«Вони не обирали окупацію»
Один із головних результатів дослідження: учасники фокус-груп здебільшого не вважають людей, які залишилися в окупації, зрадниками лише через місце проживання. Навпаки, вони розуміють, чому люди не виїхали.
Насамперед говорять про гроші. Щоб залишити окуповане місто, недостатньо зібрати валізу. Потрібно десь жити, платити за оренду, купувати продукти, шукати роботу. Якщо людина втратила все, а її пенсії чи зарплати вистачає лише на найнеобхідніше, переїзд може виявитися непосильним.
Інша причина — родина. У багатьох залишаються старенькі батьки, хворі або маломобільні родичі, яких неможливо перевезти або залишити самих.
Частина людей тримається за власний будинок чи квартиру. Особливо літні люди, для яких це єдине майно, зароблене протягом життя.
Є й страх перед невідомістю. Людина розуміє, як виживати у знайомому місті, навіть якщо воно окуповане. Але зовсім не знає, що робитиме на новому місці без грошей, роботи та підтримки.
Учасники обговорень визнають ці обставини вагомими. У дослідженні людей, які вимушено залишилися під окупацією, називають заручниками ситуації та жертвами обставин.
Особливо багато співчуття висловлювали учасники фокус-групи в Полтаві. Вони говорили не лише про складні побутові умови, а й про силу духу, необхідну для того, щоб роками жити під окупацією та не втратити людяність. У Полтаві учасники наголошували на простому принципі: «людина є людина». Тобто кожен заслуговує на розуміння та повагу, а судити про нього потрібно за вчинками, а не за тим, де він жив під час війни.
У Києві теж переважало розуміння обставин, хоча учасники частіше намагалися розділити людей залежно від їхніх конкретних вчинків.
У Тернополі співчуття до постраждалих поєднувалося з більшою настороженістю щодо можливих проросійських переконань.
Проте в усіх трьох містах учасники визнавали: залишитися в окупації — не те саме, що підтримати окупантів.
Водночас вони виділяли й іншу категорію людей — тих, хто свідомо чекав приходу Росії, підтримував окупацію або допомагав встановлювати російську владу. До них ставлення було зовсім іншим.
Київ, Полтава і Тернопіль: три різні погляди на людей з окупації
Дослідження показало цікаву різницю між трьома містами.
Учасники всіх фокус-груп погоджувалися, що не можна однаково оцінювати всіх людей, які залишилися на окупованих територіях. Але критерії, за якими вони визначали, кому можна довіряти, відрізнялися.
У Полтаві головне — яка ти людина і що ти робиш.
Тут учасники найчастіше говорили про співчуття, підтримку та готовність сприймати людей з окупації без попередніх упереджень.
Для них мало значення не те, де людина прожила останні роки, а те, чи завдавала вона шкоди іншим, чи підтримувала окупантів і як поводиться тепер.
Полтавські учасники говорили, що готові працювати разом із такими людьми, віддавати дітей до спільних шкіл і навіть працювати під керівництвом людини, яка раніше жила в окупації.
Вони також звертали увагу на труднощі переселенців, зокрема відсутність житла та недостатню підтримку з боку держави.
У Києві переважав більш прагматичний підхід.
Учасники не бачили великої проблеми в повсякденному спілкуванні з людьми з окупованих територій.
Вони готові жити з ними по сусідству, працювати разом і навчати дітей в одних школах.
Але коли мова заходила про державну службу, політику або силові структури, з'являлася значно більша обережність.
Кияни наголошували на необхідності зрозумілих законів, перевірок та відповідальності за свідому допомогу окупантам.
У Тернополі найбільше говорили про безпеку, мову та політичні погляди.
Учасників хвилювало, як роки російської пропаганди могли вплинути на людей, які залишилися в окупації.
Вони побоювалися, що частина таких громадян після деокупації може підтримувати проросійські політичні сили або поширювати російські наративи.
Тому звучали вимоги перевіряти людей перед призначенням на державні посади.
Для частини учасників важливими були також знання української мови, ставлення до української державності, до Криму та до участі в організованих окупантами голосуваннях.
