Учителька української мови та літератури Тетяна Глебова, яка виїхала з Маріуполя та нині працює у Запоріжжі, стала переможницею одразу у трьох номінаціях Global Teacher Prize Ukraine.
В інтерв’ю медіа «НУШ» вона розповіла про роботу з дітьми в окупації, зміни в Маріуполі після 2014 року, інклюзію, булінг та про те, як війна змінила її саму.
Тетяна Глебова багато років працювала у Маріуполі, а після початку повномасштабного вторгнення продовжила викладати вже у Запоріжжі. Водночас вона працює і в дистанційній маріупольській школі, зокрема навчає дітей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях.
У 2026 році Глебова стала переможницею Global Teacher Prize Ukraine одразу в трьох номінаціях — «Інклюзивність», «Вибір серцем» та «Вчитель доброчесності». Як розповіла педагогиня НУШ, участь у премії була для неї давньою мрією. П’ять років поспіль ще до повномасштабної війни вона подавала заявки, а у 2021 році увійшла до десятки в номінації «Вчителі прифронтової зони». Після 2022 року два роки не подавалася.
«У 2022 і 2023 роках я не подавалася: було якось незручно “давити на жалість”, бо тоді трагедія Маріуполя була ще дуже свіжа, та й сил на це я у собі не відчувала», — розповіла Глебова.
Знову податися її переконав переможець Global Teacher Prize Ukraine 2018 року Олександр Жук. За словами вчительки, він сказав їй, що її історія має бути почута, адже вона може стати прикладом для інших людей, які пережили подібне.
Найемоційнішою для маріупольської вчительки стала номінація «Вибір серцем». Під час церемонії нагородження телеведуча Наталія Мосейчук розповідала історію переможниці — згадувала її дописи 2022 року, пошуки знайомих і колег, а потім два рюкзаки, з якими Тетяна Глебова разом із сином пішки виходила з Маріуполя.
«А коли пані Наталя розповіла про два рюкзаки, з якими ми з сином вийшли пішки з Маріуполя, я зрозуміла, що це про мене. Поки вона говорила, дуже боліла ця моя незагоєна рана, яку я десь нібито відклала, сховала!» — згадує вчителька.
Після нагородження учні разом із батьками підготували для неї відео та презентацію з привітаннями. За словами Глебової, особливо приємним було те, що її галасливий шостий клас зміг сам організуватися і зробити все разом.
«Робота не дала мені піти за апокаліптичним сценарієм»
Говорячи про втому педагогів під час війни, Тетяна Глебова не приховує, що працювати одночасно у двох школах складно. Але саме робота, за її словами, допомогла пережити втрату рідного міста, близьких і знайомих.
«Перші роки багато разів, просто проїжджаючи у запорізькій маршрутці повз дорожнього знаку “Маріуполь — 220 км”, я плакала. Але саме робота не дала мені піти, як для себе це називаю, за апокаліптичним невідворотнім сценарієм».
Вона говорить, що після пережитого маріупольці інакше дивляться на звичайні речі й більше цінують повсякденне життя.
«Ми, маріупольці, які вибралися з того пекла, тепер точно по-іншому дивимося на звичайні речі навкруги... Варто цінувати те, що відбувається з тобою прямо тут і зараз. Попри все, знаходити радість та щасливі моменти».
Діти в окупації: головне — не втратити зв’язок
Окрема частина інтерв’ю стосується дітей, які продовжують українське навчання, перебуваючи на окупованих територіях.
Глебова має досвід педагогічного патронажу таких учнів. Вона розповідає, що саме ці діти багато чого навчили її як учительку.
«Колись, ще у 2022-му році мені дівчинка сказала: “Ви знаєте, багато вчителів слухають, але не чують”. Від дітей таке чути — найкраща нагорода», — говорить педагогиня.
За її словами, діти, які залишилися в окупації або виїхали за кордон, часто навчаються в українській школі у другу зміну, після занять у школі за місцем проживання. Тому вчителі мають враховувати подвійне навантаження, а для учнів на окупованих територіях — ще й питання безпеки.
«Тому тут наше головне правило — підтримувати зв’язок. І навіть якщо у дитини сьогодні вистачає сил тільки слухати, не включаючись у дискусію, або вона з міркувань безпеки не може вмикати мікрофон і говорити, — не страшно. У цих випадках часто надважливо просто присутність, можливість бути поруч».
У школі використовують спеціальну платформу, де матеріали розміщують наперед. Дитина може у безпечний для себе час переглянути відеоуроки, презентації та виконати завдання.
За словами Глебової, головне — щоб учень відчував стабільність, підтримку і розумів, що школа враховує обставини, у яких він опинився.
Фото з соцмереж Тетяни Глебової
«Втратити ми можемо дітей з будь-якої категорії»
Водночас педагогиня не вважає, що ризик втрати зв’язку з Україною стосується лише дітей в окупації.
«Як це не сумно, але втратити ми можемо дітей з будь-якої категорії», — зазначає вона.
