Історія Вільдана Канюшева — про вибір, який не поясниш походженням чи біографією. Народжений у Дагестані й значну частину життя проживши у Росії, він у 2015 році підписав контракт із Територіальною обороною Маріуполя, а у 2022-му став на захист міста від російських військ.
«Тільки Україна! Завжди Україна», — каже він про країну, яка стала для нього рідною.
Про службу в резерві, оточення Маріуполя, роки полону і життя після повернення Вільдан Канюшев розповів журналістам 0629.com.ua.
Інший світ і інші цінності
Вільдан Канюшев народився 19 січня 1963 року в Махачкалі, яка формально належить до РФ. Але, як він сам каже, не все визначається офіційними кордонами. Середовище, у якому формувався його світогляд, суттєво відрізнялося від того, що він пізніше побачив у Росії.
«Там панує мусульманська культура. Головне слово: “культура”. Це вам не брудна та п’яна "Рашка". Росіян там не люблять за те, що вони ледачі нахаби. Де вони з’являються — там одразу бійки та безлад», — починає свою розповідь чоловік.
Частину шкільних років Вільдан провів у Махачкалі — саме там сформувалися його характер і життєві принципи. З дитинства він прагнув простоти, чесності та взаємної поваги між людьми. Але згодом життя показало іншу сторону — далеко не таку справедливу, як йому хотілося б.
У підлітковому віці Вільдан разом із родиною переїхав до російської Сизрані. Саме там він особливо гостро відчув різницю між власним вихованням і поведінкою однолітків. Звикнути до нового середовища було непросто: багато речей у щоденному житті викликали в нього подив і відверте неприйняття.
«Я дивувався, що для них норма, коли молода людина криє матом старшу. Для них норма, коли називають дівчат огидними словами. Я був підлітком, але люто ненавидів їх за це», — говорить Вільдан.
Після школи він обрав технічну спеціальність і вступив на навчання, щоб стати помічником машиніста електровоза. Проте за фахом чоловік не пропрацював жодного дня.
У ті роки служба в армії була обов’язковою, тож Вільдан також відслужив у радянському війську, про що не шкодує, а навіть пишається. Після демобілізації він вступив до фізкультурного університету. Суворий клімат Сизрані підштовхнув його до занять лижним спортом. Фізично витривалий і дисциплінований, він швидко досяг хороших результатів. Проте ані спортивна кар’єра, ані робота вчителя не стали справою його життя.
Згодом Вільдан вирішив змінити місце проживання і переїхав до Молдови. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, однак цей шлюб тривав недовго.
Коли у Придністров’ї почався збройний конфлікт, чоловік вирішив покинути країну. Він поїхав не тому, що було страшно, а тому що та війна була для нього чужою та незрозумілою. До того ж стосунки з дружиною зайшли в тупик, і вже з новою коханою він переїхав у сонячний Маріуполь. Саме там у нього народився син, і життя поступово стало спокійним та по-справжньому сімейним, якби не суворі 90-ті роки.
За освітою Вільдан міг працювати вчителем, але така робота не обіцяла стабільного заробітку. Тож, щоб забезпечити себе, він обрав будівельну сферу.Ненависть, яку він побачив у Росії
Вільдан у різні роки працював на будівельних компаніях, а також їздив на заробітки. Ще до початку російської агресії проти України він працював, зокрема, і в Росії. У 2012 році — на будівництві в Москві, де вперше відчув відкриту ворожість до українців.
«Ми працювали на будівництві. До паркану підбігали діти та кричали: “хОхли, щоб ви здОхли”. Дорослі теж ставилися погано, з такою зневагою, намагаючись принизити. Але всі знали, що ми працюємо добре та якісно, тому не звільняли», — згадує він.
Але це стало крапкою. Після цього відрядження, повернувшись до України, Вільдан почав морально і фізично готуватися до можливого спротиву Кремлю.
Події розгорталися швидко: окупація Криму, початок війни на Донбасі. Вільдан сприймав це болісно, але водночас як частину боротьби за свободу. Він каже, що, попри народження на території РФ, щиро полюбив Україну.
«Як це пояснити? Для мене цінне тут усе — мова, культура, люди. Неодноразово я сварився з сусідами, які відпускали принизливі коментарі щодо української мови. Я казав, що жити тут та не знати, чи робити вигляд, що не розумієш мову цієї землі — це ганьба, по-перше, тобі. До речі, я сам тоді говорив тільки російською», — говорить він.
Коли у Маріуполі проводився так званий «референдум», Вільдан також прийшов на дільницю, щоб заявити про своє ставлення до цього всього. Попри небезпеку, він проголосував проти приєднання Донецької області до Росії.
«Мій досвід показує, що Росія нікому добра ніколи не приносила», — каже він.
Логічним продовженням його переконань стало рішення підписати контракт резервіста з Територіальною обороною Маріуполя. Це сталося у 2015 році, коли про ці підрозділи майже ніхто не знав.