Проте, навіть у Тернополі учасники висловлювали повагу до людей, які під окупацією зберігають проукраїнську позицію та чинять спротив. Зокрема згадували учасників руху «Жовта стрічка».
Отже, найбільші розбіжності між фокус-групами стосувалися не того, чи потрібно допомагати постраждалим від окупації, а того, наскільки обережно слід ставитися до їхнього повернення в суспільне та політичне життя.
Російська пенсія, робота в школі, власний бізнес: де закінчується виживання і починається колаборація
Це одне з найскладніших питань, які порушували під час дослідження.
Адже людина, яка живе в окупованому місті, не може повністю відмовитися від усіх контактів з окупаційною системою. Їй потрібно купувати продукти, отримувати медичну допомогу, оплачувати комунальні послуги, працювати, виховувати дітей.
Але чи означає така взаємодія співпрацю з окупантами?
Учасники фокус-груп намагалися розмежувати вимушені дії заради виживання та свідому підтримку окупаційної влади.
Російські пенсії та соціальні виплати
Тут ставлення було переважно поблажливим.
Якщо літня людина отримує російську пенсію, щоб купувати їжу та ліки, учасники не вважали це підставою для засудження.
У Києві звучала думка, що людина має право використовувати доступні їй можливості, щоб вижити. В аналітичних висновках такий підхід передано коротким висловом «бери від усіх».
У Полтаві наголошували: якщо потрібно годувати дітей або підтримувати літніх батьків, не можна вимагати від людини відмовитися від засобів до існування.
У Тернополі теж переважно розуміли становище пенсіонерів, хоча до працездатних людей, які були пов'язані з окупаційною системою, ставилися суворіше.
Комунальники, електрики, сантехніки
До людей, які забезпечують роботу міста, учасники ставилися переважно з розумінням.
Адже хтось повинен ремонтувати водопроводи, електромережі та опалення. Без цього постраждають звичайні мешканці, зокрема діти й літні люди.
Тому саму роботу в комунальному господарстві учасники здебільшого не сприймали як зраду.
Учителі
Тут оцінки були набагато складнішими.
З одного боку, діти мають навчатися навіть під час окупації. І вчителі залишаються людьми, яким також потрібно заробляти на життя. З іншого боку, Росія використовує систему освіти на окупованих територіях для поширення власної пропаганди. Тому частина учасників пропонувала відокремлювати звичайне викладання навчальних предметів від свідомої участі в ідеологічній роботі з дітьми.
У Києві, наприклад, ставлення до вчителів предметів, не пов'язаних із політичною пропагандою, було переважно нейтральним.
У Тернополі до працівників окупаційної системи освіти ставилися настороженіше.
Найбільше засудження викликали ті, хто свідомо нав'язує дітям російські політичні погляди та виправдовує агресію проти України.
Підприємці
Ось тут думки учасників були значно жорсткішими.
Особливо негативно вони ставилися до людей, які виїхали з окупації, мали можливість жити на підконтрольній Україні території або за кордоном, але потім добровільно повернулися, щоб вести бізнес за російськими правилами.
Учасники вважали, що в такому разі йдеться вже не просто про виживання, а про свідоме рішення заробляти в окупованому місті та сплачувати податки окупаційній владі.
У Полтаві такі ситуації викликали особливо емоційне засудження. В аналітичних матеріалах для опису цієї категорії підприємців навіть наводять слово «бариги».
При цьому дослідження не дає підстав автоматично прирівнювати будь-яку підприємницьку діяльність в окупації до колаборації. Учасники насамперед звертали увагу на мотиви, обставини та добровільність рішення.
Окупаційна поліція, силові структури та адміністрація.
Тут позиції учасників були найбільш однозначними.
Свідому службу в окупаційній поліції, прокуратурі, російській армії або участь у політичній діяльності окупаційних органів вони засуджували.
Особливо негативно ставилися до людей, які допомагали переслідувати українців, передавали інформацію окупантам або брали участь у репресіях.
Отже, для учасників дослідження головним критерієм була не наявність будь-яких контактів з окупаційною владою, а характер дій людини.
