Вже більше більше 4 років маріупольчанка Афіна Хаджинова живе і працює у Брайтоні (Великобританія). Все, чим займається там, – вона робить вперше у житті. Війна на 180 градусів змінила все її життя, завдала неймовірних втрат і болю. Але зараз Афіна розуміє, що і дала шанс знов бути щасливою.
Афіна Хаджинова – відома в Україні громадська діячка, викладачка новогрецької мови, перекладачка, знавчиня діалекту надазовських греків.
Останні роки вона жила і працювала у Києві. Проте як раз напередодні повномасштабного російського вторгнення у якості перекладачки супроводжувала до Маріуполя делегацію грецьких журналістів. Вони приїхали у місто подивитися, як живуть люди у прифронтовому місті, чи вірять у велику війну, чого бояться, як планують своє життя.
Повномасштабне російське вторгнення, яке розпочалося як раз із наступу на грецькі селища на сході від Маріуполя, зруйнувало всі плани у тих, хто їх мав.
Афіні Хаджиновій разом із мамою довелося пережити блокаду міста – найстрашніші 3 тижні в їхньому житті.
Шлях на свободу був страшним, важким і ризикованим. Вони виривалися із блокади разом із родиною друзів 15 березня 2022 року. Їхали до Запоріжжя, потім дорога на Польщу, далі – Кіпр, де давно живе і працює брат Афіни.
Проте життя на Кіпрі не задалося.
«Це був справжній булінг!»
Вона вже погано пам’ятає в деталях, яким було життя на Кіпрі. Свідомість захищає від поганих спогадів.
«Мій психологічний стан був таким, що я ледве трималася. Я була як у психологічній тюрмі. Пам’ятаю, що ми брали участь в усіх українських акціях, багато виступала на місцевому телебаченні і кричала на весь голос про Україну і про ту страшну трагедію, яке переживає моє рідне місто.
Щоб якось налагодити життя, намагалася влаштуватися на роботу. Але це була дуже погана спроба, - розповідає Афіна.
Мені хтось із українців підказав, що в одному з готелів потрібна людина зі знанням грецької мови для роботи на ресепшн. Готель брав участь у державній програмі розміщення біженців з України. Господиня закладу була теж українкою. І я коли поїхала на співбесіду, то спілкувалася з менеджером готелю. Він був кіпріотом. Мені запропонували роботу з дуже маленькою зарплатою, але пообіцяли безкоштовне житло і триразове харчування. У відповідь на пропозицію, я сказала, що після Маріуполя фізично не можу жити в підвальному приміщенні. Більше ніяких вимог у мене не було. Але коли я вже приїхала з речами, щоб почати працювати, мене спочатку протримали цілий день, а потім поселили у підвалі, причому не в окремій кімнаті, а разом з іншим персоналом. Тож вийшло так, що українці, яких селили в цьому готелі за програмою підтримки від уряду, жили в комфортних номерах готелю, а я, така саме українка-біженка, тільки ще й погодилася працювати на готель, маю жити у підвалі, з чужими людьми і готувати власноруч їжу у приміщенні, де нічого для готування їжі не передбачено.
Я сприйняла це як булінг, це знущання якесь. У мене сталася справжня істерика. Психологічно я ще не відновилася після Маріуполя, а тут таке приниження».
Після цього Афіна стала шукати можливість залишити Кіпр і переїхати до Великобританії.
Брайтон. «Мені нема на що скаржитися тут»
У 2014 році, після початку російської агресії, вона 4 місяці прожила в Англії і буквально закохалася в цю країну. Тож, можливо, якщо вже спалені мости з минулим життям і рідним Маріуполем, то варто спробувати жити там, де так сподобалося колись?
«Мені дуже близька Англія. І коли ми евакуювалися, декілька людей, моїх друзів, писали, давали контакти волонтерів, хто допомагає з переїздом до Великобританії. Проте спочатку психологічно я була не готова до рухів, не мала сил ні на що.
Ну, а потім приїхала журналістка ВВС, до речі, вона росіянка, але вона вже громадянка Великобританії, і вона робила підкаст про мою історію. І потім спитала, чи не хочу я переїхати в Англію? Я відповіла, що хочу. Ця журналістка допомогла знайти волонтерів, які знайшли мені сім'ю, яка погодилася приймати біженців з України.
Я сама обрала Брайтон для життя. На той момент в Лондоні вже не залишилося вільних приймаючих родин. І я так подивилася на карту, на інші міста, які ближче до Лондона, щоб можна було до музеїв, театрів їздити. Дивлюсь на Брайтон – а там море, година їзди до Лондона, Ла-манш поруч. Дуже красиво. І у мене прям склався пазл у голові. Мені комфортно тут. Дуже вдало я тут опинилася».
Афіна каже, що Брайтон – зручний для життя. Транспортне сполучення дозволяє швидко потрапляти в будь-яку точку на мапі Великобританії. Чистота. Море.
Вона не розуміє українців, які вічно скаржаться на країни, які їх приймаються.
«Чомусь наші українці не можуть просто сказати спасибі за життя в безпеці, постійно скаржаться. То їм на транспорті якісь проблеми. Та в нас у житті такого транспорту не було! То погода не така. Медицина не така. Але ж тут все безплатно. Я навіть до стоматолога ходжу безплатно, а дехто, знаю, їздить в Україну зуби лікувати. А я тут ходжу безкоштовно. Якщо ти не знаєш, як скористатися можливостями, які надає країна, то це ж не означає, що погана країна», - каже Афіна.
Так, дійсно, у Великобританії по-іншому дивляться на функціонал швидкої допомоги. «Швидка» тут не приїде, щоб знизити тобі температуру чи зробити укол. Вона створена для екстреної допомоги.
В Україні теж намагалися переформатувати роботу «Швидкої». Але стереотипне уявлення про те, як вона має працювати, ще не встигли подолати.
«Я дуже вдячна британцям. Все, що у мене є сьогодні, я приймаю з вдячністю. Мені нема на що скаржитися тут», - каже Афіна Хаджинова.
Вона вважає, що у Великобританії діють чіткі правила, і всім цим правилам підкорюються. Можливо це складно прийняти деяким людям, які звикли, що в Україні можна багато проблемних питань вирішити в обхід загальних правил. Але якщо ти розумієш сенс чинних правил, тобі легко вмонтувати своє життя в життя іншої країни.
Коли «хости» - родина
У Великобританії біженці могли потрапити у країну тільки через приймаючі родини (англійською «хости»). Певний час українські родини жили разом із британськими, поки не адаптувалися, знаходили роботу і могли вже самостійно орендувати житло.
«Мені попалися чудові хости, - каже Афіна. - Того дня, коли я прилетіла, був страйк транспортників, і господиня приїхала сама машиною, щоб забрати мене з аеропорту. А дома мені влаштували такий прийом, що я аж ахнула - шампанське відкрили, закуски вишукані підготували».
Афіна згадує, як сильно боялася жити у приймах. Доросла людина, яка мала роботу, достаток, квартиру, мусить жити у чужій родині. Це не просто. А ще й розповідали різне. Не всі родини щирі і відкриті. І не завжди складаються добрі стосунки.
«Я такого начиталася в Інтернеті, що спочатку боялася навіть душ приймати. Стану під душ, включу воду, милюсь, вимкну воду. А потім мені господар каже: «А чого ти весь час то вмикаєш то вимикаєш кран? А я і говорю, що економлю воду. Він каже: «Не треба, приймай душ спокійно». Ось такі були історії спочатку.
