«Я досі виходжу з плакатами на вулицю. Можливо, цього замало і я вже виглядаю смішно, але звільнені з полону хлопці казали, що я роблю все правильно», — каже маріупольчанка Світлана Федоровська. Після повномасштабного вторгнення вона опинилася в Польщі, але не припинила боротьбу за українських військовополонених і зниклих безвісти. Уже третій рік жінка виходить на акції, організовує мітинги та нагадує світу про Маріуполь, полон і тих, хто досі не повернувся додому.
Усе було добре
Світлана Федоровська народилася й виросла в Маріуполі, на Лівому березі. Після навчання вона працювала на заводі «Азовсталь» — прокладала зв’язок у багатоповерхових бункерах комбінату. Згодом Світлана взялася за дрібне фермерство: вирощувала курей, обробляла землю та підробляла нянею.
«У нас була приватна земля на Таганрозькій трасі. Ми родиною мріяли про власний бізнес і йшли до цього. Усе було добре і зрозуміло», — каже Світлана про своє життя в Маріуполі. Її чоловік також працював на «Азовсталі», а брат служив у полку «Азов». Саме він першим почав попереджати про майбутню біду — сигнали, яких Світлана тоді не хотіла чути…
Пішки через кордон
Так сталося, що перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Світлана зустріла не в Маріуполі, а в потязі, який їхав до Львова. Разом із сином вона супроводжувала невістку, яка прямувала до Польщі на роботу. Саме це відіграло вирішальну роль.
«Я прокинулася у вагоні та почула, що почалася війна. Була розгублена і хотіла повернутися до Маріуполя, бо там був чоловік, але міст у Волновасі був зруйнований, тож це було неможливо», — розповідає Світлана.
Усі застереження брата справдилися. Україна переживала першу масовану атаку російських бомб і ракет. Світлані довелося ухвалити непросте рішення. Її активна проукраїнська позиція була добре відома серед сусідів. Усі знали про її дружбу з «Азовом». Тому, не маючи при собі закордонного паспорта, вона пішки перетнула кордон і залишилася в Польщі.
«Я була в шоці від підтримки поляків. Магазини були порожні, бо поляки розкупили все і відправляли гуманітарною допомогою в Україну. Їхали фури з пальним, незнайомі люди пускали до себе переселенців, давали їжу та теплий одяг», — згадує Світлана.
Вона дісталася Легниці та оселилася там.
Заклики до деблокади Маріуполя
З перших днів у Польщі Світлана уважно стежила за новинами від пресслужби «Азову» й активно поширювала їх. Саме тоді вона почула заклики до дій, які згодом визначили її подальший шлях.
«Святослав “Калина” Паламар, заступник командира “Азову”, тоді говорив, щоб усі українці, у якій би точці світу вони не перебували, виходили на вулиці із закликами до деблокади Маріуполя. Як цивільна особа скажу, що мені тоді було дуже важко. Усі рідні були в Маріуполі, у моїй країні — війна. Я запитувала себе: “Чому я тут?”», — розповідає Світлана.
У польських газетах і журналах вона бачила фотографії зруйнованого Маріуполя й не могла стримати сліз — інколи просто посеред вулиці. Щоб не залишитися наодинці з відчаєм, маріупольчанка вирішила діяти.
Світлана дізналася, де в Легниці розташована центральна площа, підготувала листівки із закликом прийти на мітинг на підтримку Маріуполя й розповсюдила їх. Саме з цього кроку почався її активізм.
«Спочатку нас збиралося небагато — 10–20 осіб із саморобними плакатами. Потім я почала робити розголос через Фейсбук», — розповідає Світлана. У той період вона дізналася, що її батько загинув у Маріуполі. Нова хвиля відчаю ледь не захлиснула жінку, але не змусила зупинитися.
«Ми писали листи всім світовим політикам. Я кричала про Маріуполь. Показувала сотні фотографій, спілкувалася з сотнями людей. Наші активісти знаходили журналістів і надавали їм інформацію про Маріуполь. Тоді я вперше зіткнулася з хейтом від людей, які запитували: “А що, біда лише в Маріуполі?” Я відповідала, що говорю про своє місто. Якщо їх турбує ситуація в їхніх містах, нехай також виходять на вулиці», — каже Світлана.
Полон — не запорука виживання
Першу акцію, присвячену саме підтримці військовополонених, Світлана організувала після теракту, що стався 29 липня в Оленівській колонії. У її мами був день народження, але тоді було не до свят.