Водночас важливо відокремлювати ці моральні оцінки від юридичної відповідальності. Чи є певні дії колабораційною діяльністю або іншим злочином, визначається українським законодавством і встановленими обставинами, а не думкою учасників фокус-груп.
«На рибалці довіряв би любому, на виборах — жодному». Чому співчуття не означає довіри
«На рибалці довіряв би любому, на виборах — жодному», — так один з учасників фокус-групи в Тернополі пояснив своє ставлення до людей, які залишилися в окупації. Ця фраза добре передає суперечність, яку виявило дослідження: українці готові спілкуватися з мешканцями окупованих територій, працювати поруч із ними, жити по сусідству, але значно обережніше ставляться до їхньої можливої участі в політичному житті країни.
Головна причина недовіри — побоювання, що роки життя під впливом російської пропаганди могли змінити погляди людей. Учасники дослідження припускали, що серед мешканців окупованих територій можуть бути й ті, хто приховує свої проросійські переконання або навіть співпрацює з російськими спецслужбами. Один із респондентів висловив цей страх так: «Він з посмішкою лагодить авто, а ввечері здає позиції». Водночас зауважимо, що це лише побоювання учасників, а не підстава підозрювати всіх, хто залишився в окупації.
Особливо гостро питання довіри постало під час обговорення майбутніх виборів. У Тернополі учасники висловлювали побоювання, що після деокупації частина громадян, які тривалий час перебували під впливом російської пропаганди, може підтримувати проросійські політичні сили. Тому звучали пропозиції запровадити обов'язкові перевірки СБУ або спеціальними державними органами перед призначенням таких людей на державні та адміністративні посади. Настороженість іноді поширювалася навіть на побутові стосунки: окремі респонденти зізнавалися, що хотіли б перевірити людину, яка приїхала з окупованої території, перш ніж здати їй квартиру.
У Києві учасники також виступали за додаткові заходи безпеки, хоча у повсякденному житті переважно не бачили перешкод для спілкування з людьми з ТОТ. Під час обговорення навіть пропонували на десять років обмежити для мешканців деокупованих територій можливість обіймати політичні та керівні посади, працювати в правоохоронних органах і розвідці.
Натомість у Полтаві учасники частіше наголошували, що довіра не залежить від місця проживання і не виникає автоматично. Її потрібно заслужити власними вчинками. Якщо людина сумлінно працює, поважає інших, не підтримує російську агресію та не завдавала шкоди Україні, то немає підстав ставитися до неї гірше лише через роки, проведені в окупації.
Таким чином, дослідження виявило одну з найскладніших проблем майбутньої реінтеграції: як убезпечити державу від тих, хто справді співпрацював з Росією, і водночас не змусити мільйони українців доводити свою лояльність лише через те, що вони залишилися на окупованій території.
Діти окупації. Чи зможуть вони відчути себе частиною України?
Особливе занепокоєння в учасників дослідження викликає майбутнє дітей, які народилися або виросли під російською окупацією. На відміну від дорослих, вони не могли самостійно вирішити, залишатися чи виїжджати. За них цей вибір робили батьки, а от пристосовуватися до життя в окупації доводилося самим дітям.
За роки російської окупації виросло ціле покоління, яке навчалося за російськими програмами, дивилося російське телебачення та майже не мало зв'язку з українською освітою. Особливо складною учасники вважають ситуацію на територіях, захоплених ще у 2014 році. Діти, які тоді були зовсім маленькими або народилися вже після окупації, могли ніколи не навчатися в українській школі, не знати української історії та сприймати Україну переважно через те, що про неї розповідає російська пропаганда.
Саме цей вплив найбільше непокоїть учасників фокус-груп. Вони побоюються, що постійне нав'язування російських поглядів могло змінити уявлення дітей про власну країну, її культуру та історію. У матеріалах дослідження для опису такого впливу навіть використовують слово «зомбування», хоча йдеться про оцінки респондентів, а не про характеристику самих дітей.
