Психологи стверджують, що для того, щоб розпочати життя спочатку, треба відкинути минуле, усвідомити, що як було раніше, вже не буде, і рухатися вперед, будувати майбутнє, створювати нове.
А що робити, якщо немає більше фундаменту, щоб будувати нове? Або якщо твій фундамент, те, на чому ґрунтувалося твоє життя, розколотий на декілька частин, розкиданих по світу, і не зібрати його докупи аж ніяк?
Ми розпитали маріупольців, які опинилися в дуже різних життєвих обставинах після початку повномасштабного вторгнення і окупації міста, як живеться їм зараз, чи змирилися вони із реальністю, чи почали будувати щось нове, чи так і застрягли у власному минулому.
Надія, тимчасово окупований Маріуполь
За останні 4 роки на душі стало лише важче. Я ніколи не вважала, що ношу "рожеві окуляри" щодо нашого світу, але хоч в якусь справедливість я вірила. Останні роки довели, що ніякої справедливості у світі не існує, або я її просто не бачу. Світ жорстокий, хаотичний і рандомний. Пристосуватись стає все важче. Орієнтирів, за які можна триматися - все менше. Світ звузився до родинного кола. Усе інше виглядає небезпечним і загрозливим. Живеш ніби у стані прихованої панічної атаки і для виживання доводиться застосовувати ті ж прийоми, що радять робити під час справжньої панічної атаки - знайти щось біля себе і зосередити свою увагу на ньому.
Для мене це родина, коти і серіали.
До того ж від постійного стресу додались фізичні хвороби, що аж ніяк не сприяє позитивному чи оптимістичному погляду на життя.
Світлана Дейкун, Корк, Ірландія
Війна прийшла раптово, але відчуття страху було довгим і виснажливим. Паніка, розпач, тривога за майбутнє дитини — це були перші дні. Рішення виїхати з України стало найважчим у житті. Завдяки допомозі сестри чоловіка та волонтерів нам вдалося виїхати — ми їхали не в іншу країну, ми їхали в невідомість.
Ірландія зустріла нас добротою. Люди допомагали, підтримували, пояснювали, усміхалися. Але всередині довго залишалося відчуття, що це не мій дім. Інша мова, інша культура, інший ритм життя. Ти ніби існуєш, але не живеш — ніде не пускаєш коріння, бо не знаєш, що буде завтра.
Саме тоді мене врятувала діяльність.
Спочатку волонтерство — щоб не залишатися наодинці з думками. Потім повернення до творчості — щоб знову відчути себе собою. З’явилося усвідомлення: я можу не лише адаптуватися, я можу нести Україну тут, у Європі.
Так почався мій новий шлях — із Cork Academy of Music та запрошення представляти творчу українську громаду.
Я стала вчителем та арт-директором Української школи у місті Корк. Потім — була диригентом хору «Калина». Згодом з’явився міжкультурний проєкт VOICES OF PEACE — Intercultural children and young people choir (Cork Academy of Music & Creative Ireland). Це більше, ніж хор. Це простір, де діти різних культур знаходять спільну мову через музику, де працює інтеграція, інклюзивний підхід і народжується справжня дружба. Підтримка Академії та Creative Ireland відкрила можливості розвитку для дітей і підлітків, а для мене і моєї доньки — сцену та віру у власні сили.
Поступово навколо почали збиратися люди — ті, кому також було важливо не втратити себе. Так народився волонтерський рух UKRAINE VOICE music group: однодумці, сильні люди, взаємна підтримка і допомога дітям. Це люди, які познайомилися зі мною ще у 2022 році і підтримують мене й зараз.
З часом з’явилося коло друзів. З’явилася ірландська родина, яка прийняла нас як рідних і стала опорою. І одного дня я зрозуміла — я більше не гість.
Я брала участь у численних культурних і громадських проєктах, конференціях та заходах під патронатом Посольства України в Ірландії. Особливою честю стала зустріч із Президентом України Володимиром Зеленським у Дубліні — момент, коли відчуваєш: твоя маленька праця теж є частиною великої боротьби за країну.
Разом із дітьми ми також стали учасниками міжнародного проєкту в Бельгії, де через музику представляли дві культури — українську та ірландську, знайомлячи європейську аудиторію з нашими традиціями і спільними цінностями.
За ці роки змінилося все.
Було — страх і розгубленість.
Стало — місія і спільнота.
Я не перестала бути українкою далеко від дому. Навпаки — саме тут я глибше зрозуміла, хто я є. Через музику, освіту, дітей, людей поруч народжується нове життя.