На фото – Хелен і Франк, британці, які стали справжньою родиною для Афіни
Перший тиждень мого перебування в родині вони сказали, що ми будемо їсти всі разом, як одна сім’я. А далі, як я захочу, можна окремо, а можна давати свій внесок на їжу. Я обрала давати внесок. Це були зовсім невеликі гроші. І дуже приємно було щовечора збиратися всім разом, спілкуватися. Ми часто готували разом. І я знайомила своїх хостів з нашими національними грецькими і українськими стравами», - пригадує Афіна.
Британці виявилися дуже терплячими та чуйними. Інколи Афіну накривало, і вона просто йшла до себе у кімнату і просто плакала там. І всі із розумінням ставилися до її психологічного стану.
«Одного разу мені стало так погано, що я не витримала і подзвонила жінці з України, з якою разом співаю у хорі. Вона приїхала, просто лягла поруч зі мною, поки я ридала, потримала за руку, а потім підвелася і пішла. І мені стало легше. Тепер, коли я все це згадую, мені видається це якимось сюром. Зараз, на щастя, у мене зовсім інший стан», - ділиться Афіна.
Вона вже давно живе самостійно. Разом із подругою вони знімають квартиру на двох. Але щороку 27 липня, у день, коли Афіна приїхала до Брайтона, вона надсилає своїм хостам, своїй британській родині, повідомлення зі словами вдячності.
Хор. «Ніколи в житті не співала»
У дитинстві Афіна Хаджинова ходила до музичної школи у Сартані (грецьке селище біля Маріуполя), вчилася гранти на скрипці. Але вона ніколи не співала. Більше того, коли вона наспівувала щось в родині, брат сміявся з неї.
Хто б міг подумати, що опинившись у чужій країні, саме спів стане порятунком її життя, її щастям, натхненням і найкоротшим шляхом до соціалізації.
Вона побачила оголошення про набір в український хор у Брайтоні у соціальних мережах – ще до того, як прилетіла до Великобританії. І подумала, якщо там не буде професійного відбору, то варто спробувати.
Ніякого відбору не було. Тож Афіна пристала до хору ще до того, як потрапила до Брайтона. І ось вже чотири роки співає. Багато чого навчилася і навіть заспівала а-капела румейською мовою одну старовинну пісню.
«Хор дуже допомагає, бо це моя сім'я. Ми починали, коли нас було 7 чи 8 осіб, а зараз нас уже 20, і щоразу більше і більше. Ми святкуємо разом усі дні народження, всі свята, підтримуємо одне одного. Я вважаю, хор - моє найбільше досягнення за ці роки», - каже Афіна.
Власне, і першу роботу Афіна Хаджинова знайшла завдяки подрузі з хору.
Робота
Роботу у Британії українцю знайти не просто. Проте завдяки українській спільноті у Брайтоні, Афіні запропонували стати асистентом вчителя.
Вона працювала одразу на двох посадах: була асистенткою для українських дітей, які приїхали до Брайтону через війну, і помічницею хлопчика з аутистичним спектром.
Робота з українськими дітьми виконувалася в рамках муніципальної програми підтримки українських біженців. І вже через рік її закрили через відсутність потреби.
А ось робота з хлопчиком з аутизмом дуже подобалась Афіні. Тривалий час М. (у Британії не можна називати імена дітей) знаходився в класі, але ні з ким не говорив, вчительці не вистачало часу на роботу зі складним хлопцем, тож він просто сидів у куту – не вчився, не спілкувався. І так шість місяців!
«Ось мене і найняли, щоб я підтягнула хлопця. Великих очікувань на мене не покладали. Але я ж не можу так. Мені потрібен результат. Я, можливо, не по-англійські працювала, але результат був...
Одного разу в нашому педагогічному колективі стався інцидент.
У нас працювала, як і я, асистенткою росіянка. Коли вона залишалася з Михайлом, то розповідала йому, який хороший Путін. І я нічого не могла з цим зробити.