Водночас учасники наголошували, що важливу роль у збереженні зв'язку з Україною відіграє родина. Навіть якщо дитина відвідує російську школу, вдома вона може чути зовсім інше: розповіді батьків про Україну, її історію, мову та події війни. Якщо сім'я зберігає проукраїнські погляди, це може допомогти дитині не сприймати російську пропаганду як єдину правду.
Однак після деокупації таким дітям, на думку учасників дослідження, знадобиться особлива підтримка. І справа не лише в необхідності вивчити українську мову чи надолужити шкільну програму. Доведеться звикати до іншої системи освіти, нового оточення, спілкування з однолітками, які виросли в інших умовах. Для когось це може бути непросто, особливо якщо дитина роками чула про Україну лише негативні речі.
Під час обговорень учасники припускали, що повноцінна реінтеграція дітей, які виросли в окупації, може тривати близько десяти років. Це не науково встановлений термін, а їхня оцінка того, наскільки тривалим і складним може бути процес повернення до українського освітнього та суспільного життя.
При цьому головне, на чому сходилися учасники, — діти не повинні відповідати за рішення дорослих або за те, чого їх навчали в окупаційних школах. Після звільнення територій їм потрібні не звинувачення чи примус, а можливість поступово надолужити втрачене, отримати підтримку й відчути себе частиною українського суспільства.
Що буде найскладнішим після деокупації: квартири, документи, робота та взаємні звинувачення
Повернення окупованих територій під контроль України поставить перед державою та суспільством чимало складних завдань. Йдеться не лише про відбудову зруйнованих міст, відновлення доріг, лікарень і комунальних мереж. Учасники дослідження побоюються, що не менш серйозною проблемою стануть конфлікти між самими людьми — через житло, роботу під час окупації, політичні погляди та різний досвід війни.
Одним із найболючіших питань можуть стати майнові суперечки. За роки окупації квартири, будинки та земельні ділянки змінювали власників, переоформлювалися за російськими правилами, а частину житла окупаційна влада оголошувала безхазяйним. Що станеться з такою нерухомістю після деокупації? Як законним власникам повернути своє майно і що робити, якщо на одну квартиру претендуватимуть кілька людей?
Для Маріуполя ця проблема особливо актуальна. Тисячі родин втратили житло під час бойових дій або були змушені залишити свої квартири й будинки, рятуючись від війни. Тим часом окупаційна влада запровадила власні правила обліку та переоформлення нерухомості. Після звільнення міста можуть виникнути ситуації, коли одні люди матимуть українські документи про право власності, а інші — документи, видані окупаційними структурами. Учасники фокус-груп побоюються, що без чітких законодавчих механізмів розв'язання таких суперечок повернення майна може супроводжуватися тривалими судовими процесами та конфліктами.
Не менш складним буде питання відповідальності за співпрацю з окупантами. Після деокупації доведеться з'ясовувати, хто свідомо допомагав російській владі, а хто просто намагався вижити. Адже за роки окупації люди працювали в лікарнях, школах, комунальних службах, на підприємствах та в установах. Учасники дослідження визнають, що оцінювати всіх однаково не можна. Проте вони побоюються, що з'ясування минулого може супроводжуватися взаємними звинуваченнями, доносами, особистою помстою та спробами звести старі рахунки. Тому важливо буде не лише притягнути до відповідальності тих, хто справді вчинив злочини, а й захистити від безпідставних звинувачень людей, які не мали іншого вибору.
Окремою причиною напруження можуть стати мова, політичні переконання та ставлення до України. Учасників непокоїло, наскільки змінилися погляди людей за роки перебування під впливом російської пропаганди. Чи зможуть вони прийняти повернення української системи освіти, державних установ, законів? Чи не виникатимуть конфлікти через різне розуміння історії та подій війни? Особливо гостро ці побоювання висловлювали в Тернополі. Натомість у Києві та Полтаві частіше наголошували, що судити про людину потрібно за її вчинками, а не за мовою спілкування чи місцем проживання.
