«Ми повернулися у Маріуполь. Після блокади, всього страшного, що живе у спогадах і не минає, після того, як пожили у Києві певний час – все ж таки повернулися. Якщо б ви знали, як мені було боляче чути від колег: «А що ж ти, Юлю, така патріотка, а під Росією залишилася?» Ну просто обідно до сльоз. Але ж кожному не поясниш…»
Маріупольчанці Юлії Свіриденко 60 років (в інтересах безпеки нашої героїні, яка зараз знаходиться в окупованому Маріуполі, прізвище ми змінили). Все своє життя вона з чоловіком прожила у Маріуполі. Проте повернулась до міста після евакуації не тому, що аж настільки сумувала. Ні! Про справжні причини свого рішення і про те, чому досі залишається у Маріуполі, пані Юлія погодилася поговорити з 0629.
Вони жили у Центральному районі Маріуполя, недалеко від добре відомого маріупольцям ринку «Юмовіла». Це західна частина міста, яку росіяни окупували вже у березні.
Приблизно з 5 по 15 березня цей район безжально бомбардували росіяни.
«Ми у підвал не спускалися. Один раз якось спустилися, але там був такий жах: люди сидять один на одному. І чоловік сказав, я нікуди не піду. Що мені оце? Ось скільки проживу, стільки і проживу. Тож під час обстрілів він просто лягав на диван, накривав голову ковдрою і чекав свою долю. А я в коридор виходила.
Хоча навіщо той коридор?
В наш будинок був приліт, після якого сусіднього під’їзду вже не стало. І от ти сидиш в тому коридорі і розумієш, що летить ракета і зносить всі 4 стіни, цілий під’їзд, і нічого тебе не врятує, якщо шо. А за вікном – гудить, літає, фосфорні бомби вибухають. Ну і думки в голові, що це вже, мабуть, кінець. І не прокинемося вже.
А замість бажання діяти – в голові просто ступор. Дивлюсь у вікно, як догоряє сусідній будинок. І замість того, щоб бігти кудись, рятуватися, стою молюсь, щоб вітер подув не в нашу сторону, щоб полум’я на наш будинок не перекинулося. Мені б збиратися, тікати! А я – ні, стою і стою собі. Якась паралізація повна».
В той день, про який згадала пані Юля, полум’я зупинилося буквально в 50 метрах від будинку, в якому жили Свіриденки. І це було диво.
Проте іншого дива, про яке молилися, не сталося – росіяни таки увійшли у цю частину міста. І перше, що почали робити – стали обстрілювати будинки.
«Вони зайшли, і прямо у дворі поставили три танки. І ось я підійшла спитати, навіщо танки під вікна. А вони мені: «Відійдіть від вікон, зараз стріляти будемо». Ну я і спитала, невже ви нас так боїтесь, що от так гатити навколо треба ? Зараз же сюди прилетіть. Так і сказала. А вони мені у відповідь: не переживайте, вони сюди стріляти не будуть. Вони по житлових будинках не стріляють. Точно так і відповіли мені! Тобто росіяни прекрасно це знали. І це підтверджений факт, що наші, якщо відходили, то росіяни сюди вже не стріляли».
Серед маріупольців було багато таких, хто не боявся прямо в обличчя росіянам казати: «На х..на ви сюди приперлися?» Максимально грубо.
«Якраз напередодні заходу росіян, у жінки в сусідньому під’їзді в одну ніч розбомбило і квартиру, і машину. Так вона була в такому стані, що прямо накинулася на росіян, матами, кулаками, мовляв, що ви, гади, наробили, та пішли ви … і далекий напрямок вказала. Вона кричала, що у неї ні житла, ні документів, ні грошей – нічого не залишилося. А росіяни їй: Ой, не хвилюйтеся, жіночко, за нами йдуть інженерні війська. У вас тут буде краще, ніж було. Ну, ось таке. Ну, тепер, коли я дивлюсь на це покращення, ходжу тільки посміююся. І сусідкам своїм, які починають Росію захищати, кажу: а де ж ваші інженерні війська? Невже у нас тепер краще, ніж було? Після цих слів сусідки мої зазвичай замовкали. Але останнім часом стали погрожувати здати мене. Тож я тепер взагалі більше ні з ким не розмовляю, - ділиться пані Юлія. – Бо ті, хто «Колям» та «Васям» із ДНР супчики у 2022-му варили, зараз як оті шпигуни. Нікому неможна довіряти».
