Життєва історія киянина Івана Грашина — непроста й нетипова. Він свідомо залишив цивільне життя й добровільно пішов до війська, де став бойовим медиком. На фронті рятував побратимів під обстрілами, а згодом потрапив у полон, у якому провів майже три роки.
Про те, як вистояти в неволі, не зламатися й вийти з полону сильнішим, Іван розповідає сам. Після звільнення він повернувся до життя, щоб знову лікувати, творити й рухатися вперед — попри все, що довелося пережити.
Медик, реабілітолог та життєлюб
Усе життя киянина Івана Грашина так чи інакше пов’язане з медициною. За фахом він фізичний терапевт і реабілітолог, має освіту фельдшера, а також додаткові знання з масажу та мануальної терапії. Його професійний досвід охоплює роботу як з дітьми з інвалідністю, так і зі спортсменами, що значно розширило його практику та бачення.
Сьогодні Іван продовжує навчання й опановує новий напрям — сексологію та консультування, поєднуючи медичний підхід із роботою над якістю життя людини.
«Захоплююсь я подорожами, архітектурою, музикою та взагалі подобається усе красиве. Дуже люблю це життя, цей свій та знайомитися з новими людьми. Але моє основне хобі – це шибарі», – каже Іван Грашин. Медична освіта дає чоловікові вдало комбінувати незвичайну тілесну практику естетичного зв’язування моделей мотузкою. Він виступає сам, як в Україні так і за кордоном на фестивалях, та навчає цьому інших на майстер-класах.
Якщо дивитися на визначення терміну, то шибарі – це японське мистецтво обмеження рухливості тіла людини за допомогою мотузок, визначене технічними та естетичними принципами. Практика вимагає дотримання фізіологічної та психологічної техніки безпеки, майстерності, довіри та вміння розслаблятися. Крім технічного аспекту шибарі має чуттєвий, естетичний та еротичний компонент.
У всьому Івана підтримує його дружина Ірина — психологиня та консультантка, яка професійно працює у сфері психологічної допомоги.
«Мені дуже подобається працювати з тілом та справжніми емоціями, бачити їх в різних людей. Це про фізичний та духовний контакт, задоволення. Взагалі, за тілом треба слідкувати. Бо у здоровому тілі – здоровий дух», – впевнений Іван.
Іван поєднував професійний розвиток із сімейним життям, однак не зміг залишитися осторонь, коли розпочалася повномасштабна війна Росії проти України.
«Я патріот своєї землі та своєї країни», – сказав Іван і з перших дніввторгнення долучився до допомоги Силам Оборони.
…І розпочалася війна
«... Як я пам’ятаю 24 лютого 2022 року? Я спав. А потім мене розбудила моя кохана та сказала, що розпочалася війна», – розповідає Іван Грашин. Він заспокоїв дружину. Це вийшло не дуже. Але за чашкою кави подружжя спланувало свої дії, хоча спочатку були впевненні в швидке закінченні бойових дій.
На наступний день Іван вивіз родину з Києва на дачу, а сам почав волонтерити. Цим він займався ще до війни:допомагав дитячим будинкам сиріт та людям з інваліндністю.
«Мені написали знайомі з закордону. Вони надали контакти місцевих волонтерів. Відправлені медикаменти я розсилав їм та направляв на фронт», – каже він. Також Іван вивозив людей зі столиці, коли там стало небезпечно. Однак такої діяльності йому вистачило лише на місяць. Він відчував у собі сили та мав амбіції рухатися далі.
«Тому одного разу я пішов у військкомат, а дружині сказав, що мені вручили повістку. Вона, звичайно, не повірила», – сміється Іван. В навчальний центр 169, що знаходиться в Чернігівській області, він поїхав з двома коробками медикаментів, що рятували новобранців від різноманітних хвороб.
Іван Грашин став бойовим медиком. На жаль, свої перші навички надання екстреної допомоги побратимам йому довелося застосувати ще в навчальному центрі.
«18 травня 2022 року десь у 5:00 був «прильот». Я проснувся від того, що все гупало та всі кричали «Повітря!». Попало по сусідній казармі. Я вибіг зі своєю медичної сумкою та ми почали витягати з під завалів хлопців та надавати їм першу допомогу», – розповідає він. Врятувати вдалось 38 людей, але було багато летальних випадків.
«Я бачив, як горіли живцем люди. Одному хлопцю я тягнув руку, вмовляв його повзти. Майже вхопив за рукав, але бетонна плита склалася та його роздавило. Я вийшов, поплакав, але далі зосередився на тих, хто живий, та продовжив допомагати їм», – пригадує свій перший бойовий досвід Іван.