Попереду — продовження творчої діяльності, інтеграція через культуру, збереження цінностей і віра. Бо саме віра дозволяє нам іти далі навіть тоді, коли шлях починався з темряви.
Олександр, Верхньодніпро́вськ Дніпропетровської області
Я виїхав із Маріуполя в серпні 2022-го. Тож бачив і повністю зруйноване місто, і окупантів, і як кашею вони годували людей на «ПортСіті»…
Загалом Маріуполь не є моїм рідним містом. Я приїхав до Маріуполя у 1977 році. Мій батько був військовим, і його перевели сюди. Тож я тут і залишився. Я так довго тут живу, що пам’ятаю ще трамвай на Лепорського (посміхається).
А загалом я народився на Одещині. Мої рідні місця – Миколаївщина, Київщина. Тому, мабуть, я і не сумую за морем, моє місце сили – Південний Буг.
В Маріуполі я 30 років пропрацював на «Азовмаші», до багатьох різних об’єктів був дотичний. Туристичну базу в Сопіно будував.
А зараз моє життя таке: живу у родичів, дякую їм, що прийняли. Ходжу с тростиною, руки травмовані. Здоров’я немає.
Часто думаю про місто. І знаєте, що вам скажу: Жданов мені зовсім не шкода – так йому і треба. А Маріуполь мені дуже шкода, якщо ви розумієте, про що я кажу, в Маріуполі, на відміну від Жданова, жили культурні люди. (Жданов був перейменований у Маріуполь ще до розпаду Радянського Союзу, ініціаторами повернення місту історичної назви була творча інтелігенція Маріуполя – прим.ред).
Сумую за домом. Могилки батьків там залишилися, і мені дуже хочеться побувати ще там, щоб можна було безпечно відвідати. Але, чесно кажучи, віри в те, що це буде можливим за моє життя, вже не маю. Лишилися лише сподівання.
Олена Страфун, Київщина
Як і багато хто з нас, українців, я втратила рідне місто, дім, де була щаслива, могили батьків, двох домашніх улюбленців. Найгірше, що я втратила чимало друзів. Деякі живі, але війна вскрила їхні сущності. А деякі, найкращі, загинули...
Це щодо печального.
Але у кожної медалі є дві сторони. З полону я дочекалася коханого й ми одружилися. Зараз щасливі більше, ніж раніше, не дивлячись на те, що все ще не маємо житла. Але завдяки нашим новим і старим справжнім друзям ми живемо на чудовому ранчо з конями, котами в мальовничому лісі і насолоджуємося життям й одне одним.
А ще я стала свекрухою. І моя дитина добилася успіху в кар'єрі.
А найголовніше те, що я остаточно впевнилася в тому, що треба берегти кожну мить життя, не витрачати час на лайки, допомагати одне одному. Бо життя дуже крихке. Можна втратити все за лічені хвилини.
Дмитро Бочек, військовослужбовець ЗСУ
Якщо взагалі про стан та настрій, то «з останніх сил». Немає ані настрою, ані бажання, ані фізичних сил. Тримаюсь тільки завдяки думкам про рідних і мріями про майбутнє мирне життя. Чотири роки розлуки. Бачимось із сім’єю тільки у відпустках, яких ще треба дочекатися. Бо всі майже чотири роки служу в бойовій бригаді, в якій звичайно завжди не вистачає людей. Батьків бачив лише двічі, рідного брата - один раз. Це - найсильніший біль для людини, у якої головне в житті - сімʼя.
Якщо раніше ще були надії на повернення Маріуполя і повернення до Маріуполя, то зараз вони остаточно зникли. Нашого Маріуполя вже немає і не повернеш. Не відбудувати рідних вулиць, не воскресити загиблих друзів, не вигризти сліди російської присутності, в тому числі із мізків тих, хто там залишився. Іноді бачу в інтернеті свіжі відео, зняті на вулицях міста, і не впізнаю його, не розумію, де це?
Останнім часом дуже загострилось почуття справедливості. Або мабуть вірніше буде сказати: несправедливості? Ми, ті, хто боронить країну з 22-го, відчуваємо себе, як кажуть, «програними в карти», наче всі - і держава, і цивільні громадяни - на нас поставили хрест, мовляв, ну раз ви вже у війську, така ваша доля, тримати фронт. А ми почекаємо, ось-ось перемовини - і перемирʼя. І так вже 4 роки. І добре б, коли поки захисники боронять країну, всі решта робили би все для нашої перемоги, але ж ні! Більшість продовжує жити своє життя, просто відчуваючи незручності у вигляді тривог та блекаутів. В країні немає єдності. А без єдності ми не переможемо нашого проклятого ворога.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube