Був вечір, тихо падав сніг, але я вирішив трохи почистити автомобіль, щоб легше було привести його до ладу зранку, розповідає звільнений з полону захисник Маріуполя Олександр Гуділін
— Доброго вечора! Скільки вам повних років? — окликнув хтось здалеку.
Я озирнувся. Силует у пікселі неспішно наближався, а другий стояв трохи далі.
Так починається типове спілкування зі «страшними людоловами з ТЦК».
Привіталися, побажали один одному здоров’я, представилися. Дивно, чого ж мене ніхто не «пакує»? Не заливає газом і не тягне в бусик? А, ну звичайно, це ж не відосик у клятому ТікТоці, а реальне життя.
Жодних документів при мені не було, «Резерв» безжально зависав, про посвідчення ветерана у «Дії» я взагалі забув, тому просто на словах сказав, що я звільнений з полону захисник Маріуполя.
Це було 5 лютого 2026 року. Хто в темі, той знає, що тоді був обмін. Бійці ТЦК були в курсі, привітали мене та пораділи за хлопців, яких звільнили того дня. Для звітності перед керівництвом вони попросили все ж показати документи для підтвердження відстрочки. Я сказав, що вони вдома, і винесу їх за п’ять хвилин. Ніхто не став бігти за мною до під’їзду, лише вибачилися за незручності та погодилися почекати.
Я виніс посвідчення УБД та військовий квиток. Коротка формальна процедура — відстрочку підтверджено... А далі була щира розмова.
«Страшні людолови» розповіли, що бачать недосконалість мобілізаційної системи та відсутність професійної орієнтаційної й психологічної роботи з цивільними.
— Люди до нас потрапляють залякані та розгублені. Доводиться самим якось заспокоювати їх. Пояснювати, розмовляти, — каже один із військовослужбовців.
Хтось каже, що працівників ТЦК треба відправити на фронт. Але мало хто розуміє, що вони там уже були, і навіть у думках не мають наміру уникати служби. Хтось має обмеження після поранень і може нести лише таку службу, а звільнитися не має змоги. Наприклад, один із моїх нових знайомих воював у 2014 році, а потім ще два роки повномасштабної війни. Чоловік років п’ятдесяти в окулярах, танкіст.
— Я йшов на війну двічі як доброволець. Був вогонь в очах, і нас таких було багато. Зараз — ні. Люди побачили похоронки та злякалися. Це можна зрозуміти. Другий раз потрапив у 59 бригаду. Нас добряче розбили на Запорізькому напрямку, — розповів він, уникаючи згадки про те, що саме там отримав важке поранення, після якого не зміг продовжувати службу в бойовій частині.
Коли розмова перейшла у зовсім дружній тон, ветеран із ТЦК сказав, що психологи частини не працюють не лише з мобілізованими та рекрутами, а й із особовим складом загалом. Каже, що жодного разу не запропонували індивідуальної консультації чи групової роботи. А працювати йому є над чим. Картина проста й типова: проблеми зі сном, небажані спогади, труднощі в спілкуванні з дружиною. До того ж додаткові спалахи гніву провокує зневажливе ставлення громадян.
— Ну ти уявляєш, сьогодні підійшли до людини, ввічливо запитали документи. Якийсь кадр стояв поряд, дивився-дивився, а коли ми відійшли метрів на тридцять, почав кричати мені в спину: «На фронт їдь! Нема тут чого тобі робити!». Просто хотілося підійти й розмазати по асфальту.
— Так, так. Підтверджую. Ледь утримав його, — каже напарник.
Поскаржилися на мізерну заробітну плату в двадцять тисяч гривень, на керівництво, та загалом поговорили про життя з усіма його радощами й складнощами.
— Сподіваємося на одне: на мир, — сказали військовослужбовці та поспішили до машини, де на них чекав поліцейський. До речі, теж ВПО з Херсонської області зі статусом УБД.
Потиснули руки, побажали один одному здоров’я, попрощалися.
«Людолови», кажуть — залякані, дурні, наївні, недалекоглядні чи відверті вороги.
«Люди», — кажу я. Зі своїми проблемами, радощами та мріями.
Більше блогів ЧИТАЙТЕ У СПЕЦТЕМІ