• Головна
  • "Це не ми маємо пристосовуваться. Це ті, хто залишився в Маріуполі, мають думати, як їм жити за нашими правилам". Інтерв'ю з Андрієм Ждановим
Інтерв'ю
13:00, 21 лютого 2023 р.
Надійне джерело

"Це не ми маємо пристосовуваться. Це ті, хто залишився в Маріуполі, мають думати, як їм жити за нашими правилам". Інтерв'ю з Андрієм Ждановим

Інтерв'ю
Фото Б.Дембицького

Фото Б.Дембицького

Андрій Жданов все своє життя працював на заводі. Останні роки – на підприємстві «Метінвестпромсервіс» слюсарем 6 розряду. Каже, що нічого, окрім своєї роботи, не знає і не вміє.  Проте війна навчила його багато чому. 

Він з тих, хто вижив в Маріуполі. Вивіз родину. Залишив їх в безпеці, а після цього пішов у військкомат.

Зараз  Андрій Жданов служить під Вугледаром. Ввечері у неділю у нього було трохи часу, щоб поговорити про важливі речі. Чому в Маріуполі так багато людей, які чекали на росію, чи евакуювались би містяни, якщо б знали, що війна буде такою страшною, як держава має вирішувати питання людей, які втратили житло. Почитайте думки звичайного маріупольця.

Блокада

Ми з родиною жили в Лівобережному районі, на проспекті Єдності. 24 лютого прокинулись від вибухів. Одразу почали збирати речі. Спочатку переїхали ближче до фонтана, в центр. Потім переїхали до  знайомих. У них був салон краси недалеко від Вежі. Там певний час здавалося безпечно, але коли поруч розірвався снаряд, переїхали в будинок навпроти музею.

Ми не мали часу на те, щоб роздивлятись, хто пограбував музей. Проте як палав музей, ми бачили. Ракета влучила в будівлю краєзнавчого музею 19 березня.

Після цього залишатися в Маріуполі ми вже не могли. Рушили з міста 20 березня і пішки пройшли 16 км, перш ніж нас підібрали знайомі в своє авто.

Депортація та евакуація

Так, ми йшли пішки. Тому що не було на чому їхати. Мій син  тільки но пішов у другий клас. Маленький хлопчик разом з батьками пройшов ці 16 км. Він хотів взяти з собою маленький український прапорець, але я не дозволив йому, бо то було дуже небезпечно.

Я не міг залишитись в Маріуполі хоча б через дитину. І ніколи не зрозумію батьків, які залишились і дозволяють росіянам та колаборантам ламати свідомість своїм дітям. 

 Мій хлопчик з такою повагою та любов’ю ставиться до своєї країни, і раптом хтось прийде і буде казати йому в школі, що Україна – нацистська держава, і  тепер у тебе нова батьківщина, росія. Так? Це злочин проти власної дитини.

Я не розумію тих, хто каже, що не мав змоги вийти з Маріуполя. Ми йшли пішки, бо для нас то було неможливим – залишатися в місті, яким керують росіяни. Я впевнений, що не багато людей дійсно мали причини для того, щоб залишатися там. Більшість з тих, хто зараз залишається в місті, просто чекали на росію. І розмови про те, що їх не евакуювали, - це зручний привід для виправдання себе. Бо насправді багато з тих, хто зараз є в місті, не поїхали б звідти за  жодних обставин.

Я бачу зараз таких людей у Бахмуті. Їм організували евакуацію, створили умови для життя. Ці люди довго чинили спротив, нарешті виїхали, а тепер кажуть, а ми не просили нас евакуювати.

Але то справа тих людей. 

Звісно, мер Маріуполя мав би залишатися у місті. Думаю, він нічого не зміг би змінити в тому перебігу подій, не врятував би ані людей, ані само місто. Я бачив мерів інших міст, які залишились в окупації і їх змусили погодитись на зраду, або залишились і потрапили у полон, були вбиті.

Не маю сумнівів, що якщо б наш мер залишився в місті, його б чекала така сама страшна доля. Але коли людина погоджується обійняти таку високу посаду – міського голови, він погоджується не тільки на все приємне, що є супутником цієї посади, а і ось такі виклики та ризики. Така моя думка.

Моя біда -  я не зміг вивезти в Україну свою матір. Вона жила біля ДЕПО-2 в приватному будинку. Коли поруч розірвався снаряд, мати вийшла подивитись, яка ситуація. Як раз в цей момент повз будинку їхав  російський БТР. Вони побачили літню жінку і змусили їхати з собою. Дали лише декілька хвилин, щоб забрати документи. 

Забрали її та сусідку, приблизно того ж віку. Моїй матері було 77 років. Літня жінка не мала сил сперечатись з військовими. Просто сіла і поїхала, куди їй сказали.

Я втратив з нею зв’язок. А потім мені зателефонували і повідомили, що моя мати померла в Астрахані. Я не знаю, де її могила, як вона померла, що взагалі трапилось. Я не маю документів, лише фотографію свідоцтва про її смерть…

Без житла

Так трапилось, що всі діти в нашій родині були прописані в будинку матері. Але  зараз ми не можемо претендувати на її спадщину, бо у нас немає жодних документів, які б підтвердили наші права. Добре, що у мене хоча б зберіглося свідоцтво про народження, і мені не доведеться доводити, що я син власної матері.

Адвокат пояснив, що спочатку мені треба буде звернутись до суду, щоб суд встановив факт смерті. Тільки потім можливо буде подаватись на спадщину, відновлювати документи на будинок. Або просто чекати звільнення Маріуполя.

Хоча насправді, не факт, що після звільнення Маріуполя відновити документи буде простіше.

