Вінничанину Віктору Доді 24 роки. 2,5 з них він провів у російському полоні, куди потрапив, захищаючи Маріуполь. Зараз хлопець працює у «Муніципальній варті» та у вільний час «таксує».
«Побратим важко поранений. Хочу більше заробити грошей йому на лікування, тож часу бракує», – жаліється він, але все ж погоджується дати інтерв’ю сайту 0629.com.ua.
Традиції предків
Народився Віктор Дода у селі Носківці, що входить до Станіславчицької сільської громади Жмеринського району Вінницької області. Отримав професію тракториста-комбайнера та пішов працювати у фірму «Епіцентр-Агро». Але у 2020 році з військкомату прийшла повістка, і хлопець вирішив нічого не вигадувати та йти до армії.
«Пішов служити, бо в мене весь рід служив. Дід, батько… Я ці традиції не порушую і вихований патріотом своєї землі. Люблю свою Україну, свою державу», – каже він.
Незважаючи на слова друзів, що нібито служити зараз «непрестижно» (йдеться про часи АТО–ООС), Віктор мав іншу думку.
«У країні тривала Антитерористична операція, а всі до цього ставилися так, ніби нічого не відбувається», – каже він. Хлопець був іншої думки.
Віктор потрапив на зимовий призов та прибув до міста Маріуполь, де його зарахували до військової частини 3057 Національної гвардії України.
«Місто біля моря. Там було красиво. Це було дуже класне місто, поки туди не прийшли кацапи. За один місяць до моєї демобілізації розпочалася “повномасштабка”», – пригадує Віктор.
Будівлі складалися як картонні домівки
24.02.2022 року Віктор Дода зустрів у наряді. Саме він видавав першу зброю побратимам, коли пролунав сигнал не навчальної, як завжди, а справжньої бойової тривоги.
«Контрактники, строковики та офіцери – всі були підняті на ноги. Ми зрозуміли, що почалася війна. Потім почалися “прильоти” поряд із частиною, і ми поїхали займати позиції поблизу міста», – розповідає воїн.
Під час оборони Маріуполя Віктору довелося побувати у різних районах і брати участь у різних операціях. Спочатку це були спроби зупиняти ворожі колони перед містом, потім запеклі вуличні бої. Він входив до складу мобільної групи, яка швидко пересувалася та приходила на підкріплення там, де цього вимагала ситуація.
Віктор розповідає, як одного разу він пішов у самотній нічний рейд, під час якого виявив міномет росіян.
«Я не придумав нічого розумнішого, як просто розвернути його у бік противника. Потім повернувся на позицію та розповів про це командиру. Через декілька годин ми почули вибухи та запити у рацію, хто працює по ворогу з міномета. Виявилося, що вони обстрілювали самі себе після мого маленького втручання», – з посмішкою розповідає він.
Під час боїв Віктор познайомився з багатьма різними людьми. Хлопці з «Азову» подарували йому каску та бронежилет зразка військ НАТО, а він, своєю чергою, теж зробив сюрприз своєму командиру, подарувавши йому трофейний автомат.
З кожним днем тримати оборону ставало все важче. Окупанти постійно атакували та обстрілювали позиції Сил оборони.
«Будівлі складалися як картонні домівки. У Маріуполі було дуже жорстко, там було потрійне кільце. Ті, хто пам’ятає Іловайський котел, знають, як це було», – каже гвардієць.
У Лівобережному районі Маріуполя групу Віктора закріпили на одній позиції. Саме там росіяни їх оточили та взяли в полон. Так розпочався новий етап його боротьби: боротьби у ворожому полоні.
Але перед цим з ним трапилася одна позитивна історія, про яку вінничанин дуже хотів би розповісти.
Дівчинка з прапором на шапці
«Коли мене питають про позитив на війні, я завжди згадую про це», – каже Віктор Дода.
Одного разу він стояв на посту та помітив самотню маленьку, легко вдягнену дівчинку чотирьох років. Військовослужбовець доповів про це командиру, і було ухвалено рішення встановити догляд за дитиною. Віктор взявся виконувати це завдання: напоїв дівчинку гарячим чаєм, пригостив смаколиками та став розважати, як умів. Згодом знайшлися батьки дівчинки, які були дуже вдячні за її порятунок.
«Коли ми прощалися, вона обняла мене та подарувала шоколадку. Я подумав, що їй можу подарувати. Зняв шеврон з прапором з уніформи та приклеїв їй на шапку», – розповідає він.
Потім Віктор зупинив автобус та посадив туди всю родину. Автобус поїхав у бік Запоріжжя. Дівчинка та її батьки не забули про Віктора та цікавилися його долею.
У київському шпиталі після обміну вони знайшли його, привітали та запросили в гості на домашній пиріг. Але це сталося згодом. Перед цим боєць НГУ провів 2,5 роки у полоні.
