Митрополит Донецький і Маріупольський Сергій - окрім того, що має релігійний сан, він ще й двічі переселенець. Спочатку він разом із єпархією виїхав із окупованого Донецька, розпочав з нуля відбудовувати її у Маріуполі. А потім і звідти вимушений був виїхати.
Сьогодні він ділиться своїми спостереженнями про те, як воно - бути переселенцем в Україні.
По-перше, переселенців люблять… десь перший місяць. Потім ти поступово стаєш «незручним фактором». Ти не будуєш довгострокових планів. Не купуєш багато речей. Обережно ставишся до кожної покупки, бо десь усередині постійно живе думка: «А раптом знову доведеться все залишити?» Ти орендуєш житло — і ніколи до кінця не відчуваєш, що це твій дім. Бо одного дня господар може сказати: «Вибачте, ми більше не здаємо квартиру». І ти знову пакуєш речі. Знову шукаєш житло. Знову починаєш життя з валіз. Добре, якщо в тебе немає собаки чи кішки. Бо домашні улюбленці теж можуть стати причиною, через яку тобі відмовлять в оренді.
А якщо в тебе є якісь заощадження і ти мрієш купити маленьку квартиру, щоб нарешті сказати собі: «Ось. Це моє. Тут я залишусь» — ти можеш не наважитися. Бо вже є гіркий досвід. Ти виїхав із Маріуполя. Купив кімнату чи квартиру в Покровську, Бахмуті… вклав останні гроші, облаштувався, посадив квіти на підвіконні, купив чашки, повісив штори. А потім знову — війна. І ти знову стоїш із кількома сумками та документами, не знаючи, куди тепер.
Ти вчишся не прив’язуватися до речей. Не загадувати далеко наперед. Не говорити: «Через десять років я буду жити тут». Бо переселенець добре знає: життя може змінитися за один день.
І, мабуть, найважче це не тим, хто ще молодий. Молодість, як не дивно, дає сили почати спочатку. Знайти роботу. Вивчити нове місто. Орендувати житло. Познайомитися з людьми. А як починати з чистого аркуша людині, якій за 70? Людині, яка все життя працювала, будувала свій дім, вирощувала сад, збирала фотографії, наживала речі, які мали залишитися дітям і онукам. І раптом усе це — в минулому.
А ще є одна особливість, яку, мабуть, важко зрозуміти тим, хто не пережив подібного. Ми, переселенці, вже не так гостро реагуємо на матеріальні втрати. Не тому, що нам байдуже. А тому, що ми вже майже все втратили. Дім, речі, улюблені місця, спогади, звичне життя… Тому те, що для когось сьогодні може бути великою трагедією — зламане, загублене, згоріле чи втрачене — для нас часто вже не найстрашніше.