Навчившись сам, він почав проводити лекції та практичні заняття по тактичній медицині іншим. Ці знання та навички знадобились йому на Курахівському напрямку.
До його обов’язків входила евакуація поранених з позицій, їхня стабілізація дорогою до шпиталю, а також участь у ротаціях. Та одного разу в одного з бійців сталася панічна атака, і його потрібно було негайно замінити на позиції. Іван погодився, хоча це не входило до його прямих завдань. Саме тоді він і потрапив у полон.
Прострелили руку полоненому
24 серпня 2022 року, на День Незалежності України, окупанти масованно обстрілювали позиції Сил Оборони.
«По нам «працювало» все. Літаки, танки та арта. Зв’язок між позиціями зник. На наступний день був наказ на евакуацію. Ми виходили пішки та на точці, звідки повинна бути евакуація нас зустріли росіяни», – розповідає Іван. Зав’язався бій. Окупанти били з засідки, тому українські сили понесли втрати. Івану вдалося зайняти безпечну ділянку, але в його напрямку постійно стріляли з підствольних гранатометів.
Потім, коли по ворогу запрацювали наші міномети, Іван змінив позицію та став думати, як вийти до своїх.
«Але по-перше я зателефонував дружині, сказав, що за все їй вдячний, що дуже люблю, але я у оточенні та скоріше за все загину. Комбат став по телефону корегувати мій шлях. Я повз через мінне поле, а росіяни стріляли по мені», – каже Іван.
Півтори доби Івану вдавалося тікати від переслідування лісосмугою. Він дістався до найближчого населеного пункту — Мар’янки, зайшов до закинутої будівлі й намагався перечекати. Та його вистежили: будівлю обстріляли й, погрожуючи закидати гранатами, наказали роздягнутися та вивели в полон.
«Я вийшов з будинку. Мені наказали лягти на землю. Росіяни вигукували щось та стріляли біля мене. Один з них, навмисно це чи ні я не знаю, прострелив мені руку», – говорить Іван. Як бойовий медик, першу допомогу він надав собі сам, а потім випросив турнікет, щоб уникнути смертельної кровотечі.
«Потім мене декілька годин возили по позиціям, трішки катували та задавали питання. Знімали на відео з пакетом на голові. Але згодом привезли в Донецьку лікарню», – пригадує він. Там пораненому пригрожували ампутувати руку, але потім лише зафіксували косинкою.
Свій перший рік полону Іван Грашин перебував у лікарні. Далі Івану довелось пройти через табори, що були організовані в Горлівці та Кіровську.
«Прийомкі», деградація та зрадники
Попри те, що до колонії Іван Грашин прибув пораненим, уже в перший день під час так званої «прийомки» його били палицями та ногами. Після побиття на тілі залишилися синьо-чорні гематоми, які не зникали тижнями.
«Що сказати про Горлівку? Там я почав самостійно розробляти поранену руку за допомогою масажів та вчити інших робити масажі. Я намагався знайти по духу близьких людей, абстрагувався від реальності, читати книжки, зосередитись на нових знаннях та не впадати в депресію», – розповідає Іван.
Коли в колонію стали приїжджати російські спецназівці, режим став ще жорсткіший. Полонених били шокерами та палками перед їдальнею. Одного разу Івану заламали ребро.Обшуки та побиття, холод та голод, інформаційна ізоляція та психологічний тиск. Все це спричинило панічну атаку у Івана. Але більше за все його дратувало те, що дехто морально та інтелектуально деградує у полоні. Свариться за їжу, збирає недопалки та починає ділити побратимів у бараці на «елітних» та «всіх інших»..
Іван обрав інший шлях — шлях самовдосконалення й допомоги іншим. Маючи лише лезо та хлоргексидин для знезараження, він проводив нескладні хірургічні втручання: видаляв фурункули та врослі нігті, допомагаючи тим, хто був поруч.
«Найбільш за все мене бісило те, що до нас на барак поселили людей з батальону «Богдана Хмельницького». Це зрадники з полонених, що погодились воювати на боці рф проти нас. Вони всі співпрацювали з адміністрацією та задавали провокативні запитання. Але потрібно було робити вигляд, що ти з ними нормально спілкуєшся», – розповідає Іван Грашин.
Згодом хтось повідомив наглядачам, що Іван уміє робити масажі, які справді полегшують больові симптоми. Вони вирішили цим скористатися й почали викликати його, щоб він працював з ними. Фізично це було складно — через поранену руку, а морально ще важче, адже Іван не хотів мати жодних контактів з окупантами.
