«Ми не коти. У нас лише одне життя», - каже Оксана Клименко. Вона втратила у Маріуполі все, що мала, окрім життя. І вважає, що доля подарувала їй шанс, залишила в живих, для того, щоб нарешті вона навчилася його цінувати.
Зараз жінка намагається почати все спочатку в далекій Канаді. Це вже третя країна, де вона робить спроби знайти своє місце. Це не просто, проте Оксана не втрачає оптимізму і кожного разу намагається зібрати навколо себе рідних по духу людей, щоб повернути відчуття втраченого дому.
Як їй це вдається? Розповідає газета Схід Now
![]()
«Замість відкриття салону краси, відкривала підвали…»
Оксана Клименко не боялася війни. Вона була до неї ближче, ніж багато інших. З 2014 року волонтерила, допомагала військовим підрозділам, які захищали Маріуполь. Пізніше сама пішла служити в армію. Звільнилася буквально напередодні повномасштабного вторгнення. Планувала повністю змінити фах, відкрити власний салон краси. «Але замість салону, я відкривала підвали в оточеному місті», - каже вона.
Оксана Клименко була впевнена, що місто надійно захищене, і коли її сестра, яка живе в Канаді вже багато років, протягом лютого 2022 року дзвонила і вмовляла сестру виїхати з міста, Оксана тільки знизувала плечима.
«Я не вірила, що буде щось страшне. Була впевнена, що навіть якщо Росія сунеться, все буде, як в 2014-м. Хлопці, військові, теж заспокоювали. Тож коли 24 лютого все почалося, тікати за кордон почала Західна Україна, а ми на Сході були впевнені, що все буде добре».
Оксана Клименко жила на Лівобережжі Маріуполя. Цей район росіяни почали обстрілювати першими. Але навіть тоді не хотілося вірити, що все це – серйозно. Поки не подзвонила подруга і не сказала, що в сусідній будинок влучила ракета.
«Ось тоді мені стало лячно. Я пішла до сусідів, і мене глибоко вразила та розмова з ними. Поки був жив мій чоловік, ми спілкувалися, на шашлики ходили інколи разом. А тут раптом сусід мені каже: «Ну готуйся, зараз будеш відповідати, чим ти 8 років займалася…» І я зрозуміла: вони мене просто здадуть, раптом що».
Тож Оксана швидко зібрала речі і вирішила поки що переїхати до батька, який жив в Приморському районі на проспекті Нахімова.
Дуже швидко райончик, де вони переховувались, перетворився на пекло. Будинки навколо палали, і лише їх будинок був цілий.
«Сусіди по підвалу були переконані, що це тому, що серед нас була навідниця, така собі Ольга, яка якимось дивом мала зв’язок і періодично з кимось контактувала. Так це чи ні, ми вже не дізнаємось, але беззаперечний факт – наш будинок був єдиним, куди не прилетіло. І ми, якщо чесно, очікували щодня. Було відчуття, якщо ми не покинемо терміново своє укриття, то це вже буде кінець. І тому коли я почула, що люди стали виїжджати з міста, стала збиратися».
Оксана Клименко каже, що взагалі не була впевнена, що зможе вивезти всіх, тому що в машині майже не залишилося пального. Тому і речей ніяких не брала, казала батькові, ну як ті речі тягти, якщо машина раптом в порту заглохне.
Сусідки по підвалу, дві літні жінки, яких вона майже не знала, в останню мить попросилися взяти їх. Так і їхали – брудні, страшні старі люди.
«Думаю, коли росіяни на блокпостах дивилися на пасажирів, у них зникало бажання нас перевіряти. Я тільки так можу пояснити, що нас пропускали. Коли вже у безпеці, на українській території, я розповіла, що везу в сумці свої військові нагороди, документи, мені сказали, що я з головою не дружу. Це мабуть так і було. Зараз я розумію, наскільки це був ризикований і непродуманий крок з мого боку».
В пошуках свого місця на планеті
Це трохи дивне відчуття, коли з одного боку втрачаєш все, і відчуваєш щомиті цю порожнечу, а з іншого – перед тобою відкриті всі дороги, їдь куди хочеш, бо все твоє життя – в одній невеличкій сумочці.
Тож коли Оксана з батьком виїхали з захопленої ворогом території, вони трохи розгубилися – куди далі? Оксана думала їхати, як і більшість українців, до Німеччини, але сестра порадила їхати до Болгарії. Там було те, що лікувало найкраще – море.
«Я була така розгублена, не могла себе знайти, занурювалась у депресію. І єдине, що мене рятувало, - море. Я приходила до нього щодня і просто мовчки дивилася. Без нього я б не витягла себе, це точно», - каже вона.
В Болгарії урядова допомога скінчилася вже через 2 місяці перебування у країні, тож Оксана Клименко влаштувалась на роботу в приморський готель, який надав їм житло.
«Почала працювати на роздачі їжі. Але мені було там дуже некомфортно. Ставлення керівництва до українок і болгарок було геть не рівноправне. Місцеві, болгарки, мали можливість сходити на перерву, на обід, в туалет, а нам давали 30 хвилин на день для власних справ. І не важливо, як ти почуваєшся. Нас контролювали із годинником – записували, скільки раз на день ми відвідали вбиральню.
Взагалі в Болгарії дуже потужні проросійські настрої, тож для жінок з України в готелі створили такі умови, що було просто неможливо працювати. І я звільнилася», - розповідає Оксана Клименко.
Друзі порадили їхати в Румунію. І вона буквально відкрила для себе цю країну.
«Румунія - прекрасна. Тут дуже підтримують Україну. І мені там зустрілися неймовірні люди», - каже Оксана.
Вона дуже швидко працевлаштувалась в одну з румунських компаній менеджеркою – відповідала за он-лайн листування. Почала вчити румунську. Без цього неможливо адаптуватись в жодній країні. Їй пообіцяли навчання, кар’єрне зростання, більш відповідальну і більш високооплачувану роботу з часом. Тож там, в Румунії, вона опанувала нову спеціальність – СММ.
А головне – вона почала вибудовувати навколо себе дуже проукраїнське середовище, яке допомагало їй навіть за кордоном відчувати свою користь для України.
Восени 2023 року в Бухаресті українська громада ставала вже не такою багато чисельною. Багато хто повернувся в Україну. Тим не менш, люди збиралися, спілкувалися.
«Ми досить регулярно проводили зустрічі українською громадою. Але це було частіше просто зустріч під українськими прапорами, з українськими піснями та слоганами. Я зрозуміла, що треба змінювати вектор проведення таких акцій. Треба було не просто співати, а привертати увагу європейців до ситуації на фронті, до потреб України у зброї», - каже Оксана Клименко.
Її підтримали румунські громадські організації, і результат не забарився – на акції, організованої за участі маріупольчанки, стали приходити представники влади в Бухаресті, політики, журналісти.
Вона давала інтерв’ю, проводила акції, допомагали українцям, які тільки прибували у Румунію. До неї досить звертаються по допомогу ті, хто не знає, що вона переїхала вже в іншу країну. І дивним чином Оксані вдається допомагати людям навіть на відстані.
«Мені здавалося, що я зможу залишитися в Румунії, будувати там свої життя. Я була дуже оптимістично налаштована. Єдине, що мені заважало , - туга за родиною. Моя сістра, улюблені племінники, моя тітка з родиною – всі вони давно вже мешкали у Канаді. А ми з батьком – за тисячі кілометрів від них. Розумієте, коли втрачаєш все, оці людські стосунки стають найціннішим. В якусь мить я просто зрозуміла, що мій дім, там де моя родина».
Тож вона трохи накопичила грошей на квитки на літак і поїхала разом з батьком до Монреаля, де мешкала її родина. Думала, спочатку просто в гості. Але коли побачила, який щасливий її 74-річний батько поруч із внуками, зрозуміла, треба залишатися там.
