Валентин Пархоменко — маріуполець, який пройшов крізь кілька епох і кілька війн. Від радянського дитинства у Жданові — до служби в українській армії, фронтів АТО, оборони Маріуполя та російського полону з катуваннями. Його історія — це не лише про війну, а про людину, яка втрачала, виживала, поверталася і знову вчиться жити. Попри все пережите, він зберіг прості мрії і внутрішню силу, яка не зламалася навіть у найтемніші моменти.
Радянське життя та українська армія
Валентин народився у Маріуполі в 1974 році, коли місто ще мало назву Жданов. Родина жила скромно: разом із батьками та братом він мешкав у гуртожитку на проспекті Перемоги в Лівобережному районі. Навчався спочатку в школі №61, згодом — у школі №48.
Своє дитинство та юність у Радянському Союзі чоловік згадує з іронією.
«Треба було бути найкращим піонером, а потім комуністом. Найголосніше кричати, найбільше збирати макулатуру та металобрухт», — розповідає він.
Після школи Валентин вступив до училища в селищі Сопіно, де здобув професію тракториста. А з розпадом Радянського Союзу життя стало ще складнішим — особливо для родин робітників, які опинилися в умовах економічної нестабільності.
«Цілий день на роботі, а заробітна платня – мінімальна. Нічого хорошого тоді не було», – говорить чоловік.
Згодом Валентина призвали на строкову службу — це вже був час незалежної України. Країна жила в умовах змін: талони на товари, реформи в різних сферах, поступове розширення свободи слова. Саме тоді він уперше одягнув військову форму — і ще не знав, що служба з часом стане невід’ємною частиною його життя.
«Потрапив я в протитанкісти. Служив на Волині. А служба тоді була сувора. Була «дідівщина». «Діда» били постійно в туалеті, а кров треба було замазувати зубною пастою», – говорить Валентин.
Під час служби маріупольця сталося перше загострення відносин із РФ. Це був «перший дзвіночок» того, що війна зі східним сусідом неминуча. Конфлікт розпочався через спробу Росії будувати дамбу з Таманського півострова до острова Тузла. Україна у відповідь розгорнула військові частини для захисту острова та контролю над водами Керченської протоки. Валентин пригадує, що саме тоді було оголошено військовий стан по всій країні, а він заводив свій МТЛБ (багатоцільовий тягач легкоброньований – прим. редакції) і був готовий виконувати обов’язок по захисту Батьківщини.
Служба закінчилась, і Валентин повернувся додому. Однак там чекала страшна новина: батько захворів на лейкоз.
«Лікар йому сказав: «Залишишся жити в Маріуполі – через його екологію помреш через 3-4 місяці. Переїдеш кудись до Дніпра – проживеш півроку», – каже чоловік. Родина переїхала в Дніпропетровську область. Батько прожив 8 місяців.
Валентин влаштувався працювати трактористом у приватному господарстві. Сонце, вітер, поле, надійна техніка — просте селянське життя, у якому була і стабільність, і чесно зароблені гроші.
Та спокій тривав недовго. Країна знову потребувала захисту — і Валентин став до строю.
Людина в військовій формі
У 2014 році розпочалася АТО – антитерористична операція проти сепаратистів на сході України, яких всебічно підтримувала РФ. Валентин був мобілізований до ЗСУ та потрапив у 53-ю бригаду після того, як підвищив та актуалізував знання в академії імені Сагайдачного. Через деякий час він підписав контракт з 74 окремим розвідувальним батальйоном і служив на посаді гранатометника.
«Встиг я побувати у всіх секторах – від А до М. Виконував завдання як у Луганській, так і в Донецькій області. Під Авдіївкою та під Горлівкою», – каже Валентин.
Про цей період свого життя він говорить небагато. З образою пригадує недовірливе ставлення цивільних мешканців у прифронтових селах до армійців.
«Пам’ятаю, як у Чермалику місцеві запитали нас, хто ми такі. Ми відповіли, що українці, воюємо за Україну. А вони сказали, що вони греки, вони не воюють і взагалі від людини у військовій формі нічого хорошого чекати не треба. Послали так ввічливо… Цікаво, що зараз з ними?», – говорить маріуполець.
В АТО Валентин Пархоменко прослужив 3 роки, отримав легке поранення. З висоти досвіду зараз каже, що це все здавалося легким тренуванням перед тим, що довелося пережити в Маріуполі.