Якось на перерві ми сиділи з колегою обідали, розмовляли, і вона стала розпитувати мене про війну, про Маріуполь. Я спокійно розповідала. Аж раптом у нашу розмову вривається ця росіянка і починає кричати: «А хто 8 років бомбив Донбас?» У мене аж в очах потемнішало від обурення. Я звичайно відповіла їй. Колеги стали вмовляти мене вийти з кабінету, щоб зупинити конфлікт. Але я сказала, що я – права, тому хай виходить росіянка.
Після чого всі колеги хутко зникли. Натомість увійшла завучка школи і стала спостерігати мовчки за нашим конфліктом.
Після конфлікту було службове розслідування (такий у британців порядок). І я розповіла не тільки про те, що сталося, а і про оці «уроки любові до Путіна», які проводила російська колега.
Мене всі підтримали тоді. Попросили разом із М. зробити презентацію про Україну. Ну а росіянку перевели на такий графік, що я її більше жодного разу не зустрічала.
Мені було дуже добро в тому колективі, і робота подобалася. Але наступний навчальний рік мій хлопчик поїхав до Польщі, де мешкав його тато.
Ну а мені довелося знов шукати роботу.
«Бізнес – це дати людям те, чого їм справді не вистачає»
Афіна добре пам’ятає той день, коли у неї зародилася ідея розпочати власну справу в Англії. Був дуже теплий вересень, і дівчатка з хору ходили на море купатися. І Юлія, засновниця народного хору, раптом спитала у Афіни, а що ж та збирається робити, коли закінчаться всі робочі контракти зі школами.
«У мене не було відповіді на це питання. Знайти роботу українцям у Британії непросто. Ми стали обговорювати проблему. І тут Юля мені каже, що у нас серед української спільноти є хороші парикмахерки, майстри манікюру та педикюру. А от швачок, які б могли ремонтувати одяг або пошити щось, - немає зовсім. Юля спитала, чи не вмію я раптом шити. Я звичайно трохи вміла. В дитинстві і юності я навіть шила собі прості сарафани, сукні та спідниці на маминій машинці. Але стільки років пройшло…»
Тим не менш, попри певний скепсис, Афіна ідею про шиття не кинула. Записалася на курси, почала вчитися шиттю. І паралельно розмістила оголошення в українські групи, що з’явився майстер з швейної справи.
«І раптом мені приносить клієнтка плащ укоротити. А я навіть уявлення не мала, як це робити. Як працювати з підкладом. Мені реально стало страшно.
Проте я не розгубилася, взяла старий свій піджак і понесла його до вчительки зі швейної справи, щоб та показала, як працювати з підкладом, як правильно все зробити. Ми на моєму піджаку попрактикувалися. І потім я взялася за плащ клієнтки.
Мені все одно було страшно так, що аж руки тряслися. Але зараз я вже ці піджаки, пальто і куртки роблю на раз», - сміється Афіна.
Наступним замовленням стало шиття спідниць для виступів учасниць хору – їхній хор отримав невеличкий грант, і це також дало поштовх для розвитку власної справи. А ще це змусило Афіну оформити приватне підприємництво. Тобто тепер вона стала офіційно бізнес-леді.
Проте клієнтів було дуже мало. І думати про те, що ця справа може стати її основною роботою, не було жодних підстав.
Тоді джоб-центр направив Афіну на додаткове навчання.
«Декілька місяців ми займалися, але найцінніше, що я там дізналася, - що мені терміново треба зробити гугл-бізнес-сторінку. Я це зробила, і потік клієнтів раптом пішов. Люди залишають схвальні відгуки в google, я вже така експертка. У мене 5 зірок рев’ю, тобто коментарів у google-бізнес.
І знаєте, що я вам скажу? Мені це подобається! Я взагалі ніколи не хвалю себе, а тут я просто сама в шоці від себе. Я ніколи таким не займалася. Мені ніколи навіть на думку не спадало. Мене приваблювала домашня випічка. Тортики робити, я була підписана на всіх кондитерів була. Тепер я підписалася на всіх швачок», - з посміхом каже Афіна.