«Раніше ми думали, що в полоні погано, але це означає, що людина точно буде жити. Після Оленівки стало зрозуміло, що ні. Полон — не запорука виживання. Росіяни вбивають наших полонених», — каже Світлана.
Вона згадує, як шукала списки загиблих, жахаючись, що серед них можуть бути її друзі та знайомі. Того дня маріупольчанка зробила плакати й вийшла на площу разом із мамою. Згодом до них приєдналися інші небайдужі люди.
Згодом брат Світлани опинився на Великій землі, а чоловік, який пережив катування в маріупольських підвалах, приїхав до неї в Польщу. Попри це жінка не припинила своєї діяльності: вона й далі говорила про українську трагедію, виходила на акції та організовувала волонтерські збори в різних містах Польщі, поєднуючи активізм із щоденною роботою, щоб утримувати себе й родину.
Особливо сильно Світлані запам’яталася акція перед представництвом ООН.
«Ми бачили, що росіяни перебувають у комфортних умовах в українському полоні, а наші хлопці голодують і зазнають знущань. Ми вимагали доповідей, чому так відбувається і до яких саме колоній та слідчих ізоляторів не допустили міжнародних спостерігачів і чому», — згадує вона.
Підтримка поляків
Світлана зізнається, що, попри нинішні складні відносини між Україною та Польщею, її щиро вражає підтримка звичайних польських громадян, які відкрито засуджують кремлівський терор. За її словами, ця солідарність відчувається на кожній акції.
Дехто з учасників допомагає перекладати написи на плакатах польською та англійською мовами, інші підказують, як краще комунікувати з поліцією та місцевою владою. На акції приходять місцеві журналісти й розповідають про них у медіа — навіть тоді, коли на площі збирається лише кілька людей. Світлана додає, що її ініціативи постійно підтримує і частина польських депутатів.
«Ми закликаємо не толерувати агресію та варварство, які чинить Росія. Не підтримувати стосунків із країною, що викрадає людей з їхніх домівок і тримає їх у в’язницях», — говорить Світлана.
Вона переконана, що навіть малі дії мають велике значення. За роки своєї діяльності вона набула багато друзів і знайомих, які підтримують її ідеї. Одного разу вдалося організувати акції в один день у різних країнах світу.
«5 жовтня 2023 року в США, Італії, Німеччині та Польщі люди вийшли в темному одязі з гаслами на підтримку українських військовополонених, захисників Маріуполя, бійців полку “Азов”, територіальної оборони та всіх інших. Ми маємо тиснути й вимагати від світової спільноти звільнення наших захисників», — каже Світлана.
Також їй довелося побувати на кінопоказі фільму «20 днівМаріуполя», який відбувався в Польщі. Після цього вона виступала перед глядачами.
«Люди дивилися і плакали. У них була істерика. Я вважаю, що потрібно більше показувати такі фільми та стрічки про полон і звільнених з полону людей. Візуальні образи запам’ятовуються краще, ніж просто розповіді про те, що десь триває війна», — каже маріупольчанка.
У глухому куті, але з вірою
Світлана зізнається, що нині почувається у глухому куті. Вона розуміє: акції старого формату вже не мають тієї сили, що раніше. На початку війни такі дії були новими й привертали увагу суспільства, а сьогодні люди з плакатами дедалі частіше викликають втому або байдужість. Окрім намірів організовувати кінопокази, інших форматів активізму вона поки що не бачить.
«Раніше я була в дуже важкому психологічному стані. Ніби моє тіло було в Польщі, а душею я жила в Україні. Постійно говорила всім про війну, про полонених. Люди хотіли жити своїм щасливим життям, а тут я постійно зі своєю «кислою міною». Я була в депресії, але за допомогою психолога мені вдалося впоратися зі своїми емоціями», — каже Світлана.
Вона зізнається, що на свідомому рівні не може зрозуміти, як у XXI столітті люди здатні чинити геноцид і тортури. Водночас Світлана навчилася не жити цими думками постійно — відновлюватися й займатися іншими справами, щоб не втратити внутрішню опору.
«Звісно, я й далі ходжу на акції і буду це робити. Я слухаю політичних діячів, які кажуть, що надмірний розголос погіршує становище наших полонених. Але хлопці, яких обміняли, дякують і говорять, що, можливо, без цих акцій узагалі нічого б не було», — каже Світлана.