Стереотип про те, що спортсмени нібито далекі від інтелектуальних роздумів, у його випадку розсипається на порох. Після трьох років неволі цей стронгмен занурився у філософію стоїцизму, навчився малювати й перечитав безліч книжок, працюючи в бібліотеці.
Тепер він чистою українською мовою говорить про самоаналіз в умовах інформаційної ізоляції, про моральну стійкість і про те, як залишатися гідною людиною — і це вражає всіх, хто бачить перед собою двометрового атлета, вкритого татуюваннями.
Сьогодні Кирило Чувак проходить черговий етап реабілітації у Дніпрі й ділиться тим, як зберегти чисту совість і ясний розум, коли життя стискається до боротьби за виживання.
120 гривень на «качалку»
Кирило народився в Маріуполі у 1999 році й усе життя прожив у Лівобережному районі. Спорт зайняв важливе місце в його житті ще у 14 років. Першою пристрастю став бокс — фанатичні тренування кілька разів на тиждень і спаринги з дорослими бійцями.
«У мене були великі амбіції, але видатним боксером я не став. Не вистачило характеру й розуміння, як мотивувати себе на довгій дистанції», — каже Кирило.
Після школи, виснажений 2,5 роками інтенсивних тренувань, він зробив паузу, яка згодом привела до нового захоплення — стронгмену.
«Усі “нормальні хлопці” ходили в качалку — тож і я пішов. Взяв у мами 120 гривень на найдешевший зал у районі й почав тягати залізо».
Аналітичний підхід змушував його вивчати методики тренувань, дієти, принципи відновлення. Результат не забарився: у 15 років він уже присідав зі 140 кг, а згодом — з 200. Так Кирило став одним із найсильніших молодих паверліфтерів Маріуполя.
У 2016 році його захопив стронгмен — тоді ще доволі новий для міста вид спорту. Провал на першому турнірі не зламав, а навпаки — додав азарту. Уже наступного року він узяв «бронзу», ще через рік — «золото». І все це — без фармакології, лише завдяки системній роботі та дисципліні.
«Я служив у ТЦК»
У 2019 році Кирило підписав контракт із ЗСУ. Каже, що не бачив себе ніде, крім спорту чи армії. На «курсі молодого бійця» він схуд на 20 кг — спершу це розлютило його, але згодом він сприйняв це як шанс розвинутися різнобічно. Займався мікс-файтом, ножовим боєм, катався на велосипеді. Але стронгмен лишався пріоритетом — він знайшов тренера й почав приймати фармакологію для зростання результатів.
«Це був період “лютого форсажу”. Я міг змагатися з топ-спортсменами країни», — згадує він.
Служив Кирило у відділі охорони Маріупольського ТЦК.
«Так, я з ТЦК, хоч зараз ця абревіатура у багатьох викликає роздратування. До повномасштабного вторгнення моїм завданням була охорона стратегічних об’єктів міста. Ти кожного дня зі зброєю та у комунікації з людьми Це не просто», - каже він.
Під керівництвом «Азову»
Кирило зізнається, що служив у ЗСУ, але залишався осторонь політики.
«Я був у ЗСУ, але залишався аполітичним. І цього досі собі не пробачаю», — говорить він. Хоч знав про повідомлення щодо загрози з боку РФ, значення їм не надавав.
23 лютого 2022 року він заступив у наряд. Уже вранці 24-го російський «Град» ударив біля його будинку. Бійців роти охорони терміново озброїли й відправили на базу «Азову».
Про свою участь у боях Кирило розповідає стримано. Він забезпечував зв’язок: встановлював збиті антени під обстрілами, чергував на раціях. Деталі оборони Маріуполя він поки не озвучує — доки триває війна і побратими залишаються в полоні, це, за його словами, «не на часі».
Єдине, що зазначає: працював під керівництвом офіцерів «Азову» і зберіг про них дуже хороші враження.
Шок від «почесного полону»
На «Азовсталі» було зрозуміло: ситуація критична. Але навіть наказ виходити в полон Кирило спершу сприйняв як злий жарт. Коли зрозумів, що це реальність, — підкорився.
«Я побачив ворогів зблизька — їхні “зетки”. Було важко усвідомити, що ми йдемо до тих, із ким ще вчора билися».
