Йому 25 років, і він «азовець». Багато хто в цьому віці лише закінчує освіту й починає свій дорослий життєвий шлях. Проте Сергій Тараненко, позивний «Девіс», до цього часу здобув досвід ведення бойових дій і перебування в російському полоні, умови якого зрівнювалися з утриманням довічно засуджених.
Кохання з першого погляду
Сергій Тараненко родом із Тростянця на Сумщині. До армії він потрапив у 21 рік. Хоча спершу йому прийшла повістка, Сергій без вагань обрав інший шлях — вирішив одразу підписати контракт. Після 11 місяців служби у військовій частині 2276 Національної гвардії він перевівся до полку «Азов».
«Я був у Золочеві й там познайомився з хлопцями з “Азова”, які навчалися на сержантів. Я був молодий, займався спортом, шукав себе й пригод. У своїй частині я служив у тилу, і мені це було нецікаво», — каже Сергій. Тому він одразу загорівся ідеєю перевестися до полку. Його мрія здійснилась за 23 дні до початку повномасштабного вторгнення РФ.
«1 лютого я був на базі в Маріуполі. Це було кохання з першого погляду. Я побачив тотальний спорт, рівень дисципліни й свободи, який там був», — ділиться спогадами військовослужбовець. Цей короткий проміжок часу Сергій повністю присвятив підготовці.
«Все вийшло, як у комп’ютерній грі Call of Duty (відомий шутер – прим. редакції). Спочатку ти відпрацьовуєш на полігоні, а потім одразу потрапляєш на війну», — жартує Сергій.
23 лютого молодий «азовець» повернувся з полігону, а 24 лютого вже почалася оборона Маріуполя.
Почалась “двіжуха”
Другий батальйон, куди входив Девіс, був відправлений у центр міста. Перший батальйон «Азова» вже утримував позиції на Лівому березі.
«Я був розгублений, але водночас хотів випробувати себе. Почалися перші “прильоти”, і я почав адаптуватися», — каже хлопець. Згодом, як і в грі, рівень складності підвищився. Девіса прикомандирували до першого батальйону, і він почав виходити на позиції на околицях Маріуполя.
Спочатку це були спостережні пости, однак із березня вони різко ставали бойовими. Тому Сергій Тараненко почав брати участь у прямих зіткненнях з противником. Командир його позиції отримав осколкове поранення в голову і призначив Девіса старшим.
«Та як же я можу бути керівником? Я ж по суті ще рекрут!» — обурювався Сергій, однак поранений товариш запевнив, що він впорається, і іншого виходу просто не було.
Сергій каже, що навчився і уражати ворога, і кидати гранати з вікон, щоб зберегти своє життя та життя солдатів підрозділу.
«Війна — найкращий учитель у такій справі. Доводилося на ходу в усьому розбиратися й багато розуміти. Приходили більш досвідчені хлопці з сусідніх позицій, і ми разом доходили до різних висновків», — згадує Сергій. Захисники Маріуполя робили майже неможливе: перебуваючи під обстрілами корабельної й наземної артилерії, утримували штурми і часом самі йшли у локальні наступи. Так вдавалося відтягнути день чи навіть тиждень до очікуваної підтримки. Але вона не приходила… Доводилося «відступати» все далі й далі до заводу «Азовсталь».
Оточення біля зупинки Лепорського
Одного разу Девіс опинився в оточенні в закинутій будівлі біля зупинки Лепорського.
«Це була трешова ситуація. Ми сховалися там від обстрілу, але виявилося, що противник загнав нас у “кліщі”. Ми спробували вийти, але нас «зустрічали» на 360 градусів зі стрілецької зброї й закидали димами. Ми розуміли, що в нас є 10–15 хвилин. Якщо приїде техніка — ми точно не вирвемося живими», — каже боєць. Тоді ухвалили найпростіше, але найефективніше рішення — прориватися «всліпу» крізь дими з боєм.
Четверо бійців тоді загинули, кілька отримали поранення, але кістяк групи вдалося врятувати.
«Кулі летіли наді мною, поруч і в землю під ногами. Я не знав, що можу так швидко пробігти 50 метрів із 40-кілограмовим рюкзаком», — розповідає хлопець.
Остання точка спротиву — «Азовсталь»
Коли комбінат «Азовсталь» залишився останньою точкою спротиву, ситуація там була майже неконтрольованою. Оточених захисників міста російські окупанти обстрілювали з усіх видів наявного озброєння. Тоді, з метою збереження життя особового складу, надійшов наказ від вищого командування вийти у почесний полон.
Девіс до останнього дня був на позиціях і вийшов із заводу в останній партії — 20 травня 2022 року.
Кошмар у «Бараці 200»
Коли полонених привезли в колонію в селищі Оленівка, Девіс спочатку потрапив до бараку 9–10. Але несподівано з’явився список на переселення.
«Ми не розуміли, що це за список. Чому і кого кудись будуть переселяти. Але там було й моє прізвище», — каже Сергій.
Усіх названих у списку перемістили до переобладнаного під спальні місця цеху на промзоні колонії. Усередині були лише двоповерхові нари без матраців і подушок. Це був перший тривожний сигнал. Постільну білизну принесли пізніше, але адміністрація суворо заборонила вночі виходити навіть у туалет, який був на вулиці, й зачинила двері.
«Спочатку вночі ми прокинулися від “прильотів” десь удалині. Посміялися й лягли спати. Але потім я прокинувся від вибуху. Прокинувся — і відразу “потух”. Знепритомнів. Отямився й подумав, що це мені сниться. Навколо руйнувалися й горіли стіни. Лист металопрофілю впав на мене, і я руками й ногами відкинув його, став вибиратися», — розповідає Девіс.
Хлопець із жахом згадує хаос довкола. Люди стогнали, хтось у паніці намагався тікати. Сергій витягнув з-під ліжка побратима і наказав йому негайно виходити, інакше можна було задихнутися. Сам він затримався на кілька секунд, щоб забрати одяг, і теж вибіг надвір.
«Я пам’ятаю свої емоції. Це був страх і злість. “Нас просто підставили й нас хочуть убити”, — такі думки крутилися в голові», — каже Девіс.
За його словами, співробітники колонії не допомагали пораненим, тому багато хто стік кров’ю. Інші полонені парамедики рятували побратимів із 00:00 до 7:00, але рук катастрофічно бракувало. Сам Девіс отримав поранення в шию й ногу, тому його залишили в ДІЗО. Тяжкопоранених відвезли в Донецьк.
Пекельні умови після теракту
«У 6-місній камері нас було 35 осіб. Спали, як оселедці. Води давали по 400 г на людину на день. Була спека, усі поранені, страждали від зневоднення. У мене почалася інфекція, діарея, нудота, я не їв 4 дні й висох до 54 кг. Але я зібрався з духом, переконував себе, що житиму й боротимусь далі», — каже Девіс.
Коли адміністрація Оленівки вирішила, що військовополонені «трохи оговталися», їх знову перевели в загальні бараки, а згодом етапували в Таганрог.
Режим “довічника”
27 вересня 2022 року Девіса та партію інших полонених привезли в Таганрог.
«Нас просто викидали з КАМАЗів на землю. Очі були зав’язані. Нас одразу били “під дих”, як це заведено в таких закладах», — розповідає Сергій. Йому дивом пощастило — це був єдиний удар, який він отримав на прийомі. Багатьох інших хлопців сильно побили.
«Режим утримання військовополонених у РФ прирівняний до довічно ув’язнених. Але в камері Таганрога можна було ходити й сидіти, не було відеоспостереження. Дозволяли читати книги, і за 1,5 року я прочитав понад 140 штук», — каже Девіс.