Коли відкрився коридор і росіяни почали випускати людей із Маріуполя, родина Свіриденків теж хотіла виїхати. Проте одразу зробити цього не вдалося.
«Наша машина була тільки на газу, а газу тоді не було. Машина стоїть — і все. У каністру газ не набереш, із собою не візьмеш. Коли його нарешті завезли, ми заправилися і спробували виїхати через Мангуш. Під’їжджаємо — а там починається обстріл. Нас, звісно, розвернули. Повернулися додому, знову сидимо. А потім виїзд узагалі закрили. Більше ми вже не рипалися, почали чекати», — згадує Юлія.
Виїхати з Маріуполя подружжю вдалося лише у 2023 році.
«Всьо, завантажили машину під зав’язку — скільки змогли туди вмістити — і поїхали», — розповідає пані Юлія.
Певний час Свіриденки жили у Києві. Але вже за кілька місяців зрозуміли: тих невеликих заощаджень, які вдалося вивезти з Маріуполя, надовго не вистачить.
«Ми прожили чотири місяці й побачили, що просто проїдаємо ту фінансову подушку, яка в нас була. Без своєї квартири далі жити не вийде. Сидіти на шиї у доньки я не можу. А чоловік тим більше не може, бо він усе життя сам нас усім забезпечував. Я вже бачу: у нього нерви, він психує.
Сіли ми й почали думати, що робити. Ну що — повертатися, продавати квартири й уже тоді виїжджати звідти остаточно. Нам тоді здавалося, що це і є рішення», — пояснює Юлія.
Проте донька подружжя Світлана (ім’я змінено, - ред.), яка також долучилася до нашої розмови, уточнює: спочатку родина розглядала дещо інший варіант. Батькам пропонували повернутися до Маріуполя лише на певний час — здати вцілілі квартири, а потім знову виїхати.
«Якщо вже не хочете там залишатися, казала я, то їдьте, здавайте квартири й повертайтеся. Але якщо бути чесними, тато ще перед виїздом узяв із мами обіцянку: мовляв, ми поїдемо, подивимося, але потім усе одно повернемося. Як це він усе залишить? У нього там інструмент — Bosch, Makita. Не дай боже щось пропаде. Треба просто знати татів характер», — пояснює донька Свіриденків.
Усе своє життя чоловік Юлії працював і був переконаний: саме він має забезпечувати родину. За словами доньки, батько хапався за будь-яку роботу, аби його «дівчатка були в шоколаді».
«Він дуже патріархальний у цьому сенсі. Вважає, що чоловік має забезпечувати сім’ю. І його вже не переробиш — його батько був таким самим.
Усе, що в нас було, заробив тато: дві квартири, кілька машин, інші речі. У нас завжди було так: тато заробляє, а мама — красива. Мама жила за ним як за кам’яною стіною, займалася нами й домом. Навіть квартира, в якій я жила, була зароблена татом. Я й досі не сприймаю її як свою — це татове», — пояснює Світлана.
Спочатку донька не могла зрозуміти, чому батько так тримається за Маріуполь і майно, яке залишилося в окупації. Вона знала: мати готова будь-якої миті сісти в машину й виїхати. Зупиняв її чоловік.
«Я дуже на нього ображалася. Було таке відчуття, що він уперся, як та корова в літаку, — став у розпірку, і все. Я думала: Господи, ну довези маму до кордону, передай її нам і повертайся сам, якщо вже так вирішив. Нехай вона живе тут. Зараз розумію, що це було по-дитячому. Я не могла прийняти його рішення, бо не розуміла, що в нього в голові», — зізнається донька.
Розуміння прийшло пізніше — у 2024 році, коли стало зрозуміло, що український контрнаступ не приніс очікуваного результату, а швидкого повернення додому може не бути.
«Я сама почала замислюватися: а за що я винайматиму квартиру, коли буду пенсійного віку? Зараз я працюю, заробляю. А що буде потім? Я кілька разів намагалася розібратися з іпотекою і зрозуміла, що за різними критеріями мені нічого не світить.
І коли я поставила це запитання собі — навіть не батькам, а саме собі, — тоді я зрозуміла тата. Я у своєму працездатному віці не можу заробити на квартиру. А що думає людина, якій уже далеко за шістдесят і яка не може працювати руками так, як працювала раніше?
