Понад сім років за ґратами — лише за проукраїнську позицію. Донецький лікар-нейрофізіолог Юрій Шаповалов пережив російський полон, катування та сфабрикований вирок за нібито «шпигунство». Його затримали окупанти в Донецьку у 2018 році, а на волю він повернувся лише у серпні 2025-го під час обміну полоненими, провівши у неволі 7 років, 7 місяців і 3 дні.
Про свій нелегкий шлях, сповнений болю та незламної волі, Юрій Шаповалов розповів кореспондентам 0629.com.ua в ексклюзивному інтерв’ю.
«Я — донеччанин у п’ятому поколінні, хоча народився у Станиці Луганській. Мій батько-лікар мав там відпрацювати після навчання в університеті. Такий був закон у Радянському Союзі. Та вже у два роки я знову повернувся до Донецька і жив там до моменту мого арешту», — так розпочинає свою розповідь Юрій Шаповалов.
Народився він у 1964 році, а на момент звільнення з полону — його обмін відбувся 14 серпня 2025 року — чоловікові виповнився 61 рік. Але розпочнемо спочатку.
Юрій вивчився на дитячого невролога та працював у педіатрії. Він проходив практику спочатку у Шахтарську, а потім у Донецьку, коли закінчив клінічну ординатуру. З 1993 року він почав працювати у Донецькому обласному діагностичному центрі, який входив до структури Донецької обласної клінічної лікарні імені Калініна. На одному робочому місці чоловік пропрацював 25 років та проводив нейрофізіологічні обстеження центральної нервової системи.
Також Юрій мав незвичайне хобі — колекціонував кактуси. Спокійне розмірене життя, цікава натхненна праця… Але все змінилося у 2014 році.
«Я був свідком того, як усе починалося. З періоду Євромайдану я ходив на проукраїнські акції. Це був збір патріотично налаштованих людей, які щоденно збиралися біля пам’ятника Шевченку, але потім нас розігнали горлівські “тітушки”», — пригадує Юрій.
Юрій каже, що події весни 2014 року він називає «сепаратистськими» лише в лапках, бо одразу побачив у цьому замасковану російську агресію проти української державності.
«Не люблю, коли на Донбас накладають якесь клеймо. Донецьк був проукраїнський! Можливо, у якихось депресивних регіонах і були проросійські настрої, але до Донецька завозили так званих “проросійських мітингувальників” із Росії. Вони були молоді, агресивно налаштовані та з готовими гаслами. Їх підтримувала масовка пенсіонерів, але тон задавали саме вони. З мегафонів лунала пісня: “Вставай страна огромная”. Але вони губилися у місті, не знали географії», — каже Юрій.
Донеччанин каже, що з болем спостерігав, як його місто захоплюють невідомі люди в балаклавах та з бітами. Юрій виходив на проукраїнські акції. Був він і на останньому патріотичному мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року, але пішов додому до того, як розпочалася бійня, що закінчилася трагедією. Офіційно тоді загинула одна людина, а неофіційно — декілька. Десятки людей потрапили до лікарні у важкому стані.
Потім у місті настало відносне затишшя. Юрій каже, що озброєні люди, а точніше банда Гіркіна, з’явилися на вулицях Донецька влітку 2014 року. Тоді почалася стрілянина та насильство, безлад і хаос остаточно поглинули столицю Донбасу.
Юрій Шаповалов каже, що був час, коли вулиці Донецька були майже порожні. Українська влада запустила меседж не бути щитом для терористів і виїжджати подалі.
«Більшість тоді дослухалася цієї поради, але я — ні. Тоді я думав, що якщо всі проукраїнські люди покинуть територію — це буде означати, що ми віддаємо її їм. Тому вирішив залишитися і робити все, що в моїх силах», — каже Юрій.
