День Маріуполя у Києві мав би бути про пам’ять, біль і незламність. Про тих, хто вижив після російської агресії, втративши дім, роботу й рідне місто. Але замість вшанування — у самому серці столиці з’явилися портрети тих, хто колись нищив українську свободу. Царі й цариці, що палили фортеці, руйнували козацькі паланки та стирали з історії наші міста, сьогодні дивляться з банерів на Хрещатику.
Чому у 2025 році ми досі дозволяємо імперським міфам диктувати, хто «заснував» Маріуполь? І чи не перетворюється це на продовження справи окупантів?
Про це пише у своєму блозі відомий історик, краєзнавець, журналіст, автор книги «Від Русі до України. Факти і сенсації» Анатолій Герасимчук. Він дозволив розмістити його думку на 0629.
День Маріуполя з портретами окупантів в Києві
Вчора був день Маріуполя в Києві. Люди, які вирвалися з-під московської агресії, які залишилися живими, втративши житло, роботу, свою малу батьківщину, змушені відзначати свій день міста у столиці, — бо рідне місто досі топчуть московські окупанти.
Це — реальність, яка болить і водночас нагадує: Маріуполь — наш, український.
Але київська влада вважає трохи не так.
На Хрещатику виставлені великі банери з портретами російських царів і цариць, які буцімто заснували Маріуполь.
Портрети Катерини ІІ, її сина Павла, другої дружини Павла Марії, в честь якої за однією із версій названий Маріуполь.
Та, яка насправді Софія-Доротея-Августа-Луїза фон Вюртемберзька.
На Хрещатику, в центрі української столиці, сьогодні виставлені портрети катів українського народу, що палили наші фортеці, руйнували козацькі паланки й топтали свободу.
Більш ганебного і цинічного виклику українцям загалом і постраждалим жителям Маріуполя важко уявити.
За наказом Катерини ІІ після зруйнування Запорізької Січі були перейменовані всі населені пункти на території Січі, щоби стерти з памʼяті народу наше козацьке минуле.
Адміністративний центр Кальміуської паланки — Кальміус — був одразу ж перейменований на Павловськ (за іншими даними — Павлоград).
В 1778 році на землі Січі між нинішнім Запоріжжям і Дніпром депортували греків з Криму з допомогою військ під керівництвом Суворова.
В 1780 році греків переселили на територію Кальміуської паланки — нинішньої Донецької області, місто указом Потьомкіна найменували Маріуполем.
На згадку про Майрем — передмістя Бахчисарая, де жили греки до переселення — або ж є варіант, що на честь дружини Павла Марії.
На банері на Хрещатику написано, що греки на місці Маріуполя «застали залишки колишнього запорозького форпосту Кальміуса: декілька козацьких куренів та Свято-Миколаївську церкву».
Це, мʼяко кажучи, неправда.
Не залишки куренів, а 55 камʼяних будинків передавали грекам жителі теперішнього Маріуполя, яким було визначено переселятись в нинішній Павлоград.
Тобто Катерина з Потьомкіним вирішили з визначеного грекам під заселення місця поблизу Дніпра (яке мало спочатку називатися Маріямполем) переселити греків в місто в гирлі Кальміуса, зробивши «ротацію» жителів і назв міст.
Губернатор Чортков, відвідавши Кальміус, названий ним Павловськом, в 1776 році писав, що застав там «множество православного народу, камʼяну церкву та при ній Київського Межигірського монастиря ієромонаха».
Козаки не всі покинули місто, їх залишилося біля двох тисяч навколо Маріуполя, а в Маріуполі на момент приходу греків була Свято-Миколаївська церква, в якій кримський митрополит Ігнатій 26 липня 1780 р. провів перше богослужіння.
До приходу греків в Маріуполі був також закладений фундамент церкви Святої Магдалини (саме таким іменем називала себе мати гетьмана Івана Мазепи, Ігуменя Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського Успенського дівочих монастирів).
Церкву Святої Магдалини українському населенню Маріуполя довелося відстоювати через суди, і вона деякий час навіть була соборною, тобто головною церквою Маріуполя.
В 1897 році була збудована нова церква Святої Магдалини, в 30-х роках ХХ століття церква була зруйнована, а в 1960 році на її місці був збудований драмтеатр.
Той драмтеатр, який в 2022 році розбомбила авіація РФ.
Але для імперських істориків козацького періоду Маріуполя не існувало. За наказом Катерини ІІ.
Не існує козацького періоду історії Маріуполя і на 35 році Незалежності України.
Офіційна дата «заснування» Маріуполя — 1778 рік — це видумана московською імперією дата, приурочена до остаточного підкорення українських земель Катериною ІІ. Навіть не до насильного виселення греків із Криму, які зʼявилися в Маріуполі в 1780 році.
З датою 1778 року Маріуполь зростав на чужому горі — на сльозах і розорених домівках козаків і кримських греків, яких вирвали з рідної землі.
Це була класична імперська політика: зруйнувати одне, збудувати «своє» і назвати це «дарунком цариці».
І сьогодні, у 2025 році, коли Маріуполь у руїнах через чергових нащадків тієї ж імперії, нам знову вже у Києві тицяють у вічі «їхню величність» — портрети тих, хто нищив українців.
Маріуполь — це не «місто Марії» за указом цариці.
Маріуполь — це Кальміуська паланка, козацька земля, кров українців і біль переселених греків.
Наш Маріуполь — це символ боротьби, а не символ рабства.
Виставляти сьогодні на Хрещатику московських катів — означає продовжувати їхню справу.
Якщо ми й далі прикрашатимемо свої пам’ятні дні портретами окупантів, то чим ми відрізнятимемось від тих, хто зараз у Москві називає Маріуполь «древнім російським городом»?
Я не думаю, що це зробив київський міський голова Віталій Кличко чи начальник Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко.
Це зробили ті «криси», які сидять в Києві і чекають тут путіна.
Маріуполь — наш. Український. Досить вже цих царських міфів.
Анатолій Герасимчук.