У 2019 році закінчився контракт. Валентин знову став цивільною людиною та оселився в місті свого дитинства.
«Клявся, що автомата в руки більше не візьму. Не візьму, хоч каміння з неба падатиме! Але в 2022 році в Територіальну оборону прийшов сам», – зазначає чоловік.
Маріупольська оборона
Валентин прийшов у військкомат записуватися до війська, а його спрямували до дитячого інтернату №2 на вулиці Азовстальській, де базувалася Територіальна оборона. 25 лютого 2022 року він уже виконував бойові завдання в районі АС-2. Хоча для людини з багатим досвідом спочатку вони здалися чимось несерйозним.
«Нас поселили в ОШ №25. Віддали під командування НГУ. Не питали, хто що вміє робити. Просто наказали дивитися у вікно, а вночі їхати займати іншу спостережну позицію», – так описує початок повномасштабного вторгнення боєць.
Гарячіше стало всього через декілька днів. У місті почало зникати світло, активізувалися ДРГ ворога та мародери.
«Спочатку ми ганяли сепарів. Потім розбивали пляшки з алкоголем у «Щирому кумі». Але це все були квіточки», – каже він.
Валентина направили посилювати оборону в Приморському районі, а перший серйозний бій він прийняв 14 березня, на свій день народження.
«Хлопці мене пригостили «Снікерсом». Я тільки почав його їсти, як щось важко стало прилітати в будинок. Довелося відходити. Відходили вже з загиблим товаришем на руках», – каже захисник Маріуполя.
Валентин говорить про те, що кожну позицію Сил Оборони росіяни спочатку розносили з артилерії та авіації, а потім йшли на штурм. Так могло тривати декілька діб. Він знаходився на базі Морської піхоти в колишньому пансіонаті, коли його обстрілювала корабельна артилерія. Він із болем пригадує загиблих та поранених друзів та те, що доводилося відходити вглиб міста.
«Був наказ йти на «Азовсталь». Ми йшли пішки під обстрілами з Приморського району та дорогою ще ліквідували групу в білих пов’язках. Росіяни прийняли нас за своїх та привіталися: «Браття слов’яни!», а ми їх закидали гранатами», – посміхається він.
Нажаль, переправа була менш вдалою операцією. Багато хто затонув або був убитий обстрілами. Сам Валентин промоклий, втомлений, але неушкоджений дістався до «Азовсталі». Там продовжив нести службу зі зброєю в руках. Виходив на пост під мостом, де отримав ушкодження.
«Вони били по опорах. Міст рухнув, і я опинився під завалами. Якось розкопали ногу», – буденно пригадує він.
Облога комбінату була виснажливою. Валентин пригадує, як ходив по воду біля трупів, як економили на їжі, видаючи її пораненим, як намагалися везти списки загиблих… Це все закінчилося після наказу виходити в полон. Але для маріупольця це стало шоком.
«З горя я випив пару чарок алкоголю та став просто орати матом. Не від того, що був п’яний, а тому що зрозумів, про що йде мова. Була істерика та паніка. Мене навіть довелося зв’язувати», – говорить Валентин.
Російські пісні та шокери
Оборона міста Маріуполь закінчилась виходом у полон залишків гарнізону. Валентин пригадує, що наостанок добре поїв і 16 травня вийшов із комбінату «Азовсталь». Дорогою думав, що його просто вб’ють, коли дізнаються, що він військовий із часів АТО, але на диво початок був гуманний. Чоловіка просто обшукали та забрали частину речей.
Знущання почалися потім. Як і всіх захисників Маріуполя, Валентина привезли в Оленівську колонію №120, що у Волноваському районі.
«Був шмон. Роздягли догола та змусили сидіти навпочіпки. Там перед колонією є величезні хрести. Я все думав, чи гармонують наші голі дупи на їхньому фоні», – зі сміхом пригадує він.
Голод та антисанітарія у бараках. Його та частину полонених відвезли на допит у Донецьк, де вперше почали бити.
«Добре те, що я не потрапив у СІЗО. Там би катувань було більше. Добре, що ФСБшники не дуже цікавилися моїм минулим. Задавали стандартні питання, і я стандартно відповідав», – каже Валентин.
Наступним іспитом для нього стало етапування в Горлівську колонію, де чекала жорстока «прийомка».
«Я брав участь у бійках у 90-ті роки. Тоді билися цепками район на район. Але так мене ніколи не били», – говорить чоловік.
Захисника Маріуполя побили гумовими палицями та ногами, змусили сісти на землю та запитали: «Кому слава?»
«Я не зрозумів, що треба казати. Сказав вертухаю: «Ну, хай буде тобі слава». Спочатку він розгнівався, а потім ще більше розлютився. Став називати мене бендерівцем та знов і знов бити», – розповідає Валентин.
Чоловік говорить, що у полоні обрав тактику менше говорити та більше слухати. Звичайно, йому хотілося підтримати молодих хлопців, що були поряд, але він поводив себе максимально обережно, не заводячи багато друзів та не ведучи розмов про політичні теми. Він говорить, що допоміжними були книжки та думки про родину, яка знаходилась біля лінії фронту.
«Також шкода було цивільних. Я розумію так, що їх не випускають і не міняють, щоб «переломити через коліно» та змусити воювати за РФ. Їм все одно, кого на м’ясо пускати», – говорить Валентин.
З Горлівської колонії літом 2024 року його етапували в Торез. Там режим був більш лояльний, і здивувало те, що у перший день не було побиття, а була музика.
«Нам включили пісню гурту 7Б «Летим с войны». Це було щось незвичайне… А потім через декілька тижнів мене повели в Штаб та запитали, чи хочу я на обмін. Вдарили по потилиці зі словами «Щоб більше сюди не повертався». Тоді мене осяяло: «Буде обмін!». Яке натхнення з’явилося», – говорить Валентин.
Але все було не так швидко. Обміни проходили, але прізвища «Пархоменко» в них не було. Потягнулися місяці очікування. Зненацька, взимку 2024 року Валентину наказали збиратися з речами. Але то був не обмін, а етап на Північ.
«Повезли мене в Бійськ. Це місто в Росії, яке розташоване в Алтайському краї. Так, це Сибір. Тюрма там жорстка. «Прийомка» з шокерами, мішок на голову, побиття кожного ранку, пропаганда по радіо. Розповіді про Суворова та пісні про те, як РФ воює з НАТО», – говорить Валентин.
У камері не можна було сидіти чи лежати. Це називається «стоячий режим». Сісти дозволялося лише на прийом їжі, а лежати – під час відбою. Будь-яке речення треба було розпочинати з «Слава Росії. Героям Росії слава» – помилка каралася.
«Нас били кожного ранку. На обмін поїхав із синіми ногами та рухався як черепашка», – говорить Валентин.
Те, у що не віриш
Обмін стався 30 грудня 2024 року, перед самим Новим роком. Ще було те, у що складно повірити. Валентин каже, що всю дорогу, переліт із зав’язаними очима та шлях на автобусі по території Білорусі думав, що це лише новий етап. Думав, що скоро знову будуть побиття, допити, катування.
«Інші думки з’явилися тільки тоді, коли в автобусах на кордоні нам дали кашу з котлетою від Усатого (Валентин має на увазі Лукашенка, президента Білорусі – прим. 0629). Я подумав, що краще б нам його сюди дали, ми б тут вирішили, що з ним зробити», – каже звільнений із полону захисник.
Шокувало Валентина те, що в автобус зайшла представниця захисту прав людини з боку РФ та стала запитувати про умови утримання в полоні.
«Я мовчав. Хлопці казали, а я мовчав. Як розповісти їй те, що я бачив людей, яким повипалювали татуювання? Що у Торез привозять хлопців з відрубаними пальцями. Що тебе в Бійську б’ють шокером по геніталіях та сміються», – каже він.
Валентин провів свою реабілітацію на Вінниччині, потім переїхав до доньки в Тернопільську область та оселився там. Чоловік має прості мрії: купити будинок, завести свиней та господарювати на малому клаптику землі. Він каже, що досі не оговтався від всього пережитого.
«Фізично точно ні. Поки лікували на реабілітації – нічого не боліло. Зараз знов почало. А морально – тим паче. Іноді щось зробиш таке, що потім думаєш, навіщо ти це робив», – каже він.
Розчаровує Валентина багато чого: відсутність власного житла, відсутність праці у селах.
«Тут є хлопці, що повтікали в СЗЧ. Що йому сказати, коли він починає плакати, як тільки пригадує війну. Наївся він війни і не може більше», – каже Валентин.
Але незважаючи ні на що, маріуполець зберігає оптимізм. Він каже, що готовий зустріти хорошу старість, займаючись доброю справою та спілкуючись із бойовими друзями ще з часів АТО, яких, на жаль, стає все менше і менше….