«Хто тут з Вінниці?»
Маріуполь був у потрійному кільці. Росіяни постійно штурмували позиції оборонців міста. Віктор Дода з побратимами перебував на вулиці Слободка, перед самим заводом «Азовсталь». Окупанти зрозуміли, що бійців НГУ на цьому клаптику залишилося мало, та взяли їх в оточення.
«Зав’язався бій. Товариша поранило, я кинувся йому допомагати. Підняв голову і побачив, що вже на нас направлені стволи, а росіяни кричать: “Бросайте оружие!”» – так Віктор потрапив у полон.
Бранців завели у підвал та почали допитувати. На диво, спочатку взагалі не було фізичного насильства. Тим паче вони зрозуміли за записами у військовому квитку, що він – строковик. Але коли побачили посвідчення УБД, яке давали всім, хто проходив службу у Маріуполі, розсердилися та почали бити.
Потім Віктора етапували до колонії в Оленівці, і дорогою трапився такий випадок.
«У автобус зайшов бойовик так званої “ДНР” та запитав: “Хто тут з Вінниці?”. Всі мовчали, мовчав і я. Хто його знає, що у того дурня в голові. Але він взяв наші документи та з піною біля рота став кричати, що він сам вінницький, але за проросійські погляди його вигнали з рідного міста. Зрадник пригрожував, що розстріляє на місці всіх, якщо в автобусі буде вінничанин, який не зізнається. Тож я підняв руку», – розповідає військовослужбовець.
Віктора вивели з автобуса та змусили стати навколішки. Хлопець подумав, що це останні секунди його життя, і мовчки став пригадувати молитви. Почув лязкіт затвора та постріли. Але кулі проходили праворуч.
«Потім терорист сказав: “Біжи в автобус та пам’ятай, що днрівець з Вінниці подарував тобі життя”. А я подумав: “Класна ж ти людина, якщо тебе з міста вигнали”. Не знаю, мабуть, треба було хоча б попросити не вбивати мене, а я якось на “відбитих” був. Він, напевно, думав, що я буду плакати, а мені було якось байдуже», – пригадує Віктор.
Через декілька годин їзди розбитими дорогами його привезли до Оленівської колонії та жорстоко били.
«Жорстка “прийомка” та умови. Спали ми на голому бетоні в бараці, точніше на флісках та бушлатах — у кого вони залишилися. Пізніше, після того як у полон потрапили морпіхи, нас перевели у ДІЗО. Там теж було погано: у камері на 10 осіб тримали по 50. Тому було тепло, але не було як рухатися, і почали набрякати ноги. Годували зовсім погано, а воду давали взагалі з якоїсь калюжі», – розповідає він.
Далі Віктора Доду перевезли до Горлівської колонії. Там у перший день військовополонених також несамовито били та знущалися.
«До барака треба було повзти по асфальту 300 метрів. У мене просто стерлися коліна. Якщо трохи піднімав голову — били палицями. Багатьом розбили потилиці та зламали ребра», – говорить він.
Особливо Віктор згадує одного співробітника колонії, який відзначався садистськими нахилами. Це був Кирило Вікторович Шакуров.
«У нього взагалі немає душі. Чи є в ньому щось людяне?» – говорить без подробиць про нелюда Віктор.
Молитви та лист у полон
Віктор Дода каже, що дев’ять місяців він був у морально дуже важкому стані, бо не мав уявлення, чи знають його рідні про те, що він живий. Але допомагали молитви двічі на день, віра в Бога та спілкування з побратимами.
«Я ходив по локальному сектору та говорив з людьми. Когось підтримував, хтось підтримував мене. А потім прийшов лист від мами. Однокласниця випадково побачила відео зі мною та показала рідним. Так мене і знайшли. Мама написала, що всі родичі люблять і чекають. Тоді я знайшов сенс, заради чого жити, усе витримувати та знайти сили повернутися», – говорить Віктор.
Система таборів і тюрем на окупованих територіях для полонених українців влаштована так, що їх час від часу перевозять у різні місця. Тому Віктора знову етапували до Кіровської колонії. Там був більш спокійний режим, за винятком кількох негідників з адміністрації, які також били та принижували в’язнів. У той же час настав період зневіри.
«Було таке, що я говорив з людьми, намагався підняти їм настрій, а потім приходив, сідав на самоті та думав: “Я ж звідси ніколи не вийду”, “Нічого хорошого не відбувається”, “Міняють когось, але не тебе”, “Просто катають по колоніях і всюди б’ють”. Ганяв ці думки по колу. Це було справжнє пекло», – пригадує він.
Сон із передбаченням
22 серпня 2024 року Віктору наснився незвичайний сон. Він перебував у школі свого села, бачив багато людей та чув гучну народну музику.
