Маріуполець Євген Юрочкін до великої війни не був кадровим військовим. Він працював у міському морському порту, виховував трьох дітей і майже щодня після роботи поспішав на тренування до дитячого клубу «Скіфи». Там він навчав дітей альпінізму і водив їх у гори. Але повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році змусило його змінити мирне життя на фронт. Він опинився у російському полоні, де пройшов через випробування, які змінили його назавжди.
Тренер і альпініст з Маріуполя
Євген Юрочкін народився в Маріуполі у 1979 році, здобув середню медичну освіту. Втім, як і багато місцевих юнаків, мріяв про море. Його приваблювали романтика цієї професії та можливість добре заробляти. Але захоплення мореплавством з часом відійшло в минуле: після кількох рейсів Євген зрозумів, що хоче бути поруч із родиною, у рідному місті.
До повномасштабної війни він був добре відомий серед молоді Маріуполя. Євген займався альпінізмом і тренував дітей у клубі «Скіфи». Його вихованці згадують: тренер навчав не лише техніки сходжень, а й наполегливості та відповідальності. Кожне тренування починалося з серйозної фізичної підготовки і завершувалося теоретичною частиною.
Сам Євген підкорив чимало гірських вершин і передавав цю пристрасть своїм учням. Йому вдавалося поєднувати роботу з улюбленою справою: він працював у маріупольському порту, тренував молодь і постійно тренувався сам — бігав із навантаженням, відпрацьовував навички ножового бою.
Євген завжди мав активну патріотичну позицію, був учасником громадської організації «Національні дружини». Водночас його знали як люблячого чоловіка та турботливого батька трьох дітей.
Війна і оборона Маріуполя
Євгеній Юрочкін каже, що десь за рік до повномасштабного вторгнення були думки підписати контракт із ЗСУ. Він обирав між різними підрозділами, цікавився умовами контракту, знаходячи можливості для тренувань та виїздів на полігони. Це все чергувалося із сімейними справами, батьківськими турботами та постійним заробітком грошей.
За день до повномасштабного вторгнення РФ в Україну Юрочкін був на Говерлі з дітьми своєї секції.
«Була жахлива погода. Вона декілька днів не давала нам здійснити підйом на вершину. Я розумів, що від мене залежить виконання мрії багатьох дітей, та врешті-решт ми це зробили», – пригадує чоловік.
Коли він повертався до Маріуполя, у поїзді дізнався приголомшливу новину. Його місто під обстрілом, родина в небезпеці, розпочалася війна. Євген каже, що в голові були самі шалені думки, у душі — розпач. На вокзалі Києва був суцільний хаос, але він прагнув якомога швидше опинитися вдома.
26 лютого 2022 року Євген долучився до сил територіальної оборони міста. Він просто зібрав свій рюкзак та пішов добровольцем у військову частину 3057. Маючи загальні знання поводження зі зброєю, відмінну фізичну підготовку, досвід надання медичної допомоги в стресових ситуаціях та величезну мотивацію, Євген став чудовим бійцем.
«Мене можуть вбити. Твоя задача — зберегти дітей», – такі слова Євген сказав своїй дружині Лідії та вирушив туди, куди його кликав обов’язок чоловіка та патріота.
Оборона міста тривала 86 днів і стала одним із найважчих боїв початку війни. Українські військові та добровольці стримували російські війська у повному оточенні, без можливості підкріплення та провізії. Євген поки не готовий говорити про те, де саме він перебував під час оборони міста та в яких операціях брав участь.
«Потрапив я у російський полон 17 квітня 2022 року в Лівобережному районі біля заводу «Азовсталь». На той час активна оборона міста вже діставала свого трагічного фіналу», – каже Євгеній.
Полон, вірші та вершини
У російській неволі Юрочкін провів тривалий час — 3 роки і 10 місяців, приблизно 1 400 днів. Такі випробування випали на долю маріупольця. Перебування в умовах постійного стресу, побиттів, залякування, обмеження пересування, відсутності гігієни та інформаційного вакууму стали для нього серйозним випробуванням — фізичним і психологічним.
Євгену довелося побувати в місцях, від яких стає моторошно тим, хто знає, про що йдеться: УБОП, Донецьке СІЗО, Оленівська, Горлівська та Торецька колонії.