На це, на її думку, впливають рішення родини, переконання батьків і самих дітей, тривалість війни та окупації, а також економічні й інфраструктурні втрати України.
Глебова наголошує і на ролі держави. За її словами, багато залежатиме від майбутньої стратегії підтримки, зокрема переселенців. Вона звертає увагу, що вже зараз трапляються випадки, коли люди повертаються на окуповані території, зокрема через недостатню підтримку на підконтрольній Україні території.
Як змінювався український Маріуполь після 2014 року
В інтерв’ю НУШ Тетяна Глебова також згадала, як після початку російської агресії у 2014 році змінювалися настрої у Маріуполі та ставлення школярів до української мови, культури й історії.
За її словами, спочатку багато залежало від родини. Частина батьків підтримувала повністю україномовну освіту, частина сприймала її як обмеження. Ще у 2018 році в окремих маріупольських класах за бажанням батьків факультативно вивчали російську мову. Згодом таких класів уже не було.
«Бо й у самому Маріуполі змінювалися настрої, бачення того, що відбувається: місто модернізувалося, ставало по-справжньому людиноорієнтованим, а країна чітко планувала рух до Європейського Союзу», — згадує вчителька.
Вона помічала зміни і серед учнів. Діти почали більше цікавитися українськими традиціями, історією своїх родин, розповідати про батьків, які брали участь в АТО та ООС. У школах з’являлися куточки та музеї, присвячені війні за незалежність України.
«Це було не у вигляді пропаганди, а щиро — через історії про знайомих, рідних росла зацікавленість в історії України загалом, як історії своєї Батьківщини, свого коріння. Молодше покоління дітей взагалі сприймало це як норму — вони іншого й не пам’ятають».
Що робити після деокупації
На запитання, скільки часу знадобиться, щоб подолати наслідки російської окупації для дітей і освіти, Глебова відповідає обережно.
«Не знаю, чесно. Думаю, це залежатиме від конкретної родини, конкретної дитини».
Вона розповідає про підлітка, який уже кілька років живе в окупації, але продовжує українське навчання. Попри постійний вплив російської пропаганди, хлопець, за її словами, розуміє, хто забрав у нього нормальне дитинство.
Водночас учителька наголошує: так думають не всі, тому після деокупації на освітян і психологів чекатиме велика робота.
«Можливо, будуть ті, хто захочуть чути, розбиратися, аналізувати. І ті, кого зможемо почути ми».
Про вчителя, який має чути дитину
Однією з наскрізних тем інтерв’ю стала думка про те, що сучасний учитель має не лише передавати знання, а й відчувати стан дитини.
Глебова говорить, що під час війни неможливо однаково працювати з усіма класами та вимагати від дітей виконання стандартного навантаження незалежно від обставин. Хтось навчається у сховищі, хтось — під обстрілами, хтось — в окупації і не може навіть увімкнути мікрофон.
«Треба відчувати — до чого вони сьогодні готові, в якому стані, на які дії мають ресурс? Тому, мабуть, в учителі літератури найголовніше — вміння відчувати дитину і не нав’язувати стандартні навантаження».
На її думку, це стосується і читання: книга має перестати бути для дитини примусом і може стати приводом для діалогу.
Інклюзія, булінг і доброчесність
Тетяна Глебова багато років працювала з дітьми з особливими освітніми потребами. Вона підтримує інклюзію і вважає, що дитина, яка може і хоче навчатися у звичайній школі, має отримати таку можливість.
Водночас педагогиня наголошує, що для дітей зі складними порушеннями розвитку недостатньо формально створити інклюзивний клас. Потрібна постійна робота команди фахівців — дефектолога, логопеда, психоневролога та інших спеціалістів. Сьогодні, за її словами, забезпечити такими командами кожну школу складно.
Говорячи про булінг, Глебова згадує історію зі своїми шестикласниками, які створили закриту Telegram-групу і робили меми одне про одного. Вона не називає цей випадок класичним булінгом, однак ситуація стала приводом поговорити з дітьми про межі жарту.
«Смішно — це коли смішно всім, а не коли комусь образливо»
Учителька каже, що багато говорить із дітьми про емоції та здатність поставити себе на місце іншої людини. Водночас вона принципово не намагається будувати дисципліну на страху.
«Я не прихильниця тримання уваги та дисципліни дітей на емоції страху, я за те, щоб розвивати відповідальність та самостійність».
Ще одна важлива для Глебової тема — доброчесність. Працювати з нею вона почала ще у Маріупольській школі №29, де була заступницею директора. У школі діяло учнівське самоврядування, діти пропонували власні проєкти, створювали відео, брали інтерв’ю одне в одного, організовували ляльковий театр на тему доброчесності.
Після переїзду до Запоріжжя вчителька продовжила цю роботу. З дітьми вона говорить не лише про списування чи плагіат, а й про корупцію та відповідальність у повсякденному житті.
«Говорили, як у повсякденному житті уникати корупційних дій, як з ними боротися, а головне — формували ставлення до недоброчесних дій як до незаконних, небажаних і таких, які не є нормою. Робити це ще у школі — дуже важливо».