Перші 6 місяців були дуже складними. На кожній перевірці камер військовополонених били гумовими кийками, змушували вчити гімн РФ, функції президента РФ і значення кольорів державного прапора РФ. Постійно тримали в стресі. Потім стало трохи легше. Одним зі «спасінь» для Сергія стала література.
«Усім військовополоненим раджу багато читати. Мені це допомогло втекти від гнітючої реальності й залишитися собою. Психолог каже, що моя адекватність у нормі. Особливо рекомендую Ремарка. У Агати Крісті та Моріса Дрюона теж є чудові твори», — каже Девіс.
Одиночне ув’язнення
Згодом на Девіса чекало ще одне випробування, яке не кожна людська психіка витримала б. Бійця перевели до карцеру — тобто в одиночну камеру. На це були дві причини. На тому посту, де він утримувався, почався ремонт. А друга — з ним почав працювати слідчий.
Сергія Тараненка детально, але без застосування насильства, розпитували про всі місця, де він перебував у Маріуполі. Щоб полонений був більш «розговорливим», його тримали в повній ізоляції від інших.
«Мій мозок спочатку був у жаху. Я в камері — один квадратний метр. Там можна або сидіти, або стояти. Прикручений стілець і нари, що опускаються від стіни. Два тижні в мене була паніка. За півтора місяця я вже більш-менш звик. Дуже важко бути одному й ні з ким не говорити», — розповідає Сергій.
Урятувала знову література. Книга відволікала максимум на 15 хвилин, потім накочувалася тривога, і він був змушений знову «ховатися» у вигаданий світ.
Коли слідчі дії завершилися, Сергія знову перевели до загальної камери. В одиночці він пробув 120 діб.
«Мене підселили до хлопців, і тиждень я просто не замовкав. Вони навіть відклали свої книги, щоб мене послухати. Ми переговорили про все, і почалася звична “відсидка” в казематах Таганрога. На стінах був грибок, постійний холод і волога», — каже Сергій.
Його камера вважалася «показовою». Хлопці підтримували ідеальну чистоту, стежили за гігієною, і тому саме до них приводили всі перевірки.
«Вони шукали «азовців»
РФ не тримає військовополонених довго в одному місці. Їх час від часу перевозять між різними тюрмами та таборами.
8 вересня 2024 року Сергія Тараненка разом із побратимами посадили в автозак, відвезли на вокзал і там пересадили в заґратований вагон.
«Крізь ґрати ми дивилися, як живе Росія. Як взагалі минає життя, коли ти сидиш у тюрмі. Дивувалися, що люди живуть нормальним життям і навіть не думають, що десь іде війна й хтось страждає в застінках», — згадує Девіс.
Етап прибув до Пермі. «Приймання» в СІЗО було ще жорсткішим, ніж у Таганрогу, й цього разу Сергію не пощастило.
«Нас зустріли ударами, технічно накинули мішок на голову. Поставили на коліна на прогулянковому дворі й по черзі витягували, щоб побити індивідуально. Співробітники ходили й шукали “азовців”. Я чув крики й стогони, і розумів, що цього не уникнути. Я почав контролювати свої емоції, робити дихальні вправи, думати як військовий. І от дійшла черга до мене», — каже він.
Девіса завели в приміщення, зняли мішок і наказали кидати одяг у нього. Коли він почав роздягатися, семеро людей одночасно почали бити його гумовими палицями.
«Я стиснув зуби, але врешті впав під ударами на землю й закричав. Лежачи, намагався зняти штани. У мене це вийшло. Мене поставили біля стіни, наказали посміхнутися, зробили фото. Потім підбіг інспектор, одразу вдарив кулаком у обличчя, накинув мішок і поволік до камери», — згадує Девіс.
Біля камери його знову повалили на землю, потоптали ногами — підвестися він уже не зміг.
Пермський режим
«Режим утримання в Пермі такий, що 13 годин ти стоїш на ногах. На тебе дивиться відеокамера. Із колонки жіночий голос дає команди, і все треба виконувати: йти в туалет, читати вірші, починати прибирання в камері. Тричі на день зарядка — біг на місці по 40 хвилин, щоб нібито не затікали ноги й спина», — з гіркою усмішкою каже Девіс.
Розмовляти також заборонялося. Дозволяли перекинутися лише кількома фразами про побут. За діалоги могли жорстоко покарати. Читати дозволялося тільки годину на день — теж стоячи.
«Увесь полон я думав, як удосконалити себе. Було багато думок і багато роботи над собою. Думав, що змінити в собі, а що вже змінилося. Багато думав про батька, хотів із ним зустрітися. Я пішов із дому в 21 рік і подорослішав за час війни й ув’язнення», — каже Сергій.
Дорога додому через Білорусь
У середині квітня 2025 року двері камери різко відчинилися. Сергія та ще кількох полонених на диво делікатно вивели в коридор, попросили підняти голову догори й сфотографували. Здавалося, що їх мають звідси кудись везти. Але куди?
«За три роки я відучився вірити в щось хороше. Я одразу подумав, що буде етап на іншу зону. Сказав це хлопцям. На цьому обговорення закінчилося. Кожен залишився зі своїми думками», — згадує боєць «Азова».
За деякий час представники адміністрації знову прийшли в камеру, назвали прізвища Девіса та ще кількох людей, наказали взяти всі речі й вийти. Полонених відвели в лазню, видали станки й наказали ретельно поголитися.
«Потім нам принесли майже нову тюремну форму. На моїй не вистачало ґудзика, і через це вони влаштували між собою скандал. Далі наказали вибрати взуття. Я за звичкою схопив перше-ліпше. Все робив, аби швидше. Інспектор назвав мене неадекватним і сказав підібрати черевики за розміром», — каже Сергій.
Так почався довгий шлях додому після майже трьох років російського полону.
«Мене відвели в коридор, погладили (без жартів) по спині й запитали, чи піду я знову воювати. Я, звісно, відповів, що ні. Потім запитали підрозділ. Почувши відповідь, хмикнули: “З тобою все ясно”», — згадує Девіс.
Партію, яку везли на обмін, нагодували повноцінним обідом, знову сфотографували й посадили в автозак.
«Нас привезли на аеродром, і там уже зустрічала військова поліція. Акуратно натягнули шапки на очі, зв’язали руки. Тримали, звісно, в напрузі криками, але без образ. Обмін, я б сказав, пройшов на “п’ятірочку”», — жартує звільнений боєць.
Літак спершу відвіз українців до Москви, а з Москви був рейс на Гомель. Сергій зізнається, що в літаку спав, а по-справжньому повірив, що повертається додому, лише коли в автобусі побачив на сидіннях продуктові набори з білоруською символікою.
19 квітня 2024 року, перед самою Великоднем, Сергій Тараненко разом із 276 військовослужбовцями опинився на території України.
«Та це ж точно обмін! Поруч зі мною був прикордонник, який знав ці місця й упевнено сказав: “Братан, зараз через Чернігівську кордон будемо заїжджати. Потерпи”. Так і сталося. Ми приїхали додому», — каже Сергій.
Хлопець зізнається, що не зміг стримати сліз, коли з вікна автобуса побачив людей із українською символікою вздовж дороги, і вдруге був розчулений ставленням медичного персоналу в госпіталі.
Що далі?
На запитання, чи буде він продовжувати службу, Девіс поки не має відповіді. Каже, що його чекають операції та багато медичних процедур. Після цього він оцінить ситуацію в країні і власне здоров’я, і лише тоді розгляне цей варіант.
У чому він точно впевнений — це те, що буде розвиватися й ніколи не стояти на місці.
«Я зрозумів, що хочу отримати вищу освіту й стати профі, спеціалістом у якійсь галузі, найкращим у своїй справі. Я буду кимось, хто гідний доброї долі й свободи. Така моя позиція», — говорить Сергій Тараненко.