Понад три роки полону стали важким випробуванням для українського прикордонника Станіслава Васюка. Але навіть після повернення додому його історія не завершилася — навпаки, почався новий складний етап.
Зазвичай звільнення з полону виглядає інакше: обійми з рідними, сльози радості, перші дзвінки додому. Саме ці моменти найчастіше бачить суспільство. Та за ними залишається інша реальність — не всі повернення мають щасливе продовження.
Трошки божевільний
Станистав Васюк народився і виріс у Семенівці на Чернігівщині. Після школи вступив до професійного училища, де здобував спеціальність, пов’язану з лісовим господарством. Хоча спочатку мріяв про інший напрям — хотів навчатися у льотному ліцеї.
За його словами, вступити туди не вдалося через випадок на іспиті: він допоміг іншому абітурієнту, внаслідок чого не набрав потрібної кількості балів. Був варіант обійти таку сурову заборону на вступ, однак родина не розглядала варіантів із хабарями, тому довелося обирати інший шлях.
Попри здобуту освіту, працювати за спеціальністю він не став. У 2018 році, ледь досягнувши повноліття, вирішив піти до армії. Каже, що це було свідоме рішення. На той момент йому було трохи більше 18 років.
«Так, я один з тих трошки божевільних, які обирають йти в армію самостійно. Я це зробив одразу після того, як став повнолітнім», – пригадує хлопець.
Значний вплив на нього мав родич — дядько, який служив у війську і став для нього прикладом. Станислав каже, що завжди з захопленням роздивлявся військовий одяг, приміряв та мріяв у дитинстві та думав, що колись він стане військовослужбовцем також.
Ось мрія здійснилась. Станіслава одразу після військомату записали в учебну роту.
Початок служби запам’ятався інтенсивною підготовкою: тренуваннями, фізичними навантаженнями, освоєнням зброї. Згодом він потрапив до прикордонного підрозділу, де довелося зануритися в іншу сторону служби — вивчення законодавства та службових інструкцій. Це було трошки важко і не те, чого він прагнув, але занурювання у документи дозволило більше ретельно дослідити правову частину роботи прирокдонника.
Протягом служби Станіслав виконував різні завдання: працював на пункті пропуску, у складі оперативного підрозділу, а також ніс службу на «зеленій» ділянці кордону, патрулюючи територію Чернігівської області. Однак відчуття, що цього замало, не залишало його. Він прагнув не просто служити, а саме воювати з ворогом.
Саме тому у 2021 році він подав рапорт на переведення до району проведення ООС. Після погодження готувався до відправлення у Маріуполь, де мав обійняти посаду кулеметника Донецького прикордонного загону. Так, мабуть, воно б і сталося, але…
Шлях на війну
Повномасштабне вторгнення Станіслав зустрів у дорозі — у потязі Київ—Маріуполь. Це мала бути звичайна поїздка до нового місця служби, але за одну ніч вона перетворилася на дорогу на війну.
До кінцевої станції він так і не доїхав: через обстріли потяг зупинився посеред маршруту. Колії, які ще вчора вели до міста, обірвалися під звуки вибухів.
Вранці Станіслав зійшов у Волновасі — місті, яке вже жило в умовах війни. Там він отримав короткий наказ: прибути до частини, взяти зброю і стати в стрій. Без пояснень і без часу на роздуми.
Але коли він дістався до вказаного блокпоста, там уже нікого не було.
«Позиція була покинута — масовані обстріли змусили військових залишити її. Здавалося, війна вже прокотилася тут і пішла далі, залишивши по собі лише сліди поспіху і небезпеки», – пригадує він.
Разом із побратимами Станіславу пощастило — їх підібрав приватний автомобіль і довіз до місця дислокації частини. Уже в Волновасі стало зрозуміло: єдине завдання — тримати кругову оборону.
25 лютого їм віддали новий наказ — окопатися і триматися. Земля швидко перетворювалася на укриття, а кожен метр — на позицію, за яку доводилося боротися проти російських військ, що мали перевагу в кількості та техніці.
Далі почалася справжня плутанина наказів. Станіслав постійно отримував нові вказівки, які змінювали одна одну: спочатку оголосили збір прикордонників Донецького загону в Запоріжжі, потім — у Дніпрі. Згодом повідомили, що він входить до групи, яка має вирушити на захист Маріуполя. Тільки він почав шукати авто, так все змінилось знов. Сказали, що їхати вже нікуди не треба. Врешті-решт Станіслава залишили на місці — тримати оборону у Волноваському районі.
