Маріуполець Руслан Шилов добре відомий читачам 0629.com.ua як автор «Щоденника ампутанта». Після втрати ноги через ускладнення діабету він намагався жити активно: працював, відновлювався і навіть знову сів на велосипед.
До повномасштабної війни Руслан називав себе аполітичним і був зосереджений на власному житті. Однак вторгнення Росії змінило все. Російські бомби зруйнували його будинок, місто опинилося в облозі, а сам він разом із мамою був змушений пішки залишати Маріуполь, проходити російські блокпости та починати життя заново.
Де зараз перебуває Руслан і чи задоволений своїм життям, він розповів кореспондентам 0629.com.ua.
Аполітичний до певного часу
Руслан Шилов не соромиться зізнатися, що до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну був доволі аполітичним.
«Я був зосереджений на своїх проблемах. Війна була, але десь далеко. Я прагнув жити, розширювати горизонти своїх можливостей, шукати підтримку серед друзів та колег і заробляти», – каже маріуполець.
Він згадує, що напередодні 24 лютого 2022 року зіткнувся з неприємною ситуацією. Руслан працював неофіційно у службі технічної підтримки телефоном, однак роботодавець, за його словами, вчинив нечесно — не доплатив близько 20 тисяч гривень і звільнив заднім числом.
Після цього Руслан планував повернутися до аналогічної роботи та відновити свою репутацію. Однак усі ці плани перекреслила війна.
«Того дня я прокинувся о 9:00 у себе вдома на вулиці Купріна, увімкнув YouTube та одразу натрапив на відео з Путіним, де він говорив про рішення розпочати своє так зване “СВО”. Тоді я ще не чув обстрілів, але новини про війну лізли звідусіль, як мухи. Мені просто хотілося відмахнутися від них, щоб вони не нервували, хотілося, щоб вони знову були про щось далеке, що не стосується особисто тебе», – згадує Руслан.
Але бойові дії доволі швидко увірвалися в життя кожного маріупольця.
Особисто Руслан каже, що для нього першою «точкою неповернення» стало те, коли він побачив сусіда-військовослужбовця, який у повній амуніції зі зброєю виходив з дому та віддав йому свій сухпайок.
Вдень Руслан сходив до АТБ, купив їжу, потім грав у комп’ютерні ігри та намагався не думати про майбутнє. 28 лютого мама Руслана востаннє сходила на роботу, а вдома сказала, що керівництво наказало залишатися вдома. Через два дні у квартирі зникло світло, а з 3 на 4 березня в Маріуполі вже почалося мародерство. Примара війни повністю заволоділа вулицями міста, і навіть найбільш аполітична людина вже не могла заплющувати очі.
«Над Маріуполем уже висів дим. Я бачив у місті спалені авто. У себе в під’їзді побачив військових та запитав у них: “Як там наші на Азовсталі?”. Один з них з недовірою подивився на мене та перепитав: “А наші — це хто?”. Може, сприйняв мене за фаната рашки? А потім почалися серйозні обстріли», – пригадує Руслан.
Він з мамою вже почав ночувати в коридорі.
За словами маріупольця, 5 березня російський літак завдав удару по дев’ятиповерхівці біля «Порт Сіті», і будинок горів кілька діб.
«Це був для мене остаточний переломний момент. Просто чужинці прийшли нас убивати. Я знімав на відео все, що тільки міг», – говорить Руслан.
Переїзд туди, де тихіше
6 березня 2022 року мама Руслана пішки вирушила до його дядька, який разом із родиною мешкав на проспекті Будівельників, у районі магазину «Стілець та Стіл». Там була газова плитка, обстрілів на той момент було менше, а сам будинок розташовувався в низині, що здавалося безпечнішим. Тож родина вирішила перебратися туди, взявши із собою найнеобхідніше.
Однак уже 13 березня ситуація різко погіршилася: район почали регулярно обстрілювати з мінометів і накривати авіаударами. Стало зрозуміло, що залишатися там небезпечно.
Тоді Руслан разом із родиною змушений був знову переїхати — цього разу до приватного будинку в Приморському районі, на Дніпропетровському провулку.
«Там було тихіше. Ми чули відлуння вуличних боїв, і як окупанти намагаються вибити “азовців” з пожежної частини на Флотській вулиці. Мене стало дратувати, як дехто з родичів казав, мовляв, “укропи” засіли, а росіяни їх вибивають, тому й змушені бити по цивільних об’єктах. Були ті, хто дотримувався умовно “нейтральної” позиції, кажучи: “хай підуть у поле і там б’ються”. А так – мало тих, хто тверезо бачив, що це все через божевільного діда, якому захотілося “двіжухи”…», – каже чоловік.
