«Не люблю фамільярничати. Та попрошу обличчя на фото заретушувати. Мене звати просто Євгеній, позивний “Дез”», — з цих слів починається розмова кореспондентів 0629.com.ua зі звільненим з російського полону бійцем морської піхоти. Він зізнається, що це його перше інтерв’ю в житті — і водночас перша спроба вголос розповісти шлях від оборони Маріуполя до понад трьох років неволі та повернення додому.
В 18 років — у морську піхоту
Народився Євген у 2002 році в місті Сіверськ, це Бахмутський район Донецької області. Але з трьох років проживав у Маріуполі, тому вважає себе мешканцем столиці Приазов’я.
Ходив хлопець у школу №52, що знаходилася на 17-му мікрорайоні. Провчився там з 1 по 9 клас, а пізніше вступив до електромеханічного технікуму в Приморському районі. Продовжував навчання в Маріупольському багатопрофільному ліцеї, де освоював професію кранівника.
«Може, я не дуже розумний, але я сильний», — з посмішкою характеризує себе хлопець. Маючи зріст понад два метри та кремезну статуру, він займався східними бойовими мистецтвами та міг постояти за себе як на вулиці, так і в офіційному спарингу.
Як тільки Євгену виповнилося 18 років, він вирішив піти до армії. Прийшла повістка, тому він одразу підписав контракт з морською піхотою, частина якої базувалася в Маріуполі. Мотивував його на це кінолог, який займався з собакою хлопця.
З 2020 року Євген мав трирічний контракт з 36-ю бригадою морської піхоти.
«Служба мені давалася легко, мав добрі стосунки з товаришами, хоча спочатку під час навчання чогось не міг зрозуміти. Також були мої виїзди у “сектор”», — розповідає про свою службу до повномасштабної війни Євген.
Дві контузії та зустріч з танком
24 лютого 2022 року Євген перебував у місці дислокації, розташованому на території жіночої колонії.
«По місту вже почали летіти перші бомби та снаряди. Я чув свист над собою», — пригадує воїн. Через декілька днів він отримав свою першу контузію.
«За цегляною стіною за метр від мене розірвався важкий снаряд. Добре, що я щойно встиг одягнути бронежилет. Підвівся, обтрусився та побіг далі. Не хотів я на шпиталь. Там нецікаво», — сміється морпіх.
Далі його та його групу перевели на позиції на заводі «Азовмаш». Там почалися щоденні бойові чергування під обстрілами. Офіційно «Дез» значився зенітником, але виконував функціонал звичайного піхотинця — того, кого найбільше потребувала оборона Маріуполя.
«Одного разу прямо на нашу позицію виїхав російський танк та почав гатити. Командир сказав, що покидати позицію не можна. Двох побратимів поранило, а я якимось чином заліз у бронежилеті в щілину між парканом та будівлею. Тому і залишився цілим, але отримав другу контузію, після якої втратив свідомість, а потім блював», — каже Євген.
Він розповідає, що протягом квітня брав участь у кількох спробах вирватися з оточення, однак жодна з них не була успішною.
«Оточення було в сім кілець. Через них не пройдеш. Усі шляхи вели прямо під приціл окупантів», — згадує Євген.
Вихід з «трьохсотими» у полон
Втомлений, контужений та морально виснажений морпіх каже, що спочатку навіть не зрозумів, коли отримав наказ на вихід у полон. З’явилися думки переодягтися в цивільний одяг та замаскуватися під звичайного мешканця міста, але ризикувати не наважився.
«Потім я дізнався, що начебто були такі хлопці з наших, хто прикидався цивільними та жив у місті. Але я подумав, що з моєю пропискою, якщо мене спіймають, шансів не буде. Тільки яма», — розповідає Євгеній.
Тому виходив у полон разом з пораненими бійцями, опікуючись їхнім здоров’ям. Перший обшук пройшов спокійно. Робив його зрадник, мешканець Маріуполя, який вступив до російської армії, а до цього працював на Центральному ринку.
«Перші три дні я знаходився у свинячих бараках без їжі та води», — так жартома Євгеній називає ангари в селищі Сартана, куди окупанти звозили полонених захисників Маріуполя. Приміщення було повністю переповнене людьми, тому доводилося спати майже стоячи або на піддонах.
Палиці, що ламаються об тіло
З ангарів Сартани Євгена етапували в Оленівську колонію, яка стала відправною точкою його трирічного полону. Першу «прийомку» він описує як «незабутню подію».
«Як забути те, коли об тебе ламають три палиці? Добре, що мені нічого не зламали, але ребра боліли так, що не ляжеш», — каже Євгеній.
Час в Оленівці минав швидко. Між прийомами їжі, які могли бути раз на 10–12 годин, військовополоненим дозволяли спати. Спати хотілося майже постійно — від голоду та виснаження.
Але через тиждень прийшла команда збиратися з речами. У списках було прізвище Євгена. Його завантажили в автобус та перевезли до Суходольської колонії в Луганській області.