«Я питав у всіх: “Що за свято?”. Вони відповідали, що День Незалежності. Я сказав, що це добре, але не можу святкувати з ними разом, бо я зараз далеко. Мені відповідали, що скоро зможу», – говорить він.
Віктор ніколи не вірив у містику, але прокинувся з надією, що скоро повернеться в Україну.
Як би дивно це не було, але наступної ночі він прокинувся від того, що хтось світив ліхтариком йому в обличчя. Хлопець не встиг зрозуміти, що сталося, як йому на голову натягнули мішок, зв’язали руки та почали дуже обережно виводити з барака.
«Коли ведуть на етап, то луплять як попало та кидають, як сміття. А тут казали: “Обережно! Зроби крок лівою ногою, тепер правою”. Це було дивно та незвично», – пригадує він.
Віктора разом з великою групою хлопців привезли до аеропорту. Завантажили в літак та повезли до пункту на території РФ (Віктор припускає, що це була Москва), де збирали всіх, кого мали обмінювати.
«Ми добу були із зав’язаними очима та лише трохи послаблювали ізоленту на руках, коли давали їсти. Ще хвалилися, що годували нас, та наказували всім про це розповідати», – говорить боєць НГУ.
Після перельоту українських військовополонених посадили в автобуси та дозволили зняти пов’язки. Це було на кордоні з Чернігівською областю з боку Білорусі.
«Нам сказали не обертатися та йти вперед. Ми почали рухатися — йшли по полю та біля посадки. Назустріч нам вийшли також хлопці у ворожій формі. Серед нас були поранені, замучені та знесилені. Хтось ледве йшов, когось несли на руках. А кацапи були веселі, задоволені та з товстими щоками. Для них полон був зовсім не таким, як для нас», – говорить Віктор Дода.
Нарешті він дістався додому. На українській землі його зустрічали представники СБУ, ГУР та прикордонники. Коли хлопець побачив жовто-синій прапор, сів на землю та заплакав.
Постійний розвиток та мрії
Віктор проходив реабілітацію у Києві та на Закарпатті. Після отримання медичної допомоги повернувся до рідного села на Вінниччині. Але це стало неабияким випробуванням для хлопця.
«Усі почали мене розпитувати. Питати, як було у полоні. Спілкуватися було важко. Тому я знову повернувся до столиці та пів року жив сам у орендованій квартирі. Виходив увечері погуляти містом, подивитися на людей. Так потроху адаптувався», – каже хлопець.
Одразу він отримав запрошення продовжити службу у війську, але відповів, що зараз точно повертатися не буде, хоча такого варіанту життя у майбутньому не відкидає. Хотів займатися бізнесом, але близькі та друзі відмовили. Тому отримані виплати Віктор витратив на купівлю житла та автомобіля, а сам влаштувався до «Муніципальної варти».
«Цю роботу запропонував друг – ветеран. Сказав, що тут добрий колектив, хороший начальник і теж працюють учасники бойових дій. А мені хотілося чогось такого, схожого на армію», – каже він.
Віктор задоволений, що робота дає час на постійний розвиток.
«Я взяв абонемент у спортзал, слухаю або читаю книжки. Є такий вислів, що розумного та заможного чоловіка прикрашає бібліотека, а бідний та дурний буде пишатися телевізором на пів стіни», – каже вінничанин.
Віктор постійно розвивається та подорожує. Він уже побував у багатьох містах України та мріє про далекі подорожі світом.
Історія адаптації Віктора Доди ще не завершена, але вона вже позитивна та сповнена оптимізму. На жаль, так трапляється не з усіма звільненими з полону захисниками.
«Я зрозумів, що в алкоголі не втопиш горе та біль, який у тебе був. Це лише ще більше зруйнує здоров’я. Треба постійно працювати над собою — і щось у цьому житті вийде», – говорить він.
Віктор розповідає, що велике значення має оточення. Він спілкується онлайн та в реальному житті з побратимами з об’єднання «Чат ветерана».
«Там добрі хлопці, які намагаються правильно жити. А хто покинув “Чат” — ті стають на слизький шлях шкідливих звичок, боргів… Я все розумію: важко повернутися з війни та адаптуватися. Хочеться всього й одразу, але має бути розуміння, як жити далі та заради чого жити», – каже Віктор.
P.S. На жаль, поки готувався цей матеріал, побратим Віктора, для якого він збирав гроші, помер у шпиталі. Але навіть ця сумна новина морально не похитнула нашого героя.
«У мене був період, коли я закривався та не говорив з людьми. А зараз я стійко переношу всі втрати та без страху і сумнівів дивлюся у майбутнє», – говорить Віктор Дода.
У матеріалі використані фото із архіву Віктора Доди.