Так він опинився у кільці оточення, яке з кожним днем стискалося. Його глибина сягала приблизно 35 кілометрів. Позиції змінювалися — Валер’янівка, Благодатне, «Форест-парк» — але суть залишалася незмінною: триматися і вижити.
Особливо Станіслава вразили бої у «Форест парку». Він каже, що буквально на очах місце відпочинку ставало чорним від пожеж та непридатним для життя.
13 березня 2022 року в районі Благодатного Станіслав виявив бронегрупу противника.
«Я зумів скоригувати по ній артилерійський вогонь, і окупанти відступили. Але це була лише пауза. Вже наступного дня ворог повернувся — значно більшими силами. Проти нас йшли 14 бронетранспортерів і штурмові підрозділи», – каже прикордонник.
Українці зустріли ворога вогнем. Але після доби безперервних боїв прикордонники змушені були відступити.
Противник зайшов у тил. Відхід відбувався малими групами, у напруженні і невизначеності. Шестеро військових розділилися: четверо пішли в одному напрямку, двоє — в іншому. Згодом зв’язок із двома зник.
Станіслав разом із напарником вирушили на їх пошуки. Але ситуація швидко вийшла з-під контролю: напарник відійшов занадто далеко, порушивши правила патрулювання. У тиші, яка зависла над полем, раптом пролунали автоматні черги. Станіслав одразу зрозумів — напарник натрапив у засідку та, скоріш за все, загинув.
Він доповів про це командиру. У відповідь отримав короткий наказ: рухатися до найближчого села і знайти місце для ночівлі. У той момент це означало одне — вижити ще одну ніч.
Бити почали одразу
Зустрівши інших прикордонників, Станіслав Васюк разом із ними знайшов тимчасовий прихисток у покинутому будинку. Це була коротка пауза серед хаосу відступу — тиша, яка не давала відчуття безпеки, але дозволяла перевести подих. Уже наступного дня, 16 березня, він отримав новий наказ: сховати зброю та форму в заздалегідь підготовленому схроні й виходити з оточення, видаючи себе за цивільного.
Це був шанс вирватися. Але він виявився хибним.
Їх затримали в посадці. Спочатку військові намагалися переконати російських солдатів, що вони цивільні: говорили про зруйновані домівки і про те, що просто шукають безпечне місце. Але ця версія не спрацювала. Під час катувань один із них зізнався і видав інших.
Так для Станіслава почався полон — досвід, який він згодом назве справжнім пеклом.
Побиття почалися одразу. Без пояснень і без пауз. Погрози звучали так само буденно, як і накази. Це була демонстрація сили і повної безкарності.
«Росіяні, які полонили нас, сказали, що передадуть т.з. «міліції ДНР». Також вони сказали, що якщо б ми залишились у них – то спробували б обміняти неофіційно», – каже Станіслав.
Вже 17 березняСтаніслава разом із побратимами сепаратисти змусили копати окопи. Робота була виснажливою і принизливою — під наглядом тих, хто ще вчора стріляв у них. Згодом їх перевезли й утримували на одній з агробаз, перетвореній на імпровізовану тюрму.
Саме там Станіслав зрозумів, що полон – це надовго.Чекати доведеться значно довше, ніж він міг собі уявити.
Полон без пауз: шлях через катування та приниження
Перший етап був шокуючим.
«Нас побили, зв’язали, та поклали один на одного в мікроавтобусі як мішки з картоплею», – каже Станіслав.Він говорить, що тоді вперше відчув себе річчю без імені, просто поламаною іграшкою, яку кудись везуть.
Згодом стало відомо, що їх везуть до Докучаєвського районного відділу поліції на окупованій частині Донецької області. Там полонених тримали недовго: формальне оформлення, нові приниження і побиття. Далі — чергові етапи: УБОП, а потім ізолятор тимчасового тримання в Донецьку. Кожне місце ставало ще одним кроком вниз.
24 березня 2022 року Станіслава доправили до Оленівської колонії. Саме там він уперше зіткнувся з так званою «прийомкою» — жорстоким побиттям одразу після прибуття.