Тому коли я чую про відновлення Маріуполя, я думаю в першу чергу про те, скільки людей, таких як я, не зможуть довести, що мали якесь майно в Маріуполі, не зможуть довести, що мають спадок в зруйнованому місті, бо спочатку тисячам людей буде потрібно довести, що їхні родичі загинули. Відповідно тисячі людей не зможуть отримати компенсації.

Ви уявляєте, скільки будинків росіяни просто знесли разом з кістками людей? Як їх відшукувати на тих полігонах? Як потім ідентифікувати? На це можуть піти роки, десятки років. 

Проте держава могла б вирішувати вже зараз питання житла для таких людей, як маріупольці. Подивіться, що роблять росіяни. Вони будують будинки. Хай показово, хай якісь коробки неякісні. Але вони будують і щось там роздають місцевим. Чому Україна нічого не будує? Війна, так. Але є міжнародні інституції, які, я впевнений, прийшли б на допомогу фінансово.

Ці проєкти гуртожитків для маріупольців, які зараз намагається реалізувати міська влада, - це не те. По-перше, це довго, по-друге, це тимчасове житло.

Чому державі не викупити якусь новобудову і не роздати квартири тим маріупольцям, у кого навіть будинку не залишилось? Принаймні розпочати роздавати. Або виділити якийсь район в тієї ж Вінницькій області і почати будувати вже зараз там мікрорайон, квартал будинків для тих, хто через війну втратив житло?

Це було б дієво. Але, мабуть держава побоюється, що в такому випадку ніхто не захоче повертатись в Маріуполь. Можливо так. Це несправедливо по відношенню до всіх нас.

Про несправедливість

Ми з родиною потрапили до  Запоріжжя 20 березня. Без грошей, без речей, голодні. В «Епіцентрі», куди прибували біженці з Маріуполя, я зустрів Галину Одноріг. Ми були знайомі ще до війни. Вона допомогла влаштуватися нам на ночівлю. 

Нас прийняла чудова жінка, яка мала прийомних дітей. Їх у неї було четверо, здавалося б, проблем вистачає, але вона прийшла до «Епіцентру» і залишила свій телефон, що готова надати прихисток людям. Ми досі підтримуємо зв’язок. Коли будемо повертатись в Маріуполь, обов’язково заїдемо до цієї жінки в гості, ще раз віддячимо. 

Я вважаю, що на таких людях тримається наша Україна.

Після Запоріжжя приїхали до Львова – і там нам допомогли розміститися у прихистку. Там будували жіночій монастир, але через війну плани про монастир відклали і зробили прихисток для біженців зі Сходу. Моя дружина  і син і зараз залишаються там, син знову, у другий раз, пішов до другого класу, бо яке то було навчання в Маріуполі!

Я одразу пішов і став на облік до військкомату. Я не військовий. Востаннє тримав зброю під час навчання на військовій кафедрі в університеті. Тобто нічого я у військовій справі не розумів. Але вирішив: призовуть – піду воювати. Мене призвали у травні. Служу в лавах прикордонників, під Вугледаром.

Згідно до закону, який діяв в Україні до середини липня, Метінвестпромсервіс, де я працював до війни, мав би зберегти мені заробітну плату. Проте в липні Верховна Рада ухвалила зміни до закону і дозволила роботодавцям не платити зарплату мобілізованим працівникам.

Я вважаю, це несправедливо. Проконсультувався з адвокатом. Його позиція – закон не має зворотної сили, а тому ті, хто мобілізувався до ухвалення законодавчих змін, мають отримувати зарплату за основним місцем роботи.

Я знаю, що таких, як я, в Метінвесті близько 500 чоловік. Впевнений, для всіх цих людей додаткові гроші дали б відчуття, що поки вони воюють на фронті, їхні родини фінансово забезпечені. 

Судова справа розглядається в Запорізькому суді. Засідання вже декілька разів переносилось. 23 березня має відбутися чергове.  Сподіваюсь на справедливість.

Це вони мають думати, як будуть жити з нами

Мій знайомий, інженер, зараз з родиною виїхав в Естонію. Інженери там потрібні, тому він досить швидко знайшов роботу. Але роботодавець викликав його на розмову і сказав: даю тобі півроку. Через 6 місяців ми з тобою зустрічаємось в цьому кабінеті і розмовляємо на естонській мові. Ти можеш бути хорошим працівником, але якщо ти не будеш вчити мову країни, я тебе звільню. Тож мій друг зараз двічі на тиждень ходить на курси, вивчає естонську. Не має жодних претензій до естонців.

То чого так багато галасу здіймається навколо мовного питання в Україні?

Якщо путін хотів захистити руських на Донбасі, то мав би просто взяти і переселити людей до росії. 

Проте я думаю, що насправді всі ці почекуни в Маріуполі нікуди б не захотіли їхати. Проблема цих людей полягає в тому, що вони не мають в собі сил, мужності, рішучості, компетенції для того, щоб виїхати туди, де їм подобається жити, і розпочати життя там.

Ні, ці люди хочуть притягнути росію сюди, навіть ціною тисяч життів.

Зараз багато хто питає себе: «Як я зможу повернутись в Маріуполь і жити поруч з тими, хто обкрадав наші квартири, хто прислуговував вбивцям?»

Я маю відповідь на це питання. Це не ми маємо думати, як жити поруч з ними. Це вони мають думати, як пристосуватись до життя за нашими правилами. Ми маємо повернутись і сказати: тут – Україна. Ви маєте жити по наших правилах. А якщо не хочете – виїжджайте.

Впевнений, що топ-колаборанти втечуть самі. Ті ж, хто не втече… Ми не зможемо всіх пересаджати в тюрму. Але ми точно повинні мати правові важелі для депортації зрадників  - в росію. Інакше ми ніколи не будемо відчувати себе в безпеці.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Маріуполь
live comments feed...