Частина людей, які поїхали з міста, тікаючи від війни, протягом 2022 року, зараз повернулися до Маріуполя. Попри окупацію і всі ризики, пов’язані з перебуванням на території, де не діють українські закони, а російські підмінюються правом сильного, люди ухвалюють для себе такі рішення.
Ми розпитали чотирьох людей, які певний час мешкали за межами міста, а тепер повернулись, чому вони на таке наважились, чи не розчаровані тим, що побачили, і чи не шкодують вони про своє рішення.
Кожен із наших співрозмовників проходив через процедуру фільтрації (троє з них – в аеропорту Шереметьєво, четвертий повертався із Росії), тому вони дуже нервують через цю розмову. Для забезпечення безпеки людей ми змінюємо деякі деталі, які б могли допомогти з ідентифікацією наших співрозмовників, проте вони не торкаються суті їхніх розповідей.
Марина
Я рік прожила у Німеччині, але зараз повернулася до дому. У мене була дуже поважна причина – мати. Вона не схотіла їхати зі мною навесні 2022-го, як я її ні вмовляла. А зараз її стан здоров’я погіршився. Я не можу залишити її. І мені зараз, чесно кажучи, байдуже, які там прапори і яка влада, тому що для мене найголовніша людина у світі – мама.
Я вже майже рік, як повернулась. Моя квартира зруйнована, а квартира мами – вціліла. Тому ми живемо вдвох.
Місто, дійсно, змінюється. Росіяни відбудовують. Принаймні, ззовні фасади будинків фарбують, діри від снарядів заливають бетоном. І ззовні здається, що все нормально. Але чесно – мені страшно тут жити.
Я не можу спокійно повертатися додому, тому що на нашій площадці оселилися будівельники не знаю якої національності, але по-російські говорять дуже погано. Один з них чіпляється до мене постійно, каже, що буде до нас з мамою переїжджати і одружуватися на мені.
Я не можу їздити в громадському транспорті, тому що постійно хтось треться о тебе. Я не можу прогулятися ввечері (ну от зараз світлішає, можна вже буде і пройтися).
А нещодавно якийсь п’яний просто ввалився у нашу квартиру. Постукав, я відкрила – а там воно. Вдарив мене, заскочив у кімнату, мабуть хотів щось вкрасти, а потім швидко вискочив і побіг. Тож чи можу я відчувати тут безпеку? Звісно, що ні.
Але заради мами я пристосовуюсь, паспорт російський отримала, без нього тут неможливо знаходитись. Буду якось жити.
Павло
Я мешкаю на Лівобережжі Маріуполя. Навесні 2022-го ми сиділи з родиною у підвалі, коли туди увійшли кадирівці і почали за волосся всіх витягати з підвалу. Нас загнали в автобуси і повезли. Ми не знали, куди нас везуть. Опинилися у Таганрозі. Там спочатку були у такому великому розподільнику, потім отримали кімнату у гуртожитку.
Я ніколи не бажав жити у Росії, хоча у мене там рідня. Проте так склалися обставини. Я не мав ресурсу, щоб їхати далі, у Європу, чи ще кудись. Тому ми вирішили пожити там. Донька вступила до медичного університету у Ростові. Вона починала навчання у Маріуполі в медуніверситеті, і її прийняли до Ростову. Тому ми певний час думали, що зможемо жити у Росії. Але це було важко. Нам не вистачало грошей, тож ми з дружиною вирішили повернутися, а донька залишилася – продовжує навчання.
Мені у Маріуполі не подобається. Я у постійній напрузі. У місті небезпечно. Дружина влаштувалась на роботу, так я кожного вечора ходжу її забираю і до дому веду, хоча це в 200 метрах від нас, тому що придурків повно. Чіпляються, можуть пограбувати. Ось так, щовечора кладу у кишеню ніж і рушаю за дружиною. Це що, нормальне життя?
Але попри все я не хочу залишати місто. Тут збереглося житло. Я нормально заробляю. До війни я працював на заводі, але я ще непоганий сантехнік. І попит на нашу професію тут величезний. Тож у мене замовлень повно. З грошима проблем немає. Є проблема з безпекою і з тим, що тут немає життя. Чекаю змін.