Наступною проблемою, яку вона мала вирішити, - придбання нової та функціональної швейної машинки. Та стара, яку вона змогла придбати до цього, вже не задовольняла її потреби в роботі. Але як купити, коли професійні машинки дуже дорогі, а кредит в банку не дають через відсутність кредитної історії?
«І тут на одному з навчальних курсів мені трапляється організація, яка допомагає стати на ноги саме біженцям. Ця організація видає позики на розвиток справи таким біженцям, як я, без будь-яких питань, без документів, без кредитної історії, просто дають позику на рік або на 2 роки на тисячу фунтів. І я взяла цю позику і купила ось професійну машинку собі. І зараз щомісяця виплачую трохи без відсотків».
Афіна каже, у Великобританії дуже багато всяких можливостей, треба тільки шукати, питати, дізнаватися. І за бажання можна вирішити будь-яку проблему. Я думаю, найкраще тут, звичайно, - свій бізнес відкривати»., - вважає маріупольчанка.
Вона вже забезпечує своє життя сама. В планах – розвивати перелік послуг, навчитися шити штори. «Це вищий чек, і відповідно вищий рівень доходів і життя», - пояснює Афіна.
Проте як малозабезпечена особа вона користується певними пільгами і досі.
«Ми отримуємо субсидію на квартиру. Плюс знижений податок комунальний. Тут усі, хто орендує чи має житло, сплачують комунальний податок. Кожна людина, яка мешкає у цьому місті, сплачує цей податок на розвиток свого міста. На ці гроші утримується вся міська інфраструктура і муніципальна поліція. Так от на цей податок у нас знижка.
Грошову допомогу (оце пособіє) я вже не отримую – заробляю сама. А от без субсидії на квартиру поки обійтися не можу. Оренда житла дуже дорога тут. Без державної допомоги мені треба було б усе що заробляю віддавати на оренду», - пояснює Афіна.
Зараз вона разом із подругою орендує комфортну квартиру з дома спальнями, двома санвузлами і великою спільною вітальнею. Кожна має свій простір, і в той же час – можна розділити витрати на житло на двох. Це зручно і вигідно.
Про Маріуполь
«Знаєте, спочатку, ще навіть коли я приїхала у Брайтон, у мене були думки, що ось-ось, ще трохи, і ми повернемося до Маріуполя. Нині вже - взагалі. Я дивлюся на це місто, і розумію: це - не моє місто.
Я пам'ятаю ще 22-го року, коли я тільки почала ходити на курси англійської, нам викладала наша українка із Краматорська. І вона необережно поставила нам питання: «Як ви бачите своє повернення додому?» Ридав весь клас. Я пам'ятаю, що я відповіла: приїду до Маріуполя, ось ляжу ось так на землю обличчям вниз і цілуватиму її.
А зараз я вже не маю цього. Я взагалі від Маріуполя відокремилася. І мені стало легше жити. Для мене Маріуполь - це той, що був до 22-го року.
А те, що зараз це...
Певний час я взагалі не дивилася ніякі новини звідти. Не могла. А зараз знову почала дивитись. Мені більше не боляче. Я не реагую вже ніяк. Я напевно досі в шоці від всього, що сталося, але я більше не реагую.
Якщо звільнять Маріуполь? Щиро, я не знаю. Як можна приїхати до міста, де росіяни збудували свої будинки? Де росіяни збудували Нахімовське училище? Вибачте, у мене тільки мати одні на це. Загалом, тобто ти приходиш на перехід (так маріупольці називають єдиний у місті підземний перехід в центрі Маріуполя – ред.), а там стоїть цей новий будинок замість нашого будинку з годинником.
І ось ми ходитимемо цим незнайомим містом? Я не уявляю, як це можливо.
Зараз я живу на березі моря. Воно так близько, як не було у Маріуполі. Я можу сказати, що щаслива в цій країні».
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube