Вони планували марафон. Читали книжки. Виховували доньку. У них було звичайне життя, яке будують роками — з 2016-го, відколи Наталя і Генадій стали родиною.
24 лютого 2022 року це життя зупинилося. Наталя з маленькою донькою виїхала з Маріуполя. Генадій залишився — у складі «Азову» захищати місто. Потім були бої, оточення, «Азовсталь», обіцяні 3–4 місяці полону.
Минуло вже майже чотири роки.
Щодня Наталя прокидається з однією думкою — дочекатися. Дочекатися дзвінка. Дочекатися обміну. Дочекатися повернення.
Про знайомство, війну, «барак 200», абсурдне судилище і найпростішу мрію — просто пройтися разом парком — вона розповіла 0629.
Про знайомство
З Генадієм (призвіщ не буде) ми познайомились у 2016 році в Інтернеті. Я тоді жила в Кривому Розі. Спілкування одразу легко пішло – було відчуття, що ми давні знайомі, які просто довго не бачились. Вперше зустрілись у Дніпрі. Потім ще списувались. Згодом Генадій запропонував переїхати до нього в Маріуполь, де мені і зробив пропозицію. В грудні 2016 ми одружилися.
Про Гену і його захоплення
До повномасштабного вторгнення Генадій переніс дві складні операції. Під час відновлення він серйозно захопився бігом: тренувався щодня, пробіг напівмарафон і готувався до повного марафону. Для нього це було не лише про спорт — це було про внутрішню дисципліну, зібраність і здатність тримати себе в тонусі.
Ще однією його великою любов’ю була донька. Він її безмежно балував, іноді навіть більше, ніж варто. Вона це тонко відчувала і часом уміло користувалася татусевою м’якістю.
Окрема історія — його любов до книжок. Навіть перебуваючи в оточеному Маріуполі, він подбав про переадресацію на пошті, щоб я отримала книгу, на яку він довго чекав, і оформив передзамовлення третьої частини «Колеса часу» Роберта Джордана.
А потім настало 24 лютого — і всі наші плани довелося переглянути.
Про мене і початок хаосу
24 лютого прокинулась від вибухів. Подзвонила Гені, спитала: «Почалось?». Він відповів : «Почалось». Було відчуття нереальності подій, і впевненість, що все це ненадовго. Навіть була думка залишитись в Маріуполі, перечекати. Але коли поруч 4-річна дитина, рішення було виїхати і перечекати певний час в більш безпечному місці. Виїхали ми поїздом, дуже довгою була дорога, періодично потяг змінював маршрут, робили довгі зупинки. Так доїхали до Дніпра. Звідки вже моя мама забрала нас до Кривого Рогу. В Кривому Розі був безперервний моніторинг новин. Почалися звернення до міжнародних організацій, розповсюдження петицій, дзвінки на гарячі лінії державних установ з метою прояснити ситуацію. А також очікування дзвінка або повідомлення від чоловіка. Це було дуже рідко, іноді хтось із побратимів писав, що він просив передати, що живий і все. При цьому, коли йому все таки вдавалось додзвонитися, він мене більше підтримував, ніж я його.
Про вихід з «Азовсталі» я дізналася з новин. Пам’ятаю дату — 16 травня, коли поранених почали вивозити й повезли не на підконтрольну Україні територію. Тоді стало по-справжньому страшно. Просто страшно.
Чоловік мене заспокоював. Казав, що це ненадовго — два-три місяці, і він повернеться, все буде добре.
Минув уже четвертий рік. Він досі не вдома.
Про «барак 200»
Новина про підірваний барак в колонії в Оленівці почала з’являтися в російських телеграм каналах. Але я на той момент вже привчила себе, що краще перевіряти інформацію в українських джерелах. А от коли вже прочитала на каналі Жоріна, зрозуміла, що це правда.
Перша реакція, думаю, як і у всіх інших, була - шок. Одразу почався пошук інформації, дзвінки в Червоний хрест, до наших державних установ. Коли вже виклали списки, пам’ятаю, як не відкривала одразу. Тоді якраз почала палити. Купила пачку цигарок, і тоді вже відкрила списки. Це той самий випадок, коли одночасно відчуваєш дві протилежні емоції. Полегшення, що твого чоловіка немає в списках, і біль за тих, хто вже не повернеться додому.
Абсурдне судиліще
Потім був період майже повної відсутності інформації. Час від часу від звільнених надходили короткі повідомлення, накшталт хтось чув його прізвище, чи один раз бачив. Із тих розповідей тільки знала, наскільки жахливими були умови утримання, про тиск на полонених. Про відсутність системного моніторингу з боку міжнародних організацій. Це все важко сприймати в 21 столітті.
Наприкінці 2025 року я дізналася, що чоловіка готуються судити за статтею «тероризм». Спершу я навіть розсміялася — настільки абсурдно це прозвучало. А потім прийшло усвідомлення. І разом із ним — важкий сум: реальних механізмів впливу, щоб змінити ситуацію на нашу користь, зараз фактично немає.
Про організації корисні і не дуже
Коли ми були в Женеві в центральному офісі Червоного Хреста, мене щиро вражало те, наскільки вони вперті і безкомпромісні у своїй позиції: що вони роблять усе можливе… але тільки в межах того, що вже давно є номінальною процедурою. Вони не бажають визнавати, що їхня робота абсолютно неефективна, і що прийшов час для радикальних змін. Я впевнена, що якби вони діяли сміливіше та наполегливіше по відношенню до росіян, результат і для утримання полонених і для обміну був би набагато кращим.
Водночас, я дуже вдячна ОАЕ та Саудівській Аравії, які допомагають повертати полонених додому. Це надзвичайно складна, але дуже важлива робота.
Про мрії і бажання
Найбільша мрія - це прогулятися з чоловіком по парку. Настільки банально, але це прям мрія numberone. Я хочу, щоб він був в безпеці. Хочу, щоб всі незаконно утримувані українці були вдома. Азовцям в 2022 році обіцяли повернення додому через 3-4 місяці, але вже четвертий рік….
Я хочу повернути собі відчуття нормальності. За цей час я пережила багато особистих втрат, занурилася в психологію, щоб навчитися жити з травматичним досвідом і якось вплітати його в повсякденність.
Але попри все це, мій внутрішній час досі стоїть на даті 24 лютого 2022 року.
В статті використані фото іх архіву родини Наталі та Генадія