Ще один серйозний виклик — психологічні наслідки війни та окупації. Люди пережили втрату близьких, руйнування домівок, обстріли, вимушений переїзд, а ті, хто залишився в окупації, — ще й постійний тиск російської влади. Водночас до мирного життя повертатимуться військові, які мають власний важкий досвід. Учасники дослідження припускали, що пережите може впливати на спілкування між людьми, посилювати недовіру та провокувати конфлікти. Тому психологічна допомога й відновлення нормальних людських стосунків будуть не менш важливими, ніж відбудова зруйнованої інфраструктури.
Не оминули учасники й економічного майбутнього звільнених територій. Відновлення зруйнованих міст потребуватиме величезних коштів, а державі доведеться вирішувати, де насамперед відбудовувати житло, дороги, лікарні та підприємства. Під час обговорень звучали навіть сумніви, чи доцільно повністю відновлювати населені пункти, які зазнали масштабних руйнувань і втратили значну частину мешканців. Постане й питання робочих місць: без можливості заробляти люди навряд чи масово повертатимуться додому.
При цьому частина учасників побоювалася, що великі витрати на відновлення деокупованих територій можуть викликати невдоволення в інших регіонах України. Адже допомоги потребуватимуть не лише ті, хто пережив окупацію, а й переселенці, військові, родини загиблих та інші постраждалі від війни. Якщо державна підтримка сприйматиметься як несправедлива, це може стати ще одним приводом для взаємних претензій.
Отже, після деокупації Україні доведеться не просто відновлювати міста, а й шукати справедливі рішення для людей із дуже різним досвідом війни. І від того, наскільки зрозумілими будуть ці рішення, залежатиме, чи вдасться уникнути нових конфліктів між українцями.
Як повернути довіру між українцями
Попри всі страхи та суперечності, учасники дослідження вважають, що відновити довіру між українцями можливо. Але для цього недостатньо просто звільнити окуповані території. Потрібно створити умови, за яких люди, які роками жили по різні боки фронту, зможуть знову відчути себе частиною одного суспільства.
Насамперед, на думку учасників, держава має встановити чіткі та справедливі правила для мешканців деокупованих територій. Люди повинні розуміти, за які дії під час окупації передбачена відповідальність, хто проводитиме перевірки та як можна захистити свої права. Важливо, щоб відповідали ті, хто справді співпрацював з окупантами та вчиняв злочини, а не всі, хто залишався на захопленій Росією території. Адже без відчуття справедливості відновити довіру буде складно.
Не менш важливим учасники називали звичайне людське спілкування. На їхню думку, упередження поступово зникатимуть, коли люди почнуть разом працювати, навчатися, виховувати дітей і вирішувати повсякденні проблеми. Особливо часто про це говорили в Полтаві, де наголошували, що довіра виникає не від обіцянок чи заяв, а завдяки конкретним вчинкам. Людину потрібно пізнати, побачити, як вона поводиться з іншими, і лише тоді робити висновки.
Окремої уваги потребуватимуть діти та молодь, які виросли в окупації. Учасники переконані, що їм необхідно допомогти пристосуватися до української системи освіти, надолужити знання та знайти спільну мову з однолітками. Важливо, щоб цей процес відбувався поступово, без тиску та звинувачень. Діти не обирали окупацію і не повинні відповідати за рішення дорослих.
Ще одна умова відновлення довіри — готовність почути досвід одне одного. Людям, які залишалися під російською окупацією, важливо мати можливість розповісти, як вони жили всі ці роки, чому не виїхали та з якими труднощами стикалися. Водночас потрібно чути й тих, хто втратив близьких, воював, пережив полон, вимушено залишив свій дім або роками не міг повернутися до рідного міста. Учасники дослідження звертали увагу, що нерозуміння часто виникає саме через різний досвід війни, коли кожна сторона знає про пережите іншою лише з чужих розповідей.
При цьому ніхто не очікує, що взаємна недовіра зникне одразу після деокупації. Учасники фокус-груп визнають: на відновлення стосунків можуть знадобитися роки. Люди надто довго жили в різних умовах, пережили надто багато втрат і потрясінь, щоб усе змінилося за короткий час. Тому реінтеграція має бути не одноразовою кампанією, а тривалою роботою держави та суспільства.