За короткий період життя в Приморському районі Руслан відремонтував зламане радіо та почав слухати новини, але в ефірі чув лише Краснодар та чеченців, які пропонували ЗСУ здаватися.
«У нас більше нічого немає»
Одного разу мама Руслана прийшла додому та сказала йому одну єдину фразу: «У нас більше нічого немає». У їхній будинок прилетів важкий снаряд з боку Володарської траси та знищив усе. Руслан вирішив самостійно переконатися в цьому. Він дістався до себе додому та побачив неймовірну картину.
«Ще дорогою я не впізнав рідне місто. Зруйновані вулиці, щось уже згоріло, щось ще палає, запах пороху в повітрі, паніка у людей... У нашій квартирі були зруйновані всі внутрішні стіни. Залишилися тільки кілька корпусів від техніки, а частина велосипеда просто розплавилася», – говорить маріуполець.
На зворотному шляху до Приморського району він бачив колону солдат так званої «ДНР».
«По їхніх очах я зрозумів, що вони теж у шоці від усього. Вони були перелякані, вони не народжені для війни. Їх просто зігнали та мобілізували», – говорить Руслан.
На вулиці Громової під мостом біля Руслана пролетіла куля. У кущах він краєм ока помітив людей у військовій формі. Решту шляху приватними вулицями пройшов спокійно. Опинившись у відносній безпеці, Руслан сказав матері, що їм тепер доведеться будувати все з чистого аркуша, і він точно не хоче робити це в Маріуполі. Тоді було прийнято остаточне рішення вибиратися з оточеного міста.
Робінзон Крузо в реальному житті
26 травня о 10:00 Руслан з мамою, собакою та морською свинкою вийшли до ОШ №26 та розпочали свій індивідуальний шлях евакуації. Перед собою маріуполець штовхав візок із супермаркету, в якому були кілька сумок і пакетів. Спочатку вони спустилися до проспекту Луніна, потім піднялися вулицею Гагаріна. Першою ціллю став Мангуш.
Руслан говорить, що не розуміє, звідки у нього були сили йти, але він не зупинявся, хоча протез до крові розтер ногу. До того ж треба було нести багато речей і домовлятися з водіями авто, щоб підвезли, якщо їм було по дорозі.
«Це був незабутній досвід. Я був як Робінзон Крузо, тільки в реальному житті», – усміхається він.
У Мангуші було місце збору людей, які евакуйовувалися з Маріуполя. Руслану та його матері пропонували сісти в автобус, який їхав до Ростова. Вони відмовилися. Хотіли дістатися Бердянська. На щастя, знайшовся водій старенького «Мерседеса», який погодився взяти їх. На блокпості на виїзді, де раніше був пост ДАІ, на Руслана чекала перша перевірка.
«Там була так звана “фільтрація”, яка для всіх чоловіків тривала шість годин. Мене, як людину з діабетом і без ноги, викликали першим. ФСБшник, наїжена харя, ставив питання. Я відповідав, поводився спокійно, бо мені не було чого від них приховувати. Але я бачив, як у одного чоловіка там “віджали” авто, бо воно було записане на фірму, де він працював, а не на нього», – говорить Руслан Шилов.
27 березня 2022 року маріуполець дістався окупованого Бердянська. У порівнянні з Маріуполем він був цілий і майже не постраждав від бойових дій. Лише під час комендантської години вулицями їздив російський БТР та не було мобільного зв’язку. Мама Руслана думала залишитися у Бердянську та шукати там роботу, але Руслан наполягав вирушати далі.
«Я думав приїхати до знайомої в Крим. Там також окупована територія, але я планував приїхати туди та вже вирішувати, що робити далі. Проте все вирішив випадок…», – каже Руслан.
Сестра матері переконала, що треба їхати все ж таки в бік України, і виявилася права. Маріупольці сіли в автобус на Запоріжжя. Місце для них знайшлося тільки на останній сходинці.
У вільній Україні
Щоб дістатися з окупованої території до підконтрольної Україні, потрібно було проїхати через шість російських блокпостів. Уздовж доріг Руслан бачив розстріляну цивільну та військову техніку.
Дорогою він знімав відео і, розуміючи ризики, вирішив заархівувати їх, сховавши глибоко в пам’яті телефона.
«Контингент росіян не дуже розумний для того, щоб знайти його. Тому я особливо не хвилювався», – пояснює Руслан.