Його, як службовця ТЦК, відправили до українських військових в Оленівку. Спочатку ставлення було формально-спокійним. Але після теракту в Оленівці Кирила етапували до колонії в Горлівці — і там «почесний полон» закінчився.
«Ще в автозаку почув, як когось б’ють і змушують співати гімн РФ. Коли вискочив — одразу звернули увагу на мій зріст і татуювання. Далі були гумові кийки, струс мозку… Фізичний біль — це одне. Гірше — безсилля, коли кілька людей вбивають тебе в асфальт».
Краща версія себе
Не читаючи Франкла, Кирило сам прийшов до головної думки: виживає той, хто має внутрішній сенс. Для нього ця мета була простою — ставати кращою версією себе.
У полоні він читав, малював і намагався тренуватися настільки, наскільки дозволяли умови. З часом у колонії, як він каже, «люди скидали оболонку», і дуже швидко ставало видно, хто чого вартий насправді.
Одного дня адміністрація дізналася про його малювання й запропонувала роботу художника в бібліотеці. Вибір був непростим: кращі умови в обмін на формальний контакт з окупантами. Після розмови з побратимами він усе ж погодився — не заради співпраці, а заради можливості розвиватися і допомагати іншим. Через бібліотеку він міг передавати хлопцям книжки, інколи чай чи цигарки.
У 2024 році, коли ЗСУ розпочало наступ біля Горлівки, полонених поспіхом перевезли на інші «зони». Так Кирило опинився в Торезі. Тут було менше фізичної жорстокості, але значно більше принижень — пісні у позі «ластівки», удари за «недостатню старанність». Особливо «відзначався» спецназ із Дагестану.
Згодом його знову взяли до бібліотеки. А коли роботу заборонили, він став нічним днювальним — аби мати час на читання та малювання.
«Ніч була моєю порою. Я робив те, що хотів. Тренувався та читав. Прочитав я, до речі, більша 200 книг», — каже Кирилло.
Так він і дочекався свого «часу Х» — обміну.
Не все виходить так, як хочеш
14 червня 2025 року Кирило вийшов на свободу. Він сподівався, що разом із ним додому повернуться всі побратими, але багато хто й досі залишається в полоні.
«Це викликає ірраціональний сором. І водночас ти нічого не можеш із цим зробити», — каже він.
Три роки неволі не повернути, однак саме вони навчили його контролювати емоції, стежити за мовленням і інтонаціями, залишатися людяним навіть у найжорсткіших умовах.
«Головне, що має людина, — чиста совість. У тих умовах я нікому не зробив зла, допомагав, кому міг. Інформаційна ізоляція вчить моделювати майбутнє, оцінювати минуле, контролювати себе та свої цінності».
За п’ять місяців на волі він уже пройшов кілька реабілітаційних центрів. Світ за цей час змінився — і змусив змінитися його.
«Після полону важко спілкуватися з людьми, які тобі нецікаві. Ти стаєш вибагливим. Важко знайомитися», — говорить маріуполець.
Іноді йому здається, що там, у неволі, було простіше: бо нинішній світ занадто гучний, байдужий, переповнений «зайвим». Сни про полон досі повертаються.
«Нещодавно наснилося, що всіх забирають на обмін, а я залишаюся. І найстрашніше — що в тому сні я був цьому радий».
Він суворий до себе й постійно боїться змарнувати можливості. Відчуває тиск від власних очікувань.
«Лікар сказав: “Відчепись від себе”. Але я з перших днів взяв високий темп — а зараз мої фізичні показники навіть нижчі, ніж у полоні».
Рятує його дисципліна.
«Ставлю собі прості цілі — щоб щодня функціонувати. Роблю те, що радувало раніше, навіть якщо тепер це “на автоматі”. Навчився не економити на собі. Для щастя потрібно небагато. Три роки жив у синій робі — і зрозумів це», — каже Кирил.
Повернення до свободи — довгий шлях. Знову треба вчитися фінансової грамотності, комунікації, взаємодії з людьми. Але він упевнений у головному:
«Я така людина, що зможе навчитися всьому. Навіть найважчому. Мушу».