Інга
У березні 2022 року я разом із рідними, а у нас велика родина, виїжджала із Маріуполя. Зараз майже вся моя рідня повернулась до міста. Таке диво трапилося, що у нас у всіх збереглося житло. Хтось втратив по 4 квартири, а ми всі маємо дах.
Весь цей час я мешкала у дітей в Києві. У мене було житло, власна кімната, діти турбувалися про мене, але мене тягнуло до дому. Там, у Маріуполі, залишився чоловік. Він не хотів полишати місто. Казав, що буде стерегти квартиру, і кликав мене назад, казав, що місто відбудовується, все там добре. Тож я наважилася.
Я вже пів року тут, і що хочу сказати. Фінансово ми непогано живемо. Ми з чоловіком пенсіонери, отримуємо по дві пенсії – українську та російську. Маємо власну квартиру.
У Маріуполі повно продуктів, ніяких проблем з цим немає. Є проблеми з ліками (вони тільки російські), є проблеми з лікарями (їх не вистачає). І всюди черги. Вони мене вже просто виснажили, ті черги. Через них я можу вирішити не більше однієї справи за день. Якусь довідку отримати – день, до лікаря – день, банківську картку отримати – день.
Місто дуже змінилося. Його фарбують. І хоча слідів війни ще дуже багато, видно, що їх стає все менше – росіяни тут поспішають. Проте знаєте, я перестала відчувати Маріуполь своїм містом. От я приїхала – а місто незнайоме, так, немов би я вперше оселилася десь у Вінниці чи Білій Церкві.
Мені тут дуже погано. Я шкодую, що повернулася. Тут немає життя. Я звикла до того, що у місті постійно щось відбувається - ходила в театр, дивилася виставки, фестивалі, спілкування з друзями. Зараз нічого немає, а головна розвага – покладання квітів до пам’ятників. Тому я цілими днями сиджу вдома. Це не життя.
Я хвилююся, що не можу бачити дітей. Я нервую через відсутність лікарів. І дуже хочу повернутися назад до Києва. Вмовляю чоловіка продати нашу квартиру і переїхати, а він не погоджується. Каже, що аполітичний, що він - маріуполець, і буде жити тільки тут. Тож і я поки тут.
Станіслав
Виїжджав із Маріуполя в квітні. Я з Приморського району, у нас у квітні 2022-го розпочалося страшне пекло. Тож ми з родиною тікали через Мелекіно, Крим – до Європи. Жили трохи у Болгарії, потім у Румунії. Цікавий досвід, але я так і не знайшов роботу, набридло жити у тимчасовому і чужому. У нас у Маріуполі зберіглася квартира, тому вирішили повертатися.
Я ніколи не був проти Росії, у мене там рідня. І зараз не проти. Звісно, мені не подобається, що вони прийшли і зруйнували місто. Я втратив роботу (працював на ММК імені Ілліча). Але вже сталося як сталося, треба жити далі. Мені легше буде жити у себе вдома, ніж у чужій країні.
Не хочу нічого сказати проти України, але Росія дійсно вкладає величезні гроші. Думаю, для них відновлення Маріуполя – це питання престижу, тому будуть і далі вкладатися. А мені нічого більше і не потрібно. Робота є (працевлаштувався на будівництво, отримую 70 тисяч на місяць, на життя вистачає), син навчається у школі, у 5 класі. Поки що зарано думати про його майбутнє, будемо вирішувати, коли прийде час.
Я не ідеалізую Росію, але намагаюся приймати життя таким, яким воно є. Зараз мене все влаштовує тут.
Від редакції: жоден з наших співрозмовників не згадав про вбитих Росією земляків. Люди стараються оминати цю тему.
Ми не робимо жодних висновків з цих історій. Наша мета – вислухати людей, спробувати зрозуміти. Якщо ви також повернулися до Маріуполя і маєте бажання анонімно розповісти свою історію і свої враження від міста – пишіть на наш анонімнийТелеграм-бот для спілкування.