«Трудовий табір» і одночасно країна можливостей для тих, хто починає з нуля
Канада прийняла чимало українських біженців, проте сюди їдуть переважно працездатні люди, готові включитися в роботу. Тому що складається враження, що в Канаді працюють всі – без обмеження віку. Через це Оксані Клименко довелося витратити певний час і нерви, щоб отримати статус біженця для батька, бо при заповненні анкети він вказав, що не збирається працювати (нагадаємо, йому 74 роки). І тільки на підставі цього йому відкрили лише туристичну візу.
Проте, пояснює Оксана, якщо ти маєш роботу, ти можеш дуже швидко тут стати на ноги.
Коли українці приїжджають у Канаду, їм пропонують одноразово 3000 доларів допомоги одразу плюс 500 доларів допомоги при поселенні в тимчасовому житлі. Майже одразу певні служби радять мовні курси і починають шукати для тебе роботу (протягом року).
Деякі українці, які в 2022 році приїхали із серйозними намірами влаштувати своє життя у Канаді, вже зараз мають власне житло та машину.
Фактично, ніхто не живе у хостелах – всі мають гроші на те, щоб самостійно орендувати квартиру або навіть будинок. Багато хто купує автомобіль, а дехто – більше ніж один, тому що машини у Канаді дешеві, користі від них маса, і майже всі, включаючи підлітків, - за кермом.
Оксана розповідає, що деякі українці поводять себе непорядно, коли приїжджають, реєструються виключно для того, щоб отримати 3500 доларів і виїхати. Це дуже дратує канадців. Але ті, хто залишаються, починають працювати і приносити користь країні, можуть розраховувати на підтримку Канади.
«Тут дуже велика українська спільнота, - пояснює Оксана Клименко. – Так склалося історично. Потужний проукраїнський рух, українська діаспора, яка дуже активна. Я з перших днів в Монреалі долучилась до діяльності організації «Спільно Монреаль» (spilno_montreal).
Ще одна організація, з якою я співпрацюю, має осередки в 50 країнах світу, - “Communities Army of Ukraine”. Вони проводять масштабні акції. Тримають руку на пульсі і завжди реагують на актуальні події, які відбуваються в Україні.
А ще тут, у Канаді, збирають величезні гроші на підтримку України, української армії. Я не бачила такої потужної фінансової підтримки від простих людей в жодній країні Європи».
Для Оксани участь у діяльності проукраїнських організацій – це можливість бути корисною для своєї країни, наближати перемогу у спосіб, який їй доступний. Але не тільки. Саме під час таких акцій вона знайомиться з людьми, знаходить друзів, розширює коло спілкування. Під час однієї з таких акцій познайомилась з маріупольчанкою, яка також пережила бомбардування. Говорили, згадували, плакали. Такі зв’язки дуже важливі, вважає Оксана.
Зараз Оксана з батьком мешкає в будинку своєї сестри. Вона починає заняття на курсах з французької (Канада двомовна країна – там спілкуються англійською та французькою, проте в Монреалі переважає саме французька), паралельно працює онлайн - надає СММ послуги для українців, яким потрібно просувати свої сторінки за кордоном. Але розраховує, що після закінчення мовних курсів зможе працевлаштуватися в місцеву Інтернет-компанію за своїм фахом.
Їй подобаються можливості, які надає Канада українцям. Її заспокоює, що в Канаді не потрібно принизливо очікувати, поки уряд подовжить право перебувати українцям в країні – тут кожен, хто працює і платить податки, отримує право на проживання і майже нічим не уражений у правах, окрім виборчого права. Вона мріє заробити грошей і мати власний дім, навіть краще того, який вона мала в Маріуполі.
Проте Оксана досі не впевнена, де саме на мапі світу її місце.
«Я хочу повернутися до дому. Хочу пройтися містом, в якому прожила кращі роки свого життя. Але я точно знаю, що більше не зможу бути щасливою там.
Ми не коти. У нас немає дев’яти життів. І тому дуже хочеться своє єдине життя прожити не дарма».
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube
