Ніч з 19 на 20 березня 2022 року на бульварі Меотіди у Маріуполі була найстрашнішою з початку повномасштабного вторгнення. Принаймні, для родини Влада Шорохова. Люди три тижні не виходили з підвалу, але коли тієї страшної ночі за три години в будинок, де вони переховувались, прилетіло 11 снарядів, зрозуміли – цей підвал стане їхньою могилою, якщо не тікати. І вони почали тікати. Мама, бабуся, друг, з яким Влад мав близькі стосунки, сусідські діти… Вони бігли, не знаючи куди, а над їхніми головами летіли вогняні кулі.
Історію маріупольця, який пройшов блокаду, фільтрацію та втечу через Росію, а тепер намагається побудувати спокійне життя у Фінляндії — країні підтримки, холоду та нових викликів, розповіло видання Схід NOW.
Бульвар Меотіди – це Лівобережний район Маріуполя. Він майже впритул наближений до «Азовсталі». Зараз там не залишилося майже жодного будинку – окупанти зрівняли із землею декілька кварталів.
Вирватися з того пекла можна було лише одним шляхом – через Новоазовськ. Нещасні, голодні, залякані люди з усього Лівобережжя стягувалися до узбережжя, де чекали евакуаційних автобусів, які б вивезли їх подалі від Маріуполя, від залишків їхніх домівок і смерті.
Автобусів довелося чекати більше 8 годин, пригадує Влад. Але вони таки приїхали – із Новоазовська, і повезли маріупольців спочатку у фільтраційний табір, а далі – до російського Таганрогу.
Владу Шорохову довелося втекти з фільтраційного табору, щоб самостійно проїхати через всю РФ – з півдня на північ – і дістатися кордону із Фінляндією.
Так розпочалась дорога до північної країни, де важко знайти тепло та дружбу, але точно можна розраховувати на допомогу.
«Залишитесь живими, якщо добровільно вийдете із міста»
Приблизно 16 березня мешканцям підвалів на бульварі Меотида раптом стали приходити СМС-повідомлення: «Якщо протягом доби ви добровільно покинете місто, то залишитесь живими».
«Я не дуже зрозумів сенс повідомлення тоді. Ми сиділи під бомбами і дуже хотіли вийти з міста, бо всі розуміли, що залишатися там – це і значить загинути», - розповідає Влад Шорохов.
Скоріше за все, окупанти розсилали такі повідомлення з номеру 777, намагаючись дістатися телефонів тих, хто тримав оборону на території меткомбінату «Азовсталь». Але отримали дивні СМСки цивільні на бульварі Меотиди.
«Ми були одними з перших, хто перетинав кордон з Росією з тієї сторони. Росіяни ще тільки починали створювати фільтраційні табори, а на прикордонних пунктах не було бази для перевірки тих, хто пройшов, а хто не пройшов фільтрацію. Тому в Новоазовську нас пропустили без проблем. А от поки ми дісталися кордону із Фінляндією, російські прикордонники та ФСБшники вже отримали інструкції», - розповідає маріуполець.
Влада Шорохова затримали при спробі перейти кордон із Фінляндією. Його допитували декілька годин ФСБшники. Одна команда, відпрацювавши зміну, йшла додому, на її місце приходила наступна, а Влада все допитувати і допитували. Після чергового питання по колу один із ФСБшників, мабуть, так втомився, що просто відпустив Влада.
«Коли його напарник вийшов на обід, я просто по-людські сказав йому: «Послухай, я пережив пекло, я втратив все. Відпусти – просто дай можливість виїхати з вашої грьобаної країни». Він подивився на мене, а потім сказав:»Йди». І я побіг…
Фінські обійми
На фінському кордоні прикордонники не одразу повірили, що Влад – біженець з України і просили сказати щось українською.
«Рідненькі, я українець, я свій!» - закричав молодий чоловік.
Почувши українську мову, Влада і його родину одразу направили до Центру допомоги біженцям. Там нагодували, допомогли з нічлігом.
«Нас зустріли дуже тепло. Ми це відчували. Правда, в центрі допомоги, який відкрили спеціально для українців, нам довелося бути досить довго – близько місяця. Потік біженців був дуже великим. Маленькій країні було складно одразу знайти стільки місць для проживання.
«Але через місяць на поселили в люкс-апартаменти. Це було прям вау! Шикарні умови. Єдиний мінус – довелося жити з росіянином по сусідству. Він був доволі мутним. Спочатку розповідав, що вимушений був виїхати, а в Санкт-Петербурзі у нього залишилася дружина з дітьми, потім, десь через тиждень, почав шукати жінку у Фінляндії, місцеву, з якою можна було б одружитися. У нас стосунки не склалися одразу, ну і, очікувано, закінчилося все некрасиво – він написав на мене і мого друга донос», - розповів Влад.
Справа в тому, що Влад перебував у громадянському шлюбі з чоловіком. Разом вони пережили блокаду у Маріуполі, разом тікали із спаленого міста. Коли приїхали до Фінляндії, заявили про себе як про пару, яка перебуває у громадянському шлюбі. Але сусід-росіянин почав писати на них скарги, тож фінська адміністрація надала маріупольцям окрему невеличку квартиру.
Як допомагає Фінляндія українцям
Фінляндія – маленька країна, її спроможності приймати біженців дуже обмежені. На 2025 рік уряд навіть вимушений був обмежити кількість новоприбулих українців – 500 людей на рік. Перевагу надають жінкам з дітьми та людям з інвалідністю.
Але тих, кого ця країна приймає, вона оточує всебічною допомогою.
Основні права українських біженців у Фінляндії:
·отримання житла в приймальних центрах або муніципальних програмах;
·отримання соціальної та медичної допомоги;
·доступ до юридичної підтримки та інформації;
·можливість влаштуватися на роботу без додаткових дозволів;
·право на соціальні виплати, зокрема житлову допомогу від KELA (Фінський соціальний страховий інститут), яка може частково або повністю покривати орендну плату.
Влад Шорохов розповів, як це працює на практиці. Кожному прибулому з України призначається соціальна допомога у розмірі 300 євро (якщо приїжджає родина, то одному члену родини – 300 євро, а іншим – по 250 євро – саме з цим чоловік стикнувся, коли зі своїм партнером оформлював допомогу: партнеру призначили щомісячну виплату у розмірі 300 євро, а йому – 250). Всі, хто приїжджає, забезпечуються соціальним житлом – спочатку тимчасовим, у центрах допомоги, в готелях, костелах, а потім – квартирами.
Комунальні послуги сплачують мешканці, але якщо не вистачає грошей, біженець з України (біженці з інших країн такого права не мають)має звернутися до KELA, надати довідки про стан рахунків, і попросити гроші на те, що потрібно. Це може бути не тільки оплата квартири, а і допомога з одягом або їжею.
Окрім цього, українці у Фінляндії мають право працювати без отримання дозволів і користуватися медичною страховкою.
Влада Шорохова ця страховка врятувала.
Страшна хвороба
Перші місяці у Фінляндії Влад Шорохов був занурений у роботу в Центрі допомоги українським біженцям.
«Людей, які б могли розмовляти українською, виявилось недостатньо. Фіни намагалися говорити з нами англійською. Але ж серед біженців мало хто розумів і англійську. Я слухав ці спроби комунікації, і раптом збагнув, що розумію, про що говорять фіни. Я у Маріуполі багато років вчив англійську, але не вважав, що знаю її і що можу розуміти і говорити. Аж виявилося, що можу! Тому мене запросили бути волонтером у центрі допомоги. І я, звісно, погодився. Людей прибувало дуже багато, і роботи було багато. Чесно скажу, деякі наші співвітчизники неприємно дивували. Наприклад, вони приходили взяти їжу, гігієнічні засоби і нагрібали не те, що потрібно, а скільки могли взяти. Я питаю: людоньки, ну нащо ви берете 5 шампунів? Ви ж через місяць прийдете, і зможете ще взяти. Навіщо вам 5? А вони дивно дивилися на мене і робили своє – тягнули все що могли унести. І за цим було дуже неприємно спостерігати. Ось такими були мої перші місяці у Фінляндії».
Але коли допомога в волонтерському центрі була вже не потрібна, Влада накрила депресія. Він не розумів, що відбувається, але раптом став катастрофічно втрачати вагу. За 2 місяці чоловік схуднув на 20 кг. Для людини, яка і без того не була товстою, це була критична втрата.
На роботі він не міг більше піднімати робочий інструмент і просив колег допомогти йому. В якийсь момент Влад зрозумів, що треба до лікаря.
Лікарі вимагали термінової госпіталізації.
«Я казав, як так можна, у мене робота, мене звільнять. Але лікарі були категоричними: ніякої роботи, і думати про це не смій, є загроза життю. В кінці кінців, я написав заяву, що відмовляюся від госпіталізації і буду проходити лікування під наглядом моєї родини – на щастя, батьки були поруч».
Процес лікування виявився складним, тривав більше 2 років, і фактично лише зараз Влад може сказати, що поновився і повертається до життя. І до пошуку роботи також.
Весь час, поки він проходив лікування, ліки оплачував роботодавець Влада. Але коли закінчився термін контракту, роботодавець звільнив Влада.
Робота у Фінляндії
Фіни дуже закритий народ, насправді. Взагалі тривалий час це була закрита країна. Тому вони дуже неохоче беруть на роботу (і взагалі приймають у своє життя) чужинців. Тож попри те, що українцям дозволили працевлаштовуватися на роботу без спеціального дозволу, знайти роботу дуже складно.
«Тут діє правило «по знайомству», як це було і в Україні. Якщо хтось порекомендує, тебе візьмуть, навіть якщо ти не маєш спеціальної освіти. А якщо такого знайомого, хто порекомендував би тебе, немає, то знайти роботу вкрай важко», - розповідає Влад.
Першу роботу він знайшов дуже швидко – по рекомендації колеги з волонтерського хабу. Це була робота прибиральником будівельного сміття – після ремонту. Важка робота, але вона приносила непоганий дохід.
Потім, знову ж таки за рекомендацією, Влад отримав роботу у православному музеї. Займався там кейтерингом, клінінгом. Власне, саме цю роботу він втратив через хворобу.
Тепер шукає нову, поки що безуспішно.
«Я пішов на навчання, закінчив курси з догляду за літніми людьми. Тут, у Фінляндії, щоб доглядати за кимось, дійсно, треба навчатися. Хотів ще одні курси закінчити, але відчув, що не потягну. Попрацював в геріатричному центрі. Емоційно було дуже складно. Фіни взагалі холодні, неемоційні люди. Я ж до тих одиноких дідусів та бабусь ставився з любов’ю, розмовляв, допомагав, обіймав, співчував. Фіни цього не розуміли.
Одного разу на моїх руках померла літня жінка. У неї пішла кров горлом. Після цього я зрозумів, що це вже занадто, я не зможу так працювати».
Зараз Влад у пошуках. Він живе у невеличкому місті Куопіо, тут небагато роботи. Якщо б вдалося переїхати до Гельсінкі, було б простіше. Але питання з житлом тримає на місці. Потрібно не просто знайти квартиру, а щоб Kela погодила фінансування. Тут важко без сторонньої допомоги і без грошей.
«Загалом, у Фінляндії ставлення до роботи таке, що будь яка праця – це класно. Працюєш у клінінгу? Це супер. Навіть на такій роботі можна заробляти до 2 тисяч євро. Головне – щоб робота була. Але звичайно, мені, людині, яка має дві вищі освіти, яка працювала у Маріуполі у провідних компаніях, не просто думати про себе і про своє майбутнє, маючі некваліфіковану роботу».
Життя у Фінляндії – це про спокій та комфорт
Загалом, коли живеш у Фінляндії, ти розумієш, куди витрачаються податки, каже Влад Шорохов. Все ремонтується, облаштовується так, щоб будь-якій людині було комфортно переміщатися містом, жити, працювати, ростити дітей.
Соціальна допомога, якість житла, освіта, медицина – держава вкладає в усе це гроші, і це помітно.
«Якщо тобі 40 і ти просто прагнеш спокійного життя, то Фінляндія – саме та країна», - каже Влад.
Тут дуже красиво. Північні пейзажі вражають. І північне сяйво – таке часте явище, що до нього звикаєш, і вже не завмираєш з відкритим ротом кожного разу, коли небо починає палати.
Але люди – холодні. Вони без обіймів та зайвих поцілунків ростять своїх дітей, потім діти виростають – і без обіймів і зайвих емоцій живуть самі і так ростять вже своїх дітей. Така традиція, такі суворі північні люди. Неемоційні, часто залежні від алкоголю, каже Влад.
Українцям важко знайти серед них друзів, важко розуміти.
«У мене є подруга, українка, яка зустрічалася з фіном. Так одного дня він просто зник на місяць. Не писав, не дзвонив, потім з’явився, сказав, що був зайнятий на роботі. Такий зайнятий, що не знайшов хвилини написати повідомлення. Для фінів таке «зникання» - нормальна поведінка. А нам це важко усвідомити та прийняти», - розповідає Влад.
Він каже, що попри російську пропаганду про те, що західні країни – це край «розврата и порока», суспільство у Фінляндії дуже консервативне.
Тому українці найчастіше спілкуються з українцями, з росіянами та білорусами, які приїхали у Фінляндію давно, ще до війни, одружилися з місцевими. Всі вони складають діаспору, яка не дуже відкрита до біженців з України, насправді. Мовляв, ми приїхали свого часу, і нам ніхто не допомагав, а вам тут все на тарілочці.
«Але це така дивна заздрість. Чому заздрять? Що ми втратили все, що мали? Що ми не можемо поїхати додому? Що немає дома? Це дуже несправедливо», - каже Влад.
Багато хто з українців зараз у підвішеному стані: що робити далі? У березні 2027 року закінчується термін захисту. Для тих, хто має роботу (а таких чимало у Фінляндії), зможуть залишатися і далі, але вже без статусу біженця. Що робити іншим – незрозуміло поки що.
«Я не знаю, що робити. Скажу грубо, але це правда: такі, як я, застрягли тут в міжжоп’ї. І тут складно, і повертатися нема куди. Мого будинку не існує. В Україні мені нема до кого їхати, нема куди. Я слухаю українських блогерів, які кажуть, що такі, як я, - вороги. А мені, після всього, що довелось пережити, насправді хочеться лише одного – спокою».