі задзвонив телефон. Із військової частини повідомили: настав час застосувати знання, які він здобував останні кілька років.
«Я сказав керівництву, що почалася війна, і я йду воювати. Все дуже просто. Таксі довезло мене додому, бо пересуватися містом уже було складно. Одягнув військову форму й поїхав до Інтернату №2, де розташовувався штаб Територіальної оборони», — згадує доброволець.
Перший день війни він провів не на передовій. Разом з іншими військовими приймав, сортував і завантажував боєприпаси, зброю та спорядження, які розподіляли між особовим складом батальйону й бригади територіальної оборони.
Згодом почалися бойові виїзди. Постійні переміщення містом, хронічна втома, безсонні ночі та майже безперервні обстріли швидко стали буденністю.
Під час одного з рейдів Олександр опинився разом із бійцями 503-го окремого батальйону морської піхоти й надалі виконував бойові завдання вже разом із ними.
«Виконували бойові завдання в районі автостанції, потім тримали оборону біля Будинку зв'язку. Мій товариш із роти ТрО загинув під час спроби прорватися на "Азовсталь". Їхню групу не змогли евакуювати», — каже він.
24 березня 2022 року Олександр отримав наказ від командування 503-го окремого батальйону морської піхоти залишити оточений Маріуполь.
Чи було про це рішення повідомлено командування Територіальної оборони, він не знає. Каже лише, що, як військовослужбовець, виконав отриманий наказ.
«Зараз уже не можу точно розповісти, як саме потрапив у полон. Ситуація в місті була настільки хаотичною, що багато моментів стерлися з пам'яті. Ми їхали автомобілем, нас зупинили. Що сталося з іншими хлопцями — не знаю. Перевірили мої документи. Потім мене росіяни відвезли на фільтраційний пункт, де вже знали, що я діючий військовослужбовець», — говорить Олександр.
Скотське ставлення
Першим місцем, куди після полону доправили Олександра Вінницького, стало окуповане Мангушське районне відділення поліції. Саме там йому вперше офіційно заявили: він — військовослужбовець Сил територіальної оборони, а отже, ворог Росії.
Далі було Докучаєвське. Там розпочалися перші допити із застосуванням фізичного насильства. Здавалося б, яку цінну інформацію міг знати рядовий резервіст? Але росіян це не цікавило. Вони відчували повну безкарність, тому ставили одні й ті самі запитання по кілька разів, а після кожної відповіді знову били.
Після цього Олександра етапували до Оленівської виправної колонії. Майже місяць він провів у камерах дисциплінарного ізолятора — майже без їжі та води.
Наступним етапом стало Донецьке СІЗО. Там слідчі намагалися звинуватити його у так званому «сприянні тероризму» за статтею 229, частиною 2 російського законодавства. Втім, навіть за логікою самої російської системи це обвинувачення виявилося безпідставним. Згодом Вінницькому надали статус військовополоненого.
«Про те, що мені надали статус військовополоненого, я зрозумів уже пізніше. Просто просунули у віконце камери якийсь папірець і наказали швидко поставити підпис», — пригадує Олександр.
Уже наступного дня його перевезли до Горлівської колонії. Там існувала власна «традиція» — новоприбулих могли бити по кілька годин поспіль. З серпня 2022 року Олександр провів у цій колонії рік і чотири місяці. Саме там з листа батька він дізнався, що опоки він був у неволі, померла його мама.
«Тоді було взагалі дуже важко. Я прям розгубився», – згадує маріуполець.
Наприкінці 2023 року заклад почали «розвантажувати», переводячи частину військовополонених до Кіровської колонії. Олександр опинився серед перших шістдесяти людей, яких туди доправили.
«Ми були першими військовополоненими в цій колонії. Там просто не знали, що з нами робити. Тому спочатку добряче побили — ноги були суцільними гематомами. Потім завели до барака й кілька тижнів виснажували фізичними вправами: змушували ходити плацом навприсядки, без кінця присідати й відтискатися», — розповідає він.
Згодом адміністрація трохи заспокоїлася, але з'явилася інша проблема.
Практично в кожному місці несвободи знаходилися люди, які погоджувалися співпрацювати з адміністрацією. Серед військовополонених їх призначали на різні «посади», надавали дрібні привілеї й використовували для контролю над іншими бранцями.
«У нас був такий "завгосп". Якби не він, думаю, більшість сиділа б значно спокійніше. Мені від нього дісталося не так багато, але інших хлопців він особисто принижував, змушував виконувати безглузді фізичні вправи. Не дуже порядна людина, м'яко кажучи», — говорить Олександр.
Доля має вигляд бумерангу. За словами військового, після переведення цього чоловіка до Росії він уже сам опинився на лаві підсудних. Його звинуватили у вбивстві цивільної людини в Маріуполі. Водночас Олександр наголошує, що не може підтвердити достовірність цих обвинувачень, тому точно не знає, чи вимусили зізнатися під тортурами чи факт був насправді.