Щоб не втратити силу духу, він тримався за власні символічні «вершини». Для альпініста, який усе життя підкорював гори, навіть вижити у полоні було своєрідним сходженням. У розмовах він порівнював цей досвід із подоланням чергової вершини — лише набагато важчої.
Саме там, у темних камерах, у Євгена відкрився талант, зовсім не пов’язаний із його стилем життя. Він почав писати вірші.
«Коли людям “шили” карні справи по 25 років ув’язнення, ніхто не розумів, що буде далі, та сходили з розуму — я вирішив писати рими», – говорить Євгеній.
Шматком гострого кахелю в Донецькому СІЗО чоловік почав писати закінчення поетичних строф. Один за одним народжувалися вірші. Євген розповідає, що писав їх та розповідав друзям. Тематика була майже завжди однакова — оборона рідного міста, ненависть до окупантів, переживання полону.
Поряд із серйозними темами у його творчості з’являлися й гумористичні, іронічні рядки — наприклад, про ставлення до тих, хто отримує посилки з волі.
Євгеній каже, що саме в неволі найчіткіше проявляється людська сутність: поруч існують і мужність, і щирість, але водночас — підлість і заздрість. У полоні він відчув усі ці грані людських відносин.
Та вірші допомагали триматися. Рими ставали способом відволіктися від жаху, що відбувався навколо. Пишучи, маріуполець ніби знову повертався до себе — і знову підкорював свої вершини.
«Теми підказував побут. Бувало так, що як покарання нас змушували довго стояти в локальному секторі та співати пісні чи ходити з піснями по колонії. Я співав разом з іншими, але в голові повторював свої вірші», – говорить боєць ТРО.
За час полону він написав більше 100 віршів, але зараз у пам’яті збереглося десь близько 50.
«Ми – сильна нація!»
Євген Юрочкін нещодавно повернувся в Україну під час одного з обмінів військовополоненими. Маріупольця звільнили 5 лютого 2026 року, нині він проходить реабілітацію у Вінницькій області.
Попереду — лікування, відновлення та поступове повернення до цивільного життя.
Повернення з полону для колишніх бранців — лише початок довгого шляху. Багатьом доводиться відновлювати здоров’я, проходити психологічну реабілітацію і заново шукати своє місце у мирному житті. Для Євгена Юрочкіна ця боротьба також стала ще одним сходженням. Як альпініст він добре знає: найважливіше — не зупинятися і не здаватися, але й уміти перечекати, коли того вимагають обставини.
«Я вислуховую багато запрошень у різні військові частини, щоб бути саме медиком. Але моя родина просто мене не зрозуміє, якщо я повернуся до служби. Отже, поки не знаю. Усі кажуть мені зосередитися на лікуванні та відновленні. Це саме те, чим треба зайнятися», – каже Євгеній.
Під час неволі справді загострилися деякі хронічні хвороби, і досі є проблеми із засинанням уночі. Також через те, що навіть у полоні, не маючи відповідних ліків та засобів захисту, Євген не кинув допомагати пораненим та хворим побратимам, він сам отримав інфекційну хворобу.
Зараз маріуполець лікується у санаторії, але планує продовжити лікування у Києві, щоб бути поруч із родиною.
«У мене дуже насичена програма. Я тренуюся кожного дня, щоб відновити свою спортивну форму, постійно щось їм, відвідую картотеку, на якій упізнаю зниклих безвісти та інших полонених хлопців, проходжу різні медичні процедури та спілкуюся з представниками міжнародних організацій. Треба давати свідчення про те, що з нами відбувалося у російському полоні», – каже Юрочкін.
Після повернення Євген живе у швидкому ритмі — має багато справ і відкрито приймає нові виклики. Каже, зараз особливо хочеться надолужити те, на що не вистачало часу до війни або що залишилося в полоні.
Він уже зробив нові татуювання, записав кілька пісень в аудіостудії та багато часу приділяє спілкуванню з родинами інших військовополонених.
Євгеній каже, що вдячний усім, хто йому пише та телефонує, та вибачається, що немає достатньо часу приділити увагу кожному стільки, скільки заслуговує той, хто чекав його та будь-кого з інших українських військовополонених.
«Просто хочу сказати: “Дякую!”. У мене все добре. Працюю, їм, відновлююсь. У мене все добре. Ми – сильна нація!», – говорить маріуполець.