На останньому блокпості у Василівці Руслан вийшов на перевірку. Із кишені він дістав мультитул і пояснив наявність ножа тим, що інколи мусить налаштовувати протез. Також показав документи, які підтверджували, що він має цукровий діабет.
На його руці була подряпина, яка довго не загоювалася через хворобу. Саме це привернуло увагу одного з окупантів — і між ними відбувся показовий діалог.
«Росіянин відвів мене вбік та почав просити інсулін, кажучи, що мені його все одно видадуть в Україні. Я відповів, що так справа не піде. Сказав, що у мене запасів на тиждень, хоча було на пів року. Тому погодився дати дві дози і все. Зайшов в автобус та наказав матері заховати ліки. Бо якби виявилося, що я збрехав, могли просто завести в кущі та пустити кулю», – говорить Руслан.
Шлях за кордон
Коли кордон був позаду, він розумів, як ризикував. Але був і безмежно радий опинитися знову в Україні. Тим більше з’явився інтернет, і він побачив, що на рахунок надійшли пенсійні кошти.
1 квітня 2022 року о 22:00 Руслан уже був у Запоріжжі та ночував на дитячому ліжку в садочку, з якого зробили притулок для внутрішньо переміщених осіб. Сну не було. Чоловік відповідав у месенджерах усім, хто його шукав, та радів, що його бачать живим. Наступного ранку після сніданку він сів на поїзд і дістався Києва.
Столиця поступово оговтувалася після боїв і починала відновлюватися. Однак повною мірою відчути це Руслан не зміг — він отруївся, у нього піднялася висока температура, і він потрапив до лікарні.
Під час обстеження медики виявили тахікардію. У стаціонарі Руслан провів близько місяця, а його мама тим часом винаймала житло поруч.
Після виписки Руслан з мамою зняли квартиру на Троєщині.
«Це було моє повернення в цивілізацію. На вулиці була весна. Поряд із домом АТБ та кав’ярня. У мене було житло, навіть велосипед, вже треба було шукати роботу, але сильно заболіли зуби. Точніше, треба було переробляти зубні протези. Волонтери, з якими я спілкувався, підказали, що можна поїхати до Європи на лікування, де для людей з інвалідністю є умови для цього», – говорить Руслан.
Спочатку він думав про Францію. Але поїздка скасувалася. Другим варіантом стала Німеччина, а точніше східне місто Галле. Все відбувалося дуже швидко. Руслан каже, що доленосні рішення саме такі — сміливі та рішучі.
Він з мамою перетнув кордон та дістався притулку для біженців під Варшавою, який облаштували у торговельному центрі. Там волонтери підказали, як найзручніше дістатися до німецького міста Галле.
11 травня їх уже заселили у двомісний номер готелю, де можна було безкоштовно пожити 18 днів.
Німеччина та відновлення
Руслан Шилов каже, що Німеччина максимально відкрита для іммігрантів і створена для комфортного життя осіб з інвалідністю. Тому особисто він тут «зайняв свою нішу» та відчуває себе комфортно. Це завдяки урядовим програмам та місцевим волонтерам.
«Ще у готелі мною опікувалася жіночка з Тернополя. Казала, що її старший син молодший за мене на три роки. З нею я розмовляв українською мовою, хоча сам, як переважно всі переселенці зі Сходу, російськомовний. Мені та їй таке спілкування було цікавим та приємним», – говорить маріуполець. Сама ця волонтерка підказала йому, де отримати сім-карту, та допомогла з документами й оформленням банківського рахунку.
Через деякий час Руслану з мамою виділили соціальне житло, де вони можуть проживати безкоштовно. Також він отримує 560 євро фінансової допомоги, 30 з яких держава вираховує на оплату комунальних послуг.
«По суті мене прирівняли до типової німецької безробітної людини, потім визнали повністю непрацездатним по зору, за що також надали додаткові виплати», – розповідає він.
Руслан говорить, що Німеччина – це країна прав, правил та регламентів, а самі німці – консервативні та дуже допитливі, що не заважає їм бути ввічливими.
«Умовно кажучи, якщо німець випадково перейде дорогу на червоне світло – він буде три роки ходити до психолога та лікувати почуття провини», – посміхається маріуполець.
Руслан вчив німецьку мову, що є обов’язком кожного, хто переїхав у Німеччину, та робив успіхи. Однак знову почалися проблеми зі здоров’ям.
«Закінчився стрес – загострилися захворювання. Почали лопатися капіляри в очах. Зір почав зникати, але я все одно ходив на курси, більше слухав, менше гуляв вулицею», – говорить він.