«Зробив це тихо, без коментарів та оголошень. Просто став ходити на військові збори, де познайомився з ідейними хлопцями. З часом ми почали більше спілкуватися, створили своєрідний актив і тренувалися», — розповідає чоловік.
У 2019 році, під час масштабних навчань Територіальної оборони, він був у групі, яка готувалася до боротьби з диверсійними групами противника.
Вдячність всім «Марікам»
Хоча Вільдан не був кадровим військовим, він залишався резервістом і завжди був готовий у будь-який момент одягнути форму. До 24 лютого 2022 року він, можна сказати, жив подвійним життям: у будні — звичайний робітник, у вихідні — воїн, що знаходиться в тіні до певного часу. Однак, як тільки Росія почала повномасштабний наступ, Вільдан одразу вирушив до військкомату і добровільно мобілізувався.
Це був останній день, коли він бачив свою родину. Дружина і син змогли виїхати з Маріуполя, а мати залишилася в місті. Під час одного з авіаударів її квартира загорілася — жінка загинула.
Попри втрату, Вільдан продовжив службу. Спочатку його разом з іншими бійцями Тероборони направили чергувати у військовому госпіталі, згодом перевели до лікарні в Центральному районі. Ситуація в місті стрімко ускладнювалася.
Вільдан потрапив до бойової групи, яка чинила опір росіянам. Свій перший бій він прийняв біля комбінату імені Ілліча. Після того, як атаку окупантів вдалося відбити, його, як людину старшого віку, перевели до команди, що облаштовувала польовий шпиталь у заводських бункерах. Разом із побратимами він під обстрілами евакуював поранених, облаштовував для них ліжка та шукав їжу з розбомблених приміщень.
«Нас, територіальну оборону Маріуполя, називали “Маріками”. Всі “Маріки” виконали свій обов’язок на 100 відсотків. Ніхто не злякався та не втік», — з гордістю говорить Вільдан.
Так відбувалося до 12 квітня. Знаходячись у повному оточенні, після двох спроб вирватися в сторону Запоріжжя, гарнізон отримав наказ виходити у полон.
«Пішли ви, козли. Я не зламаюсь!»
Попри наказ виходити у полон, Вільдан вирішив скористатися шансом. Увечері сформувалася колона. Він сів у перший броньований автомобіль і вирушив на прорив з оточеного комбінату. Але російські війська вже щільним вогнем перекрили всі шляхи. На першому блокпості по машині вдарили з гранатомета і відкрили вогонь із великокаліберного кулемета.
«Я отримав легке поранення у ногу, побратиму куля перебила ногу вище гомілки. Ми почали вибиратися з перевернутого авто, але росіяни наставили на нас автомати та наказали не ворушитися. Пораненого водія ці собаки добили пострілами», — згадує він.
Іншим полоненим наказали лежати на землі та почали їх бити ногами по голові.
Після цього їх відвезли до ангарів у Сартані, де тримали кілька днів. Потім етапували до Оленівської колонії, а звідти — до СІЗО у Камишині Волгоградської області. Вільдан говорить, що навіть згадка про це місце викликає сильні емоції.
«Там працюють звірі. Вони нас постійно жорстоко били, насолоджуючись своєю жорстокістю. У лазні, що раз на тиждень, били особливо сильно», — каже він.
Щоб витримати ці випробування, чоловік тримався за внутрішню впертість і злість на ворога.
«Я просто думав так: “Пішли ви, козли. Я не зламаюсь!”»
Згодом його переводили до інших місць утримання — Каменця-Шахтинського та Курська. А згодом перевезли у найжорстокішу колонію №10 у Мордовії, яка має сумну репутацію.
Що таке Пекло
До Мордовії полонених везли літаком. Потім завантажили у автозак та попередили, що коли їх будуть бити, треба кричати: «Слава Росії!» та «Слава російському спецназу».
Вільдан Канюшев потрапив у Мордовію 20 серпня 2024 року.
Щойно відчинилися двері автозаку, на полонених посипалися крики та лайка. Мішки натягли на голови, собаки гавкали з усіх боків. Перший удар збив Вільдана з ніг, його жорстоко втоптали в землю, потім підняли й змусили бігти до кабінету та повністю роздягнутися.
«Ти біжиш коридорами і тебе б’ють. Стрес глушить біль. Там я дізнався, що таке Пекло», — згадує він.
Новоприбулих побили, задокументували та розвели по камерах. Вільдан опинився у камері №12 другого корпусу, але дізнався про це пізніше — після знепритомнення.
«Ніби крізь марево пригадую, що спецназівець наказав не закривати вікна та стояти з опущеною головою», — говорить він.
Спочатку полонені сподівалися на скорий обмін у новому місці, але хлопці з сусідньої камери сказали, що тут уже 20 місяців. Тоді надія розсипалася.