Втім, у цій ситуації були й вимушені «плюси». Під час розмов він дізнавався новини із зовнішнього світу, мав змогу брати книжки, а іноді його пригощали сигаретами. Ними Іван ділився з друзями, які перебували поруч у неволі.
Його перебування в Горлівській колонії закінчилось у липні 2024 року. Українські сили пішли у наступ та лінія фронту здвинулась. Військовополонених треба було евакуйовувати вглиб окупованих територій. Так Іван Грашин потрапив в Кіровську зону.
«Лякали сильною «прийомкою», але отримав лише декілька ударів. Звичайно, потім були образи та приниження, але було легше ніж в Горлівці», – так порівнює Іван колонії. У грудні з Кіровська почали етапувати людей в СІЗО на території рф. Іван розповідає, що в той період він внутрішньо погодився з тим, що полон – це надовго і намагався не нервувати, а заспокоювати та підбадьорювати інших людей.
Та дива трапляються. Замість холодного Сибіру навесні 2025 року Іван поїхав на довгоочікуваний обмін.
Удари по ниркам та крекери
Свою дорогу назад в Україну Іван називає «справжньою пригодою» й зізнається, що хоче розповісти про неї окремо. Каже, що з часом майже перестав вірити, що колись почує своє прізвище й наказ збирати речі на вихід — слова, які в 99% випадків означали обмін і шанс на свободу.
Його разом із ще п’ятьма чоловіками завели до порожнього барака й видали по бутлю води в дорогу. До аеропорту їх везли в автозаку через колонію в Торезі. Літака довелося чекати близько п’яти годин, і лише з дозволу дозволяли справляти природні потреби — в порожню пляшку.
Із зав’язаними очима та зв’язаними руками військовополонених літаком доправили до ще одного аеропорту, посадивши просто на бетонну підлогу.
«Тоді я отримав «дембельский акорд» у вигляді добротного стусана по ниркам. Один наглядач сказав, що можна розім’яти руки, що були зав’язані скетчем, а інший був проти. Від болі мене скрутило, але це був останній удар у полоні», – розповідає Іван. Під час транспортування до кордону Білорусії, що тривав 26 годин, годували лише крекерами.
Перед самим обміном росіяни сказали нам, щось про те, що «це їх земля, щоб ми не приходили сюди», але «ми –братні народи», та щоб «ми не тримали зла». Та головне те, що скоро нас всіх пересадили в український бус та ми нарешті опинились вдома», – говорить Іван.
Звільнених з полону оборонців України привезли на невеличку територію, де була змога вийти з автобуса та зробити фото. Іван каже, що це були незабутні враження, коли всі сміялись, плакали та співали одночасно.
«А я відчував… навіть не знаю що. Я не розумів, що у мене з родиною та рідними. Було багато думок. Я відійшов в сторону. Присів на землю. Торкнувся рідної землі та сльози полились самі», – розповідає Іван.
Його та інших захисників доправили до Чернігівського шпиталю, де їм видали телефони й одяг. Але найважливішою була зустріч із родиною: Івана чекали дружина та син. Саме цей момент зігрів серце й розвіяв усі сумніви. Згодом із ним зв’язалися друзі, звільнені з полону раніше, й привітали з початком нового життя на волі.
Посттравматичне зростання
У психології є таке поняття як посттравматичне зростання. Це період, коли людина, яка зазнала важкого життєвого досвіду, змінюється зсередині. Змінює свої життєві переконання та орієнтири. Це не просто повернення до попереднього життя, а трансформація, яка має вигляд більш глибоких стосунків та серйозного ставлення до оточуючого.
«Я достатньо емпатійна людина та доволі філософськи ставлюсь до життя. Мабуть, це мені допомогло у полоні. Я намагався шукати пояснення для себе. «Навіщо я залишився живим?», «Для чого я тут?», «Що я ще повинен зробити?». Постійно задавав собі ці питання», – говорить Іван.
Він каже, що саме там усвідомив: кожне життя має свій кінець. Увесь вільний час Іван присвячував медитаціям і роздумам про майбутнє.
«Основні зміни в собі що я помітив, це те, що я став емоційніше сприймати життя, більше цінувати родину, близьких та всіх, хто мене оточує. Інша сторона – став жорсткіше, тобто якась краплина мізантропії в мене з’явилась», – каже чоловік.
Нині Іван проходить медичну комісію, продовжує вивчати тілесно-орієнтовані практики та вже побував на виступах із технікою шибарі в Німеччині.
«Зараз я на свободі. Я щаслива людина. Але багато наших хлопців ще там, у ворожій неволі. Це дуже сумно. Чекаємо на них усіх», – каже Іван Грашин.