Десятикласниця Маріупольського міського ліцею Софія Мацегора виступила на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Україна у світовому історичному вимірі з доповіддю на тему "Повсякденне життя у блокадному Маріуполі у спогадах учнів Маріупольського ліцею міста Києва". Вона презентувала власні дослідження, якими займається у рамках Малої академії наук, та отримала диплом І ступеню.
Софія 86 днів провела під російськими бомбами в Маріуполі, а потім ще два місяці – в окупації. Тому ця тема для неї – не тільки наукова, а і дуже особиста.
«Для мене це дуже важливо. Я вважаю, що Російська Федерація має бути притягнута до відповідальності за злочини, які вона скоїла в моєму місті, в Україні загалом. Я сподіваюсь, що свідчення людей, моїх однокласників, стануть доказами у суді, де будуть судити особисто Путіна та інших військових злочинців», - каже Софія.
Ми поспілкувались з юною вченою і розпитали, що спонукало її взятися саме за цю тему. І ось що Софія розповіла 0629.
«Моя родина, як і більшість маріупольців, не очікувала війни, не вірила в її загрозу. Тому 24 лютого 2022 року ми залишилися в Маріуполі.
Коли обстріли у місті стали посилюватися, наша велика родина зібралася разом, у будинку на проспекті Металургів. Там були достатні запаси їжі, проте з водою були великі проблеми. Найближча криниця була біля ріки, але дістатися туди було досить складно через постійні обстріли.
Ми жили в 9-поверхівці і не хотіли спускатися у підвал, бо там було холодно, багато людей, темно, сиро. Проте нам таки довелося спуститися після того, як в наш будинок потрапила бомба, і нам довелося серед ночі тікати на вулицю, шукати прихисток в іншому місці.
Через декілька днів ми таки повернулися до власного будинку. Більше половини будівлі на той момент вже вигоріла дотла, а наш під’їзд залишився. Тож ми повернулися, бо йти все одно не було куди.
16 березня росіяни вже контролювали цей район. В той день, коли Росія скинула бомбу на драматичний театр, я бачила на власні очі, як російська армія встановила прямо біля нашого будинку танк і почала обстрілювати будинки навколо нашого дому.
На фото - Софія Мацегора у Маріупольському драматичному театрі за місяць до початку повномасштбаного вторгнення.
Це було дуже страшно. Я дивилась, як танк вбиває людей, які, мабуть, переховувалися там в момент обстрілу, і думала лише про те, що це має припинитись. Я просто хотіла, що весь цей кошмар закінчився. А ще я розуміла, що це дуло танку в будь-який момент може розвернутися і у мій бік, і почати вбивати мене і мою родину. Я ніколи не забуду цього.
Нам довго не вдавалося виїхати з Маріуполя. Родина була велика, 10 людей, власної автівки не було, а сідати до когось такою кількістю людей неможливо. У нас ніхто не хотів нікого залишати у Маріуполі, тому ми чекали можливості, коли виїзд стане все ж такий безпечнішим та можливим для всієї родини. Тому нам довелось виїжджати автобусом, який підігнала у місто Російська Федерація.
Нас спочатку відвезли всіх на фільтрацію у Докучаєвськ. Мені було тоді 13 років, тому я цієї принизливої процедури уникнула, а от мама казала, що це приниження – те, що їй довелося пережити під час проходження перевірки, відбитків пальців, тощо.
Далі нас привезли в Таганрог, в табір для біженців з України, а вже там нам підказали, що волонтери допомагають потрапляти до Європи. І ми звернулись по допомогу».
Зараз Софія разом з родиною мешкає на півдні Франції. Вчиться одразу у двох школах – французькій та українській - у своєму рідному Маріупольському міському ліцею тепер вже міста Києва. Каже, що Франція не дуже їй подобається. В школі не цікаво через те, що дівчина давно вже пройшла теми, які тільки починають вивчати однолітки у Франції. Тож вона мріє повернутися до України.