Камера була розрахована на чотирьох, а утримували десятьох.
«Паскудна камера, море клопів. На ранок постіль була в крові, бо давиш клопів і знову ловиш їх на собі», — каже Вільдан.
«Правила гри» для полонених українців у Мордовії можна описати так: 18 загальних та 25 окремих заборон, їх треба було знати напам’ять, як гімн РФ та пісні Газманова. Незнання карали побоями. Труси й майки видали лише у грудні, попередньо доводилося прати форму в унітазі, тому через санітарію у полонених з’являлися пухлини.
Похід до бані відбувався за командою «Форма №0». Треба було повністю роздягтися, нахилити голову та підняти руки. На миття давали дві хвилини. Після бані взимку голими виводили на мороз. Наглядачі сміялися та називали цю процедуру «Загартування».
День в камері регламентувався мегафоном: туалет — 10 хвилин на всіх, фіззарядка, швидкі сніданки, обіди та вечері. Часом виникали конфлікти, особливо через трьох цивільних, які намагалися видурити їжу.
Були і особливі «ігрові» команди. Так наглядачі особливо знущалися з полонених. За командою «туман» — треба було ховатися. «Зоопарк» — імітувати звуки тварин, «Олімпіада» — копіювати рухи спортсменів. «Футбол» і «Бокс» — бити один одного. В першому випадку ногами, в другому — руками. «Теніс» — махати руками та кричати, як росіянка Марія Шарапова.
Через жорстокі умови Вільдан отримав грижу, набряки, запалення лімфовузлів, болі в серці. Йому дозволяли сидіти, тоді як інші стояли по 16 годин.
Попри жорстокість, траплялися і смішні моменти: українці допомагали охоронцям розгадувати кросворди.
«Вони кричали нам: «Капець, ви хохли — розумні». А потім шокувалися, коли дізналися, що ми знаємо напам’ять вірші Асадова, Єсеніна та Пушкіна», – пригадує Вільдан.
День, коли Надія з’явилась знов
Одного дня двері камери відчинилися, і Вільдана викликали в сусідню кімнату. Не сподіваючись ні на що, крім нових допитів та катувань, чоловік вийшов. Але на диво його не чіпали, а запитали, чи хоче він на обмін.
Співкамерники почали вітати його і передавати слова для своїх рідних. Вільдан намагався запам’ятати кожне прохання.
Наступного дня його разом із іншими полоненими змусили записати відео із заявою, що вони не мають претензій до Росії. Потім їх переодягли у брудний і рваний одяг та повезли до аеропорту.
«Наш маршрут пролягав через Білорусь. Там я вже був впевнений, що це — обмін. Коли на митниці я побачив автобус із російськими полоненими, зрозумів: жоден із них не виглядав настільки виснаженим, як ми», — розповідає він.
Уже в автобусі з українськими номерами Вільдан заспівав гімн України, а на очах з’явилися сльози. Коли ж у Чернігівській області він побачив людей із синьо-жовтими прапорами вздовж дороги, емоції переповнили його.
Тому день обміну — 19 червня 2025 року — став для нього навіть важливішим за власний день народження.
Нове життя та житлове питання
Після звільнення Вільдан пройшов медичний огляд у шпиталі Чернігова, а потім лікувався у Києві, де лікарі провели повну діагностику його здоров’я.
«Жалітися я не звик. Он бачиш, навіть всі зуби цілі», — усміхається він, але насправді час виявив приховані хвороби. Суглоби та коліна потребували серйозного лікування.
Вільдану рекомендували гарного лікаря в Одесі.
«Я надсилав йому аналізи онлайн, та він призначав препарати. Не скажу, що результат дуже добрий. Присідати я досі не можу, але хоч можу ходити без бандажів», — говорить звільнений з полону захисник.
Чим займатиметься далі, чоловік поки що остаточно не вирішив. Він провів деякий час лікування у Вінниці, а зараз живе на Чернігівщині. Вільдан каже, що стосунки з родиною, яка поїхала до Німеччини, досі залишаються напруженими, з дружиною він ще відповідно не бачився.
Після реабілітації на Вінниччині Вільдан планує приїхати у Вінницю та, скоріше за все, знов працювати у будівництві. Як би не склалася доля, чоловік говорить, що хоче залишатися тільки в Україні. Тому гострим для нього стоїть житлове питання.
Як і всі маріупольці, Вільдан втратив дім. Заявка в Дії на 2 млн грн як ВПО, що має статус УБД, уже ухвалена, але чіткого розуміння, коли надійдуть кошти, — ніхто не дає.
«Мабуть, цей баян буде тягнутися довго, і доведеться за свої гроші купити житло, втративши сподівання отримати ці законні виплати. Ну нічого. Головне, що я дома, живий, і Україна для мене понад усе», — говорить Вільдан.