«Чорна діра»
«Перший тиждень нас ніхто взагалі не чіпав. Прийшов начальник охорони та сказав: “Ми не знаємо, що з вами робити. Ніколи не працювали з полоненими. Йдіть спати по бараках”», — розповідає маріуполець.
Але згодом ставлення почало змінюватися. Спочатку — покарання за так звані «зальоти», а потім просто так, «для профілактики». Співробітники колонії переодягалися в бронежилети, одягали маски та зненацька забігали в бараки, починаючи хаотично бити всіх гумовими палицями.
Більш лояльне ставлення почалося з 2024 року. Систематичні побиття припинилися, а праця стала лише за бажанням. Євгена в Суходольську на допити водили всього три рази, і після того, як він збрехав, що пішов до армії під примусом, від нього відчепилися.
«Взагалі на Луганщині було більш-менш нормально. Просто сиділи, іноді били. Змушували вчити пісні та вірші. Було телебачення та бібліотека. Але цю колонію я назвав “Чорною дірою”. На обміни когось забирали рідко — по три-чотири людини», — каже Євгеній.
Коли в Суходольській колонії зібрали понад 600 військовополонених, їх почали розвозити по різних СІЗО РФ. Євгена відвезли до міста Кемерово.
Сніг, голод та катування
«Я навіть не знаю, де це місто. Знаю, що там холодно, не весело та багато снігу», — з жартами пригадує свій етап у Кемерово морпіх. Його привезли туди потягом 12 грудня, дорога тривала понад три доби.
На «прийомці» Євгена змусили повністю роздягтися та побили. Далі почався камерний режим. За полоненими постійно спостерігала відеокамера, а з динаміків безперервно лунали дитячі пісні російською мовою. Якщо наглядачам здавалося, що хтось спить або розмовляє, змушували робити фізичні вправи на виснаження. Інколи під час перевірок камер били дерев’яними молотками по пальцях, спинах та руках.
На допиті, який тривав близько години, Євгена били шокером та палицею. Будь-яка відповідь супроводжувалася ударом. У камеру він ледь доповз із «синіми» ногами.
«Я схуд до 54 кілограмів при зрості 196 сантиметрів. Був найвищий та найхудіший у камері. Тому мені сказали, що я маю стежити за “квартиркою”. Одного разу я забув її закрити — і мені за це наступили берцем на голову», — говорить морпіх.
Євген каже, що зберегти розум йому допомогло вміння перемикатися в «автоматичний режим»: не думати ні про що, бути зосередженим лише на теперішньому моменті, щоб не з’їхати з глузду від думок про майбутнє.
До дому — на літаку
Обмін відбувся зненацька. Євгена викликали в медичну частину, оглянули та сказали, що його потрібно більше годувати. Але замість цього наступного дня перевели в іншу камеру, де вже були хлопці з його частини та приблизно його віку. Коли у кожного з них взяли розписку про те, що вони більше не братимуть до рук зброю та не служитимуть у ЗСУ, а потім переодягли в чистий одяг, сумнівів щодо обміну не залишилося.
Євген потрапив в Україну 19 квітня 2025 року, пробувши у полоні понад три роки.
Дорога додому була важкою. Треба було летіти у вантажному літаку в незручному положенні — з опущеною головою та піднятими руками. Тих, хто підіймав голову, били прикладами.
«Після чотирьох годин я думав, що мої руки вже відпали», — каже він.
Потім українців посадили в автобус та повезли до білоруського кордону, де відбувся обмін.
Життя мільйонера
Реабілітацію Євген проходив у Вінницькій області, а згодом — в Одесі. Був у різних шпиталях та лікарнях, набирав вагу, відновлював документи. Після цього займався питанням грошового забезпечення. Всі накопичені за роки полону гроші він отримав одним платежем.
«Я був на вулиці, коли прийшло повідомлення з “ПриватБанку”. Побачив, що на рахунок надійшло 4,5 мільйона гривень. Я присів на лавку та закурив. Не міг повірити, що бачу такі цифри», — каже Євген.
Коштами він розпорядився з розумом: вклав їх у нерухомість, придбав декілька автомобілів. У Вінниці зустрів своє кохання та зараз живе цивільним шлюбом.
«Добре, що жінка мене підтримує та розуміє всі мої приколи, помічає перепади настрою», — каже Євген.
Зараз хлопець у пошуках цивільної роботи. З війська він звільнився, але не виключає, що може повернутися, якщо виникне таке бажання.
Євген катається на велосипеді, мотоциклі та квадроциклах. Каже, що це позитивно впливає і на фізичне, і на ментальне здоров’я. Намагається робити дорогі подарунки близьким, які хвилювалися та боролися за нього.
«Раніше я мріяв отримати грін-карту та поїхати за кордон. А зараз ні. Оселився у Вінниці. Живу та кайфую від життя», — каже Євгеній.