Для нього сенсом життя було забезпечувати сім’ю. Він завжди жив із думкою: “У мене дівчата, я маю їм усе дати”. І раптом він опинився в ситуації, коли нічого не може контролювати», — говорить донька.
До цього вони з батьком майже не розмовляли. Зв’язковою між ними залишалася мама.
«Ми телефонували мамі, а тато обов’язково сідав десь поруч і слухав. Йому важливо було почути, що в дітей усе добре. Але сам зі мною майже не говорив, бо знав: я знову почну — виїжджайте, давайте, скільки можна. Перед тією поїздкою він узагалі від мене ховався. Навіть рукою не махав. Бо знав, що я знову почну його вмовляти», — згадує жінка.
Коли донька нарешті зрозуміла мотиви батька, родина спробувала знайти компроміс. План був простим: батьки повертаються до Маріуполя, здають уцілілі квартири, а на отримані гроші орендують житло на підконтрольній Україні території.
«Я їм завжди казала: ви ж не безсмертні. Ваші роки не безкінечні. Навіщо проводити їх у тому жаху? І справа навіть не лише в матеріальному. Ви обоє вже у віці, коли потрібна нормальна медицина. Тато взагалі не любить лікуватися. Якби не мама, яка постійно ганяє його по лікарях, я не знаю, чи був би він зараз живий.
Тому я сказала: давайте так — ви їдете, здаєте квартири, а потім повертаєтеся сюди. Там здаєте житло, а тут на ці гроші винаймаєте інше. Вони подумали й відповіли: мабуть, так і зробимо».
Із цією метою Свіриденки й поїхали назад до окупованого Маріуполя. Уціліла і їхня квартира, і квартира доньки. Подружжя мало здати обидві, владнати справи та знову виїхати. Ось такий вони мали план.
Продаж квартири в окупованому Маріуполі для родини Свіриденків став майже нездійсненним завданням.
Їхня вціліла квартира розташована у хрущовці. Так, вона гарна, перепланована. Але росіяни, які є основними покупцями, не цікавляться старим житловим фондом. Тим більше що і пропозицій – море: дуже багато маріупольців хочуть продати своє житло та виїхати. При цьому покупці надають перевагу новобудовам з великими кухнями, тоді як старі «хрущовки» нікому не потрібні.
Поодинокі потенційні покупці прискіпливо обирають варіанти, відмовляючись від квартир навіть через такі побутові деталі, як електрична плита.
Є й юридичні перешкоди, пов’язані з переплануванням. Зміни у квартирі, узаконені за українським законодавством, російські банки не визнають. Тому таке житло неможливо продати покупцеві, який залучає банківський кредит: фінансова установа просто не погоджує угоду.
Крім того, окупаційна влада змінила умови кредитування. Якщо раніше позики видавали й на квартири вторинного ринку, то зараз придбати коштом банку можна лише житло у новобудовах. Це ще більше знизило попит на старий житловий фонд.
Водночас суттєво знизити ціну Свіриденки не можуть. Пані Юлія пояснює: якщо віддати квартири за безцінь, виручених грошей не вистачить на придбання житла в іншому місті. Тому родина змушена тримати ціну, яка за нинішніх умов уже не відповідає реальному попиту.
Ситуацію погіршує й те, що в Маріуполі стало небезпечніше. Навіть росіяни, які приїхали до окупованого міста, починають боятися і дедалі частіше говорять про виїзд. Через це охочих купувати нерухомість стає ще менше.
За словами пані Юлії, родина вже кілька разів змінювала ріелторів, але це нічого не дало: ринок просто «встав». Тож і доводиться жити в окупованому місті.
«Нам дуже не подобаються люди, які понаїхали у Маріуполь. От наприклад, наш сусід Рустам, чеченець, - торгує наркотиками. Його поліція забирає, а він через три дні знову стоїть під під’їздом. Мабуть, відкуповується.
Здається, у місті відсотків тридцять залишилося адекватних людей, а решта - маргінали й «чужі».
Ми просто чекаємо моменту, щоб виїхати назовсім. Як тільки продамо — жодного дня там не залишимося. Я хочу жити там, де не треба думати, що ти говориш», - впевнена Юлія Свіриденко.