9 травня в Росії називають «днем перемоги» та перетворюють на культ. На тимчасово окупованих територіях України цей день супроводжується парадами, військовою символікою, пропагандою та гучними заявами про «спільну історію». Але за фасадом цього «побєдобєсся» — насильство, приниження і катування.
Маріуполець Олександр Гуділін провів у російському полоні 2 роки і 8 місяців. Останнє 9 травня у неволі він зустрів у Горлівській колонії — місці, яке самі полонені називали однією з найжорстокіших. У своєму тексті Олександр згадує, як російський спецназ «вітав» українських військовополонених зі святом: ударами дубинок, шокерами та приниженнями.
Це важке свідчення не лише про умови утримання українців у полоні, а й про справжню суть російського «культу перемоги», який у XXI столітті став виправданням жорстокості та війни.
З дозволу Олександра Гуділіна 0629 публікує його допис у Facebook повністю.
Фото із архиву Олександра Гуділіна, Facebook
Страсті навколо «побєдобєсся» трохи вщухли, і я можу розповісти свою тру-історію про останнє 9 травня у полоні. Це було у 2024 році в сумнозвісній своєю трешовістю Горлівській колонії. Раніше всі такі «скрєпні» дати минали якось рівно, без зайвого. А цього разу вийшло інакше…
Ще з 7 травня поповзли чутки, що нас будуть «добряче поздоровляти». Ситуацію ускладнювало те, що саме цього разу в колонії гостювали тварини з ростовського спецназу.
Ранок почався не з кави. Після руханки за планом був сніданок. «Робочка» — ті полонені, які з різних причин працювали на адміністрацію колонії, — йшли до їдальні спокійно. А от загін №2.1, до якого належав я, вже чекав «спецназ» повним складом. Дванадцять кремезних хряків у камуфляжі та балаклавах, озброєних дебелими «аргументами», переминалися з ноги на ногу. Дехто розминав руки. Сонце світило яскраво, а вони колихалися в мареві за сто метрів від нас.
Із сумішшю відчуття, що зараз точно буде боляче, та сподіванням на «фігня, пронесе» стрій почав рух в їдальню. Цікавий факт: коли йдеш назустріч неминучому болю, хочеться якось відволіктися. У тих умовах можна було лише співати «Дєнь побєди». Щоб переключитися, намагаєшся співати голосніше звичайного та зосередитися на чіткості своїх кроків. Команда зупинитися, припинити пісню та зняти головні убори... У той час спецназ вже вишикувався в шаховому порядку, щоб зручніше нас бити.
"В столовую по одному!" — волає хтось із місцевих вертухаїв та з посмішкою починає спостерігати за екзекуцією.
Військовополонені з руками за спиною та зігнуті в поясі повинні пробігти через стрій із шокерів та палиць. Уже чуєш глухі удари по тулубах та скрики. Боязко підіймаєш голову та помічаєш, що спецназ придумав тактику. Хтось б’є палицею зверху, щоб людина нахилилася ще нижче, а хтось — навпаки зверху вниз, пробиваючи рукояткою в груди. Моя черга на старт — і одразу електрострум впивається в стегно. Але треба бігти, бо тих, хто впав, забивають ногами на землі. Ухилятися від смачних подач не можна, як і закриватися руками. Та сподіваєшся, що в такій суматосі кати не нададуть значення завченим на тайському боксі блокам ліктями. Важка гума розбиває шкіру на руках. Майже як Формула-1 залітаю в їдальню з мінімальними втратами. Тут уже схилені над столами в позі дельфіна очікують команди сісти побратими. Кожен отримав мінімум по чотири удари та електрострум.
"С праздником, товарищи!"..................... — каже один із катів. Мені здається, що його звірячу посмішку я бачу навіть через балаклаву. Треба щось відповідати. Від несподіванки побиті військовополонені кажуть невлад, що може спровокувати нову серію побиттів.
З поспіхом нищиш бидляче їдло, що лежить перед тобою в тарілці, та під новою порцією ударів (щоправда, вже не таких інтенсивних) біжиш на вихід. Бігти стає слизько. Причина проста — після вашого загону забігав загін 2.2. «Спєцура» на вас тільки розігрілася, а їх уже била по-дорослому. Людям просто розбивали голови, і ти біжиш по їхній крові.
Навіть люди старшого віку, які позитивно ставилися до так званого «дня перемоги», зненавиділи цю дату. Я інколи думаю: росіяни навмисно чи ні роблять так, щоб навіть найнепатріотичніші українці зрозуміли, що нам з ними не по дорозі.
Після такого незабутнього «9 травня» опиняєшся в бараці, який здається найбезпечнішим місцем на світі. Місцевий медик із числа військовополонених мінімальними засобами намагається надати допомогу. Лунає сміх полегшення та припущення, чи нас будуть «поздоровляти» сьогодні перед кожним прийомом їжі, чи вистачить ранку.
А що робив я? Я пішов до медика «Плюсіка», який перебинтував розбиті дубинкою лікті, та продовжив свою викладацьку діяльність. У мене була спецзадача: навчити писати та рахувати цікавого персонажа з жорсткою педагогічною занедбаністю на псевдо «Лексус». Але це вже зовсім інша історія…)
Більше блогів ЧИТАЙТЕ У СПЕЦТЕМІ