Олена Верескун провела в окупованому Маріуполі 31 день. Весь цей час вона намагалася не тільки вижити, а і не втратити гідності.
Зараз Олена Верескун працює виконуючою обов’язків директора Маріупольського електромеханічного фахового коледжу, релокованого із Маріуполя до Тернополя. Вона написала спогади про Маріуполь з думкою про деяких своїх колег, які, на відміну від неї, залишилися в окупації, швиденько поміняли колір прапорів у своїх кабінетах і почали з ентузіазмом пропагувати «ценности молодой республіки».
«А в цей час під завалами залишилися діти. З нашого закладу. Четверо...» - згадує пані Олена.
З дозволу авторки публікуємо її спогади про біль і жах, пережиті у Маріуполі навесні 2022 року.
Фото - фейсбук-сторінка авторки
26 березня 2022 року я зачинила двері своєї квартири в Маріуполі зі словами: ми більше сюди ніколи не повернемося. Чи була у мене в душі хоч якась надія? Не більше за 1 відсоток. Чотиригодинне стояння в черзі біля «Метро» під вивіскою «Центр помощи єдиная розсип» і споглядання тих орд окупантів, які безперервно колонами заходили в місто, не лишали місця для оптимізму.
Моя людська гідність кричала про непокору й обурення, але довелося її придушити, бо вдома лежав один в холодній квартирі мій хворий і голодний чоловік...
Я ще не знаю, що через дві години від незнайомої людини почую слова, які поділять наше життя на «до» і «після»: «За вами їдуть ваші племінники Антонина та Сергій Кулик. Будьте готові завтра на 7 годину ранку».
Ми провели в окупованому Маріуполі 31 день. Я не зробила жодного фото за ці дні. Свідомо. Мені не хотілося запам'ятати місто таким. Але я в деталях можу пригадати кожен з цих днів. Це, власне, історія не стільки про те, як страшно було під обстрілами, а скоріше про те, наскільки швидко людина втрачає людську подобу під впливом непереборного лиха, наскільки швидко можна зламатися і якою ціною вижити.
А ціна одразу була визначена.
Ну, наприклад, у нас практично не було продуктових запасів. Мародерство почалося десь на 3-4 день після вторгнення. Мимо наших вікон тягнулася нескінченна ріка людей з пакетами й візками з супермаркету. На запитання однієї розгубленої жінки, звідки все це, якийсь чоловік з цинічною посмішкою відповів: весняний розпродаж. Так от ціна питання: голодувати чи приєднуватися до «весняних розпродажів»?
За характером своєї діяльності я - викладачка, та ще й літератури. Мені роками доводилося говорити зі студентами про вічні й прописні істини, про моральність і аморальність, про добро і зло. Ну ви зрозуміли. Це коли ти вимовляєш правильні слова і практично ні за що не відповідаєш. За звичайних обставин. А коли настав час випробовувати ті самі істини на собі? Якщо ти викладач, то маєш не тільки розповідати казки своїм вихованцям, а й бути готовим іти з ними навіть в газову камеру.
Шестеро озброєних молодиків з триколорами на рукавах рискали по нашій квартирі. Так звана зачистка. Зірвали зі стіни жовто-блакитний прапорець, ну з тих, що роздають на різних заходах, і кинули на підлогу. Дякувати Богові, тільки зазирнули в дальню кімнату. А якби зайшли, навряд чи я писала б пост про гідність і принципи: там на книжній полиці висів такий самий прапорець, тільки з символікою «Азова»...
Ні в якому страшному сні я не уявляла, що буду тремтіти від страху у власній квартирі, а зухвалі «освободители», гортаючи мій паспорт, пояснюватимуть мені, що я «гражданка государства, которого нет». Подумалося: ну то ми ще подивимося.
От і подивилися. П'ятий рік, як ми покинули рідні місця. Але я, як і в 2022-му, громадянка України. І живу я теж в Україні. Сподіваюся, що доживу до тих часів, коли всі ті, хто це розпочав, горітимуть у пеклі. А я зможу покласти квіти на могили своїх рідних і почути ласкавий плескіт прибою, вглядаючись у морську безкраїсть, яка плавно переходитиме у споконвічне неозоре небо...
Тож буде так!
Більше блогів читайте ЗА ПОСИЛАННЯМ