Це було своєрідне «привітання», яке мало зламати людину ще до того, як вона встигне усвідомити, де опинилася. Співробітники колонії били кийками та ногами. Після цього тіло довго не підкорялося навіть найпростішим рухам.
«Навіть перевертатися з боку на бік було важко», – каже Станіслав.
Згодом його перевели до Донецького СІЗО. Але зміна місця нічого не змінила по суті — насильство залишалося постійною частиною реальності. Його знову жорстоко били. Умови утримання були ще більше нелюдськими: мінімум води, задуха, бруд і постійне відчуття виснаження. Кожен день, серед грубощів та бліх, там розтягувався у безкінечність.
30 червня 2022 року Станіслава етапували до Горлівської колонії. Здавалося, що гірше вже бути не може, але реальність знову довела протилежне. Військовополонених зустрічала Росгвардія — у чорному, з телескопічними кийками в руках. Побиття починалися ще на вході.
«Того дня деяким полоненим ламали руки і ребра — показово, без жодної причини, окрім бажання принизити і залякати. Нас просто змусили повзти з речами в зубах до бараку номер 4», – каже прикордонник.
«Прийомка» була лише початком. Усі полонені були змушені притримуватися сурового режиму, яким славиться Горлівська колонія. Вивчення російських пісень, побиття киянками, обшуки та щоденні приниження.
Попри все це, Станіслав намагався не втратити себе. Він шукав спосіб бути корисним навіть у таких умовах: працював «днювальним», допомагав ремонтувати речі, налагоджувати бодай мінімальний побут. У світі, де все було зруйновано, він намагався зберегти хоча б крихти порядку і людяності.
1 листопада 2023 року його перевели до Кіровської колонії. Звичайно, була жорстоко «прийомка» . Сім оперативників в балаклавах били кожну людину індивідуально,а далі були масові побиття .
Але загалом умови життя тут були дещо кращими ніж у Горлівці. Більш свіжий ремонт бараків, більш людяне ставлення від співробітників.Але система покарань залишалася жорсткою: за будь-яке порушення карали побиттям.
«Там не вибачали помилок. Якщо все нормально –то все нормально. Але мінімальний «зальот» – і ти будеш нестерпно страждати», – каже Станіслав.
Він пригадує, як цілий загін військовополонених забивали палицями та шокерами за те, що на обшуку знайшли заточену залізяку яка там була захована ув’язненненими декілька років тому.
Станіслав шукав віддушину в праці. Він погодився працювати у пральні, шив речі, допомагав іншим. Але після припинення гуманітарної допомоги умови значно погіршилися.
Почалися нові етапи полонених у віддалені регіони Росії. Це був особливо складний період. Станіслава знову етапували. На щастя, не до Росії, а в сусідній Торецьк.
Там умови життя були більш-менш терпимими, але кожен похід до їдальні перетворювався на знущання. Полонених змушували бігти, зігнувшись навпіл, і співати пісні. На вході били палицею по спині, якщо хтось недостатньо низько пригинався або співав надто тихо.
Виклики на свободі
Вперше за більш ніж три роки полону Станіслава Васюка запитали про його готовність до обміну лише 24 березня 2025 року — у День створення Національної гвардії України. Ця дата, що символізує силу і стійкість, стала для нього ще й моментом надії.
А вже 5 травня — у день створення полку «Азов» — він був у дорозі додому. Дорогою, яка вела до свободи, але не до радості.
Та навіть цей шлях не став легшим.
«Їхали ми через Ростов і там нас знову трохи побили по голові. На прощання, напевно. Не дуже сильно, але садини у мене залишилися», — каже прикордонник.
Повернення додому, яке зазвичай уявляють як світлий і емоційний момент, для Станіслава виявилося зовсім іншим. Після дороги через Гомель він опинився в Україні, але не в тій реальності, яку, можливо, уявляв у полоні. Радість обміну не встигла розгорнутися — її одразу затьмарили особисті обставини.
У медіа часто показують зворушливі кадри: обійми, сльози радості, довгоочікувані зустрічі з рідними. Але така картина — не для всіх. Станіслав отримав теплий прийом від держави, але холод від дружини.
«Дружина зустріла мене в Чернігові біля лікарні. Але якби ви побачили відео цієї зустрічі, ви б теж зрозуміли, що вона зовсім не рада мене бачити. Ми розмовляли в 10 разів менше, ніж записується це інтерв'ю», — з гірким розчаруванням коментує Станіслав.