Взимку 2024 року Олександра Вінницького етапували з Кіровської колонії до Росії, а точніше — до Пермського СІЗО. На диво, так звана «прийомка» виявилася порівняно легкою. Кілька ударів по потилиці — і його завели до камери. Найстрашніше чекало попереду.
«Там були просто скотські умови. Хлопці, яких привозили з інших місць утримання, казали, що гіршої тюрми ще не бачили», — розповідає Олександр.
За словами військового, кожен рух полонених цілодобово фіксували камери відеоспостереження. За моніторами постійно сидів наглядач, який у будь-який момент міг віддати команду. Якщо її не виконували достатньо швидко або правильно, до камери приходили інші співробітники й карали побиттям.
Для цього їм навіть не потрібно було відчиняти двері. Полоненим наказували просунути у спеціальне віконце руку, ногу чи голову, після чого били пластиковою трубою по тій частині тіла, яку самі ж наказали виставити.
Команди були різними, але всі зводилися до одного — виснажити людину фізично. Полонених змушували довго стояти, зігнувшись навпіл із високо заведеними за спину руками, годинами знаходитись в напівприсіді з витягнутими вперед руками або виконувати нескінченні серії присідань.
«Щоранку проводили перевірку камер. Одна зміна просто била. Інша поводилася трохи спокійніше. Третя — і била, і спускала собак, і застосовувала електрошокери. Згодом шокери їм заборонили використовувати, але замість цього вони почали бити ногами. Морально це дуже виснажувало. Я не заздрю хлопцям, які досі залишаються там. Дуже хочу, щоб вони якнайшвидше повернулися додому!», — каже Олександр.
Дали волю. А що з нею робити?
15 травня 2026 року Олександр Вінницький повернувся в Україну в межах обміну військовополоненими. Після місяця реабілітації у Трускавці його направили до Миколаєва для подальшого лікування та відновлення.
Шлях адаптації у кожного звільненого з полону — свій. Його неможливо виміряти спільними критеріями чи порівняти з досвідом інших. Кожен проходить його по-своєму. Олександр зізнається, що досі почувається розгубленим і безпорадним.
«У голові безлад. Дали волю, а що далі з нею робити?» — запитує він, ніби звертаючись у порожнечу.
Психологи називають цей стан розладом адаптації. У повсякденному житті він проявляється так: важко користуватися звичними речами, майже неможливо надовго зосередитися, запам'ятати навіть просту послідовність слів чи побудувати звичайне спілкування з людьми.
«Я півтора року просидів у камері. Тепер боюся виходити на вулицю. Добре, що хоча б трохи менше став лякатися автомобілів. Але справа навіть не в цьому. Я просто не розумію, навіщо взагалі виходити з кімнати», — говорить звільнений із полону.
Зараз Олександр проходить медичне обстеження. Водночас його дивує, що лікування поки обмежується лише поверхневою діагностикою. Він хоче зробити МРТ через постійний біль у спині, пройти лікування у невролога та отримати консультацію психіатра. Натомість у миколаївській лікарні йому просто виписали перелік ліків, які необхідно придбати власним коштом.
Лише кілька тижнів тому Олександр зміг відновити зв'язок із батьком. Той залишився жити на тимчасово окупованій території. Російську владу він не підтримує, але й виїжджати не збирається.
«Мабуть, усі старі такі. Звикли жити на одному місці. Батькові вже 68 років. Навіть у мирний час його було важко витягнути із села до міста, а зараз — тим більше. Він каже мені: "Все буде добре. Я тебе тут дочекаюся". Але я розумію, що побачитися з ним майже нереально», — каже Олександр.
В Україні в нього майже не залишилося рідних. Лише кілька друзів і знайомих, з якими його звела війна та полон. Наприклад, у Вінниці є люди, готові допомогти йому з реабілітацією, однак залишити Миколаїв він поки не може. До того ж про кожне своє переміщення повинен повідомляти військову частину.
«Адаптуватися важко. Але після всього, що я пережив і побачив, мене вже складно чимось здивувати або налякати», — говорить він.
Найбільшою підтримкою для Олександра зараз залишаються побратими. Саме розмови з людьми, які пройшли той самий шлях, допомагають йому відчути себе зрозумілим.
«Я міг би годинами спілкуватися з людьми, які мають такий самий досвід. Це справді лікує. Але з відчуттям повної невизначеності нічого зробити не можу», — зізнається він.
Майбутнє поки що залишається для нього відкритим питанням.
«Зараз я взагалі не уявляю, чим займатимуся. Що робити в цивільному житті? Я вже не той фахівець із зварювального виробництва, яким був до війни. Інколи думаю повернутися до війська. Але розумію: другого шансу вижити там, де я вижив у Маріуполі, Господь мені, мабуть, уже не дасть…. Що буде далі — дуже цікаво. Але поки що абсолютно незрозуміло», — каже Олександр.