Так розпочалася його індивідуальна боротьба. Юрій створив акаунт у Twitter, який підписав «Залишенець Донецький», та писав про події в окупованому місті. Цікаво те, що Юрій не виконував ніяких завдань від українських спецслужб і взагалі не мав зв’язку з жодною структурою. Він просто писав про те, що бачив на вулицях: про військову техніку росіян, про переміщення особового складу бойовиків та найманців і про своє критичне ставлення до політики РФ.
«Але одного разу в очі впало реально щось цікаве. Я сфотографував незвичайну військову техніку в центрі міста і, виявилося, що це був російський РЕБ, який навіть ще не стоїть на забезпеченні їхньої армії, а вже їздить по Донецьку», — говорить Юрій.
Він почав активно вести свою сторінку та назбирав 4,5 тисячі підписників. Можливо, серед них і були співробітники СБУ, але цього Юрій достеменно знати не міг, хоча мав надію, що його інформація буде корисною Україні. За чотири роки ніхто зі спецслужб не вийшов з ним на зв’язок, але «МГБ ДНР» затримало його саме за шпигунство.
Сталося це 12 січня 2018 року. Юрій вийшов з клініки та йшов додому, розмовляючи з мамою по телефону. Зненацька ззаду на нього напало кілька осіб, збили на землю, затягнули руки та одягли мішок на голову.
«Попався, “Залишенець Донецький”?» — одразу спитали вони, і тоді я зрозумів, що мене викрили», — пригадує Юрій.
Бранця привезли у приміщення так званого «МГБ» та одразу почали бити по голові та всіх частинах тіла, ставлячи питання, як давно він працює на СБУ та хто його куратор.
«Відбили ноги до стану котлетного фаршу», — говорить Юрій.
Потім його привезли у сумнозвісне місце «Ізоляція», де катування продовжилися з більшою жорстокістю. Чоловіка били в різних приміщеннях цілу ніч, ставили одні й ті самі питання та били знову.
«Мені було легше в тому плані, що я насправді ні з ким не співпрацював та нікого не міг видати. Вони не вірили. Потім закинули в камеру, де інші ув’язнені мені сказали, щоб я підписував усе, що бажають кати. Так можна зберегти здоров’я та не стати інвалідом. Я так і зробив. Тому з катуванням електрострумом на так званому “тапіку” я не познайомився», — каже Юрій.
На наступних допитах його били також, але не так інтенсивно. Чоловік сказав, що став просто погоджуватися на всі обвинувачення та підписувати документи.
«Хоча одного разу мене стали переконувати, що у Twitter я спілкувався саме з працівниками СБУ. Я сказав, що не міг знати, хто мені пише. Тоді мені натягнули пакет на голову та стали душити», — розповідає Юрій Шаповалов.
В «Ізоляції» чоловік провів 100 днів. Потім його перевели до Донецького СІЗО. Умови утримання там також були жахливими, але після підвалів неофіційної катівні вони здавалися значно легшими.
Кілька разів Юрія возили на формальні судові засідання, і 16 квітня 2020 року йому винесли вирок — 13 років ув’язнення в колонії суворого режиму.
«Колонія — є колонія. Побувати там нікому не побажаєш. Але після камер це здавалося майже санаторієм», — говорить Юрій.
Його, як і інших «політичних» ув’язнених, тримали в окремому бараці за великим парканом. Їм навіть не дозволяли ходити до їдальні, щоб не контактувати зі звичайними засудженими.
В 2020 році політичних ув’язнених у Макіївській колонії було близько 30 осіб, а вже у 2021 році їх стало приблизно 50, і ця кількість продовжувала зростати.
Хоча обміни відбувалися. Наймасштабніший на той час пройшов у грудні 2019 року, але Юрій до нього не потрапив. Хоча саме тоді його почали активно возити на допити, і, здавалося, що слідчі намагаються швидше завершити справу, щоб передати на обмін уже засудженого українця. Але цього так і не сталося.