Операція в Одесі
У 2023 році стан Руслана погіршився. До того ж сталася ще одна серйозна проблема: на мізинці правої ноги зірвався мозоль. Через хворобу його організм дуже чутливо реагує на такі ушкодження — швидко піднялася температура і почалося запалення з нагноєнням.
Руслан знову опинився в лікарні, де лікарям довелося ампутувати палець. Після цього він ще на пів року повернувся до інвалідного візка.
«До мене додому приходили медики, бинтували, промивали рану та дали перев’язочних матеріалів два ящики. Тоді я зрозумів, що у Німеччині тобі точно не дадуть померти», – каже Руслан.
Перед 2024 роком для Руслана життя приготувало новий іспит. Він пригадує, що в новорічні свята мама пішла в магазин, а потім зателефонувала та кволим голосом повідомила, що її вдарили по голові та пограбували. Новий стрес, тиск – як наслідок, зір впав майже до нуля.
«Кров просто заливала очі, і я перестав бачити. Все було червоного кольору», – говорить Руслан.
У той період він став багато слухати YouTube, навчився на дотик перемикати відео, цікавився політичними новинами та психологією.
Руслан збирав кошти та наважився на операцію. Для цього він з мамою приїхав в Одесу та лікувався в Інституті хвороб зору імені Філатова. З 15 до 23 травня 2024 року маріупольцю зробили чотири операції. Потрібно було замінити кришталик, видалити склоподібне тіло та закачати спеціальні гази в очі.
«Час лікування пройшов позитивно. В палаті були чоловіки всі за 50 років, моряки, а один колись мешкав у Маріуполі. Ми з ними постійно жартували та багато сміялися», – говорить Руслан.
Усі операції пройшли успішно. Він особливо радів, коли вперше знову зміг побачити показники на фітнес-годиннику: зір покращився з -12 до -4. Це все ще далеко від ідеалу, але значно краще, ніж було раніше, хоча, як каже сам Руслан, «з картинки інколи випадають пазли».
Наступним дивом для Руслана стало те, що, коли він повертався до Німеччини, на кордоні йому наказали встановити «Резерв +». В електронному документі зазначалося, що він солдат будівельних робіт. Це здивувало маріупольця, бо він має статус інваліда з дитинства та багато додаткових хвороб, плюс ампутацію. Але прикордонник дозволив йому виїхати без обмежень.
Жити краще життя
Руслан Шилов каже, що інколи йому стає навіть трохи соромно за те, що він живе в комфортних умовах за кордоном, поступово вирішує свої питання зі здоров’ям та має гроші на хобі.
«У мене тут багато конструктора LEGO, чотири велосипеди, декілька ноутбуків. У вільний час консультував щодо придбання велосипедів та ремонтував їх. Також мені встановили інсулінову помпу. Це медичний пристрій, який безперервно подає інсулін в організм, контролює рівень цукру та замінює багаторазові ін’єкції. Також мені поставили протез, який коштує 40 тисяч євро», – каже він.
Типовий день маріупольця складається з прогулянки з собакою, вирішення побутових питань та господарювання в квартирі, поки мама на роботі.
«Мабуть, я живу своє краще життя. Отримую фінансову допомогу та відкладаю гроші. Не вживаю алкоголь, не палю цигарки, тому непогано заощаджую. Тут у Німеччині взагалі можна заощаджувати, тим паче у моєму випадку, якщо все робити з розумом», – говорить Руслан.
Маріупольцю подобається Галле. Він каже, що по клімату місто нагадує Чернігів, а по флорі та фауні – Бахмут. Його проблеми зі здоров’ям, звичайно, нікуди не зникли, але людей із цукровим діабетом підтримує держава, і у Німеччині вони живуть значно довше.
«Якщо б мені було 60 років, я б уже міг нічого не бажати, але мені 38 років, і у мене є мрія. Я хочу створити ремонтний сервіс велосипедів на дому. Це тут має попит. Але, чи буде в майбутньому сила та здоров’я на це – під питанням», – говорить Руслан.
Також він каже, що навіть після закінчення бойових дій поки не бачить себе в Україні. Він впевнений, що ситуація буде нестабільною та небезпечною для тих, хто живе тихим і мирним життям.
«А ще що я хочу? Випити кави на пірсі біля кафе «Сад». Та щоб над міськвиконкомом у Маріуполі знов майорів наш український прапор. Та щоб усі, хто волає «Росія! Росія!», отримали по заслугах. Чи доживу я до того часу? Це теж під питанням», – говорить Руслан Шилов.
Читайте також: Как потерять ногу и зрение, но не мечту. История мариупольца Руслана Шилова