25 липня 2024 року дружині Сергія Литвиненка повідомили, що військовий зник безвісти. Уже наступного дня родині наказали готуватися до поховання. Відкривати труну близьким не радили, пояснюючи це сильними ушкодженнями тіла. Але коли рідні наполягли й побачили загиблого, жоден із шістьох не впізнав Сергія: обличчя було майже неушкодженим, не збігалися також зріст і розмір ноги.
Дві проведені експертизи показали 99,99% імовірності спорідненості тіла з батьками військового. Попри це родина відмовляється від поховання без незалежного дослідження. Близькі також отримали непідтверджену інформацію, що Сергій міг вижити й перебувати в російському полоні. Вони побоюються: якщо погодитися з офіційною версією загибелі, військового просто перестануть шукати.
Про те, чому тіло вже два роки залишається непохованим і як родина намагається домогтися нового розслідування, 0629.com.ua розповів Сергій Свістун — чоловік сестри військового.
Зникнення безвісти чи загибель?
Сергій Литвиненко народився 1998 року в селищі Червоне на Херсонщині. У нього є дружина та дитина.
На початку повномасштабного вторгнення населений пункт опинився під російською окупацією, тому родина була змушена виїхати на підконтрольну Україні територію. Після звільнення селища Сергій повернувся додому та продовжив працювати. У травні 2024 року його мобілізували.
«ВЛК він пройшов. Ну, у них усі здорові. Але в нього було серйозне захворювання — келоїдні рубці. За будь-якої подряпини шкіра дуже погано загоювалася, утворювалися великі випуклі рубці. Відправляти таку людину в район бойових дій — це фактично квиток в один кінець. У нього були рубці приблизно по десять сантиметрів на нозі та плечі», — розповідає Сергій Свістун, чоловік сестри військового.
Після проходження базової військової підготовки Сергій потрапив до 11-ї роти 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Згодом підрозділ направили виконувати бойові завдання на Донеччину — поблизу сіл Максимільянівки та Парасковіївки.
За словами Сергія Свістуна, військовий неодноразово скаржився на стан здоров’я та мав направлення до лікаря. Однак на обстеження його не відправили — натомість він вирушив на бойове завдання.
«У нього вже було направлення до лікаря. Але сказали: виконаєш бойове завдання — тоді підеш. 24 липня 2024 року Сергій поговорив із рідними. Наступного дня він вирушив на завдання. Вже того ж дня дружині повідомили, що він зник безвісти. А 26 липня їй зателефонували вдруге — сказали, що везуть тіло для поховання», — говорить Сергій Свістун.
26 липня 2024 року родині Сергія Литвиненка почали телефонувати з різних установ і повідомляти, що потрібно готуватися до поховання. За словами близьких, відкривати труну їм не рекомендували: пояснювали, що тіло сильно понівечене й упізнати загиблого буде неможливо.
Однак родина наполягла, що має побачити Сергія та попрощатися з ним. Коли труну відкрили, рідні, за їхніми словами, побачили незнайомого чоловіка.
«Голова й обличчя чоловіка були майже неушкоджені, тому всі чітко бачили, що це не Сергій. Не збігалися також зріст і розмір ноги. Усі шестеро родичів сказали: "Ми не будемо ховати чужу людину". І після цього почався «кардібалєт», — розповідає чоловік сестри військового Сергій Свістун.
Щоб встановити особу загиблого, провели ДНК-експертизу. На її результати родина чекала вісім місяців. Згідно з висновком Донецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС, імовірність спорідненості тіла з матір’ю Сергія становила 99,99%. Спорідненість із батьком тоді підтвердити не вдалося через надзвичайно низький вміст ДНК у досліджуваному зразку.
Родина не погодилася з цим результатом і домоглася повторного дослідження.
«Її провели, здається, у Миколаївському НДЕКЦ. Уже тоді ймовірність спорідненості і з батьком, і з матір'ю становила 99,99%. Водночас нам телефонували з лабораторії, уточнювали, чи справді Литвиненко є їхнім сином. Ми також просили дозволити провести дослідження в незалежній або приватній лабораторії. Нам відмовили. Ми були готові зробити експертизу навіть за кордоном — усією родиною зібрали б на це кошти. Але такої можливості нам не дали», — каже він.
Попри висновки двох експертиз, близькі продовжують наполягати: зовнішність, зріст і розмір ноги загиблого не відповідають даним Сергія. Родина просила дозволити провести ще одне дослідження в незалежній лабораторії, однак, за словами Свістуна, отримала відмову.
Ховати невідому людину рідні відмовляються ще й тому, що на неї може чекати інша сім’я. Вони переконані: якщо сталася помилка, справжні близькі загиблого мають право дізнатися про його долю та поховати саме свого рідного.
«Замість того щоб шукати нашого рідного, почалася якась "Санта-Барбара"», — говорить Сергій Свістун.
За його словами, після відмови родини від поховання йому почали телефонувати представники територіального центру комплектування та військової частини.
«Чоловік, який представився заступником командира батальйону, переконував, що після смерті зріст людини може зменшитися на 11 сантиметрів. А слідчий у неофіційній розмові сказав приблизно так: "Ви ж на мене поскаржилися, тому тепер відповідь чекатимете ще довше"», — стверджує він.
Сергій Свістун каже, що звернення родини пересилають з однієї установи до іншої, але відповіді на головне питання — кому належить тіло і що сталося із Сергієм Литвиненком — близькі досі не отримали. Натомість, за його словами, від них вимагають погодитися з офіційними висновками та провести поховання.
«Вони, мабуть, розраховували, що ми просто поплачемо, поховаємо тіло й оформимо виплати, передбачені родині загиблого. Але ми не можемо поховати людину, яку не знаємо», — наголошує він.
Втім, від побратимів Сергія Литвиненка та інших військовослужбовців родина чує зовсім іншу версію подій. За словами близьких, кілька людей припускають, що боєць міг потрапити в російський полон.
«Я відверто поговорив з одним із військових, який був із ним на позиції. Він розплакався і сказав, що вони взагалі не мали виконувати той наказ. На його думку, Сергій не загинув, а зник безвісти. Він сказав: "Його треба чекати, а не ховати"», — розповідає Сергій Свістун.
За його словами, він також спілкувався з іншими військовими та ветеранами, від яких почув ще більш конкретну інформацію.
«Мене запевняли, що Сергій перебуває в тюрмі міста Балашов Саратовської області Росії. Якщо це правда, значить, він у полоні й може бути у дуже важкому стані. Якщо ми визнаємо то тіло – то нашого просто перестануть шукати», — каже чоловік.
Офіційного підтвердження перебування Сергія в полоні наразі немає. Ні Міжнародний комітет Червоного Хреста, ні Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими такої інформації родині не надали. Тому близькі продовжують шукати будь-які докази самостійно.
Водночас вони припускають, що в морзі Нововоронцовки може перебувати інший військовослужбовець — однофамілець Сергія, тіло якого й намагаються передати для поховання їхній родині.
«Я розумію, що Сергій може бути мертвим. Але якщо це так — поверніть нам саме його. Не потрібно вигадувати. Чуже тіло ми не визнаємо й ховати його не будемо», — наголошує Сергій Свістун.
Нині родина намагається через Міністерство оборони домогтися зміни статусу Сергія із загиблого на зниклого безвісти, щоб офіційне розслідування його долі тривало.
За словами Сергія Свістуна, він неодноразово звертався до адвокатів із проханням допомогти в цій справі. Якщо суд визнає дії державних органів неправомірними та присудить моральну компенсацію, чоловік готовий повністю передати ці кошти адвокату. Однак охочих взятися за таку справу, каже він, майже немає.
«Я знаю випадки, коли людей уже поховали, а вони потім поверталися з полону. Після цього їм доводилося через суд доводити, що вони живі, і відновлювати свої права. Я не хочу, щоб це сталося і з Сергієм», — говорить він.
P.S. На момент публікації тіло, яке офіційно ідентифікували як Сергія Литвиненка, залишається непохованим. Родина не визнає, що це їхній близький, і вимагає незалежної експертизи. Якщо рідні мають рацію і сталася помилка, на загиблого може досі чекати інша сім’я, яка продовжує шукати свою людину.
Для близьких Сергія погодитися на поховання означає офіційно визнати його загиблим — попри отримані ними свідчення про можливий полон. Саме тому вони відмовляються прощатися з людиною, яку не впізнають: поховати чужого для них означає втратити останню надію знайти свого.