«Один слідчий сказав мені, що бачив моє ім’я у списках, але тепер його там уже немає», — говорить Юрій.
У 2023 році пенітенціарна система на окупованих територіях офіційно перейшла під контроль Російської Федерації. Для ув’язнених це означало перехід на повністю казенний одяг, залучення до примусових робіт та обмеження у передачах і посилках.
Під час полону у Юрія померла мама. Фінансово чоловіка підтримували друзі та колеги.
Юрія почали залучати до роботи в швейній майстерні. Працював він переважно в нічну зміну — з 17:00 до 02:00. Ті, хто працював у такому графіку, могли спати до 09:00.
Саме тому Юрій ледь не проспав свій обмін.
Юрій каже, що на щастя його нікуди не етапували з Макіївської колонії, де умови були відносно нормальними. Про те, що 14 серпня 2025 року планується великий обмін, ніхто не здогадувався, але були певні ознаки.
«Частині людей дали підписати документи, в яких зазначалося, що після завершення строку покарання їх депортують з території РФ із забороною проживати там протягом 10 років. Такі документи дали людям, яким залишалося сидіти ще 6–7 років. Це було дивно, але слово “обмін” навіть уголос говорити боялися», — говорить Юрій.
Коли 13 серпня його напівсонного розбудили та наказали збирати речі, він був шокований. Юрія разом із частиною інших людей відвели до порожнього барака, відібрали всі папери, де були офіційні штампи чи підписи, і почали готувати до обміну.
Автозаком їх привезли до Ростовського аеропорту, а звідти літаком доправили до ангарів у Підмосков’ї.
«Ніч на ногах із зав’язаними очима та руками. Це було випробування. Не давали ні їжі, ні води, навіть спочатку в туалет не водили. Я ледве дочекався ранку», — говорить Юрій.
Українців за традиційною логістичною схемою везли на обмін через Білорусь. Коли на кордоні Юрій Шаповалов зайшов до автобуса з українськими номерами і з жовто-синім прапором на плечах, для нього розпочалася нова сторінка життя.
«Я їхав у невідомість. Знав, що родичів на території вільної України у мене немає. Але одна співробітниця Координаційного штабу підійшла до мене, назвала по імені і сказала, що мене чекало багато людей. У мене майже нікого не залишилося, а на мене хтось чекає! Це було дуже приємно й неочікувано», — говорить Юрій.
Другою несподіванкою для звільненого з полону донеччанина стало те, що про нього багато писали різні ЗМІ та хвилювалися колеги.
У Чернігівському шпиталі Юрій пробув п’ять днів. Потім його перевели на лікування до Києва. Той період чоловік пригадує як час здивувань та поступової адаптації до світу й суспільства.
«Мені в руки дали телефон. Я зрозумів, що відвик користуватися ним, як і багатьма звичайними побутовими речами. Похід у магазин був узагалі чимось нереальним. Взагалі все здавалося нереальним: їздять автомобілі, люди можуть вільно ходити, пити каву, дивитися на дерева й траву», — говорить чоловік.
Також у київському шпиталі було багато спілкування. Подекуди це було важко, але то був насичений період реінтеграційних заходів, під час якого Юрію відновили основні документи. Йому надали статус особи, постраждалої від російської агресії, допомогли оформити виплати як внутрішньо переміщеній особі та спеціальну допомогу, яку він отримуватиме, поки не збере необхідні документи для виходу на пенсію.
Після лікування Юрію запропонував пожити у себе чоловік його покійної колеги. Цей період тривав чотири місяці, а після цього чоловік знайшов житло через благодійний фонд «Місія Хансена в Україні». Зараз донеччанин проживає там і проходить курси підвищення кваліфікації, адже мріє продовжити кар’єру лікаря.
«Саме після цього я зможу вважати себе повністю відновленим: самостійно заробляти на життя і бути корисним членом суспільства», — каже Юрій Шаповалов.