Він каже, що перебуття у неволі загострює всі відчуття. Це стосується і того самого, шостого, інтуїції. Це у Кіровській колонії він став відчувати щось погане, але не міг зрозуміти що саме. Нажаль, відчуття виправдалось.
Та зустріч з дружиною стала першою і водночас останньою. Після неї — тиша. Дружина більше не приїжджала, не завжди відповідала на дзвінки, а згодом їхнє спілкування звелося лише до коротких повідомлень. Відтоді вони так і не бачилися особисто.
«Я не розумів, що відбувається. Був, м'яко кажучи, шокованим. Потім мені сказали, що вона переїхала з нашого міста до Чернігова, коли я був у полоні, і жила там подалі від моїх батьків. Виникає питання: Навіщо? Щоб не було контролю?. Вона пояснила це тим, що нібито там краща медична допомога для нашої доньки, але я підозрюю інше», — каже він.
Станіслав каже, що прямих доказів зради дружини у нього немає — є лише підозри, її скритність і відстороненість.
Також загострилося ще одне непопулярне, але болісне питання, яке виникає в родинах звільнених із полону — питання фінансів. Станіслав довгий час не піднімав теми грошей, хоча знав: усі належні йому виплати за роки полону, що обчислювалися мільйонами гривень, отримувала дружина.
Згідно із законодавством України, з 2022 року родичі першої категорії військовополонених — дружина або чоловік — мали право отримувати всі грошові виплати в повному обсязі. Та з 1 січня 2025 року правила змінилися: виплати почали ділити на три частини — одна дружині, одна батькам, а третя залишалася на спеціальному рахунку військовополоненого і виплачувалася йому вже після повернення. Втім, закон не має зворотної сили, тому у випадку Станіслава всі кошти за попередні роки отримувала дружина. Можливо, по словам Станіслава, саме це і стало причиною її поведінки. Він запитав про гроші, а у відповідь отримав грубощі та дистанціювання.
«Одного разу вона написала мені, що їй потрібні гроші на психолога. Я відповів, що, по-перше, є маса волонтерських проєктів, які їй, як дружині ветерана, нададуть психологічну допомогу безкоштовно, а по-друге, на гроші, які вона отримувала, можна найняти дуже багато психологів», — каже він.
Після цього їхнє спілкування остаточно зіпсувалося. Дружина перестала відповідати на його телефонні дзвінки та вигадувати образи. За словами Станіслава, згодом дружина знову звернулася з проханням про гроші — цього разу на памперси. Він запропонував допомогти інакше — знайти необхідне безкоштовно, але вона наполягала саме на грошах.
«Дійшло до того, що я запитав, чи може вона приїхати до мене, якщо я перекажу їй гроші. Я переказав 55 тис. грн, але дружини так і не дочекався», — всміхається він.
Напруга між подружжям лише зростала. Конфлікти ставали гострішими, а емоції — сильнішими. Станіслав визнає, що в один із моментів не стримався і погрожував дружині. Вона звернулася до поліції, після чого на нього винесли постанову про заборону наближатися до її будинку протягом трьох діб.
«Тепер ця жінка не хоче мати зі мною жодних стосунків, а я вважаю своїм обов'язком забезпечити нашу дочку всім необхідним. Тому я звільняюся з військової служби. На медкомісії мені не хочуть ставити всі діагнози і, отже, нормально лікувати. Я вважаю це неповагою до людини, яка служила з 2018 року і пробула в полоні 1145 днів», — каже він.
Попереду — новий етап життя. Станіслав говорить, що готовий виїхати за кордон і працювати там, щоб забезпечити майбутнє своєї доньки.
Зараз він живе у Києві. Каже, що конфлікт із дружиною так і не вирішений, і в нього немає ментальних сил займатися цим, хоча є адвокати та юристи, готові взятися за його справу.
Станіслав звільнився зі Збройних сил і намагається знайти себе в цивільному житті. Навички, які він здобув у неволі, стали в пригоді й на волі: він почав вправно шити мілітарі-одяг та військові аксесуари.
«Можливо, мої досягнення не виглядають видатними, і мене ще не цінували по-справжньому. Але я прагну стати тією людиною, знайомство з якою будуть цінювати», — говорить він.