Загалом учасники сходилися на тому, що довіру неможливо відновити примусом. Для цього потрібні справедливі закони, підтримка держави, спільна діяльність і, головне, готовність сприймати людей не через стереотипи про окуповані території, а через їхні особисті вчинки.
Два можливі сценарії майбутнього: шлях довіри або новий розкол
За результатами дослідження можна уявити два можливі сценарії розвитку подій після деокупації. Вони багато в чому залежать від того, як держава та суспільство поставляться до людей, які роками жили під російським контролем, і чи зможуть допомогти їм повернутися до спільного життя.
Перший сценарій автори називають «Шляхом надії». Він передбачає, що після звільнення територій держава встановить чіткі та справедливі правила відповідальності за співпрацю з окупантами, забезпечить захист прав громадян і допоможе їм пристосуватися до нових умов. Відновлюватимуться не лише житло та інфраструктура, а й школи, підприємства, робочі місця, зв'язки між людьми. Мешканці деокупованих територій поступово повертатимуться до звичного життя, працюватимуть і навчатимуться разом з іншими українцями. Взаємна недовіра, яка накопичувалася роками, не зникне одразу, але з часом слабшатиме.
Інший сценарій — «Шлях страху» — передбачає значно складніший розвиток подій. Якщо після деокупації людей почнуть масово підозрювати у співпраці з Росією лише через те, що вони залишалися на захоплених територіях, це може призвести до ще більшого відчуження. Мешканці звільнених міст стикатимуться з упередженим ставленням, труднощами під час пошуку роботи, постійними перевірками та необхідністю доводити свою лояльність Україні. Водночас інші громадяни можуть продовжувати сприймати їх як потенційну загрозу.
За таких умов люди, які пережили окупацію, ризикують замкнутися у власному середовищі, спілкуватися переважно між собою та дедалі менше довіряти державі й решті суспільства. Замість подолання наслідків окупації виникатимуть нові суперечності, а розділення між українцями, яке принесла війна, може зберегтися на довгі роки.
Ці сценарії не є прогнозом майбутнього. Вони лише показують, до яких наслідків можуть призвести різні підходи до реінтеграції звільнених територій. І хоча багато залежатиме від державної політики, не менш важливим буде ставлення самих українців одне до одного. Адже повернути місто під український контроль — це одне завдання, а зробити так, щоб його мешканці знову відчували себе частиною спільного суспільства, — зовсім інше.
Повернути місто можна. А як повернути довіру?
Дослідження показало, що українці, які брали участь у фокус-групах, здебільшого співчувають людям, які залишилися під окупацією, і розуміють причини, через які вони не змогли виїхати. Водночас це співчуття поєднується з побоюваннями щодо впливу російської пропаганди, можливої співпраці окремих людей з окупантами та майбутніх загроз безпеці. У повсякденному житті учасники переважно готові приймати мешканців ТОТ без упереджень, але значно обережніше ставляться до їхньої участі в політичному житті та роботі державних установ.
Для Маріуполя ці питання мають особливе значення. Частина маріупольців досі живе в окупованому місті, інші роз'їхалися Україною та світом. За роки війни люди пережили різні випробування, пристосувалися до різних обставин і тепер можуть по-різному дивитися на майбутнє рідного міста. Проте всіх їх об'єднує Маріуполь, до якого одні мріють повернутися, а інші так і не змогли або не захотіли його залишити.
Після деокупації доведеться вирішувати безліч складних питань: повертати законним власникам житло, встановлювати відповідальність за співпрацю з окупантами, відновлювати школи, лікарні та підприємства, допомагати людям, які пережили окупацію. Але не менш важливо буде навчитися знову жити поруч, працювати разом і довіряти одне одному. Адже роки розлуки, втрат і різного досвіду війни не зникнуть із пам'яті людей разом із відходом російських військ.
Попри всі побоювання, результати дослідження дають підстави для стриманого оптимізму. Учасники фокус-груп здебільшого не вважають саме проживання в окупації зрадою, готові розуміти складні життєві обставини та оцінювати людей за їхніми вчинками. Водночас дослідження показує, скільки страхів і взаємних підозр доведеться подолати.
Автори дослідження наголошують: