Вже декілька років я входжу до складу житлової комісії Маріупольської міської ради. Чому саме ця комісія? Бо міська влада має три основних ресурси: комунальна земля, комунальне майно і бюджет, і кожен з них є дуже ласим шматком для нечистих на руку людей. Хочу розказати про одну шпарину, через яку витікає майно міської громади, тобто наше з вами.
Трохи історії для розуміння ситуації.
З метою контролю громади над розподілом комунального житла ще в далекому соціалістичному 1984 році були затверджені «Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР», пунктом 3 яких чітко прописано: «Квартирний облік, установлення черговості на одержання жилої площі, а також її розподіл здійснюються під громадським контролем і з додержанням гласності». А пункт 19 цих Правил визначає обов’язковість і необхідність створення цієї комісії. Але як проводився цей громадський контроль і яка була гласність в розподілі квартир з 1984 року, на жаль, ми всі добре знаємо.
Ці правила були затверджені, щоб виконувати норми Житлового Кодексу Української РСР від 1983 року. Тобто наразі, після 30 років повернення незалежності Україною, уся житлова політика нашої держави досі базується на нормах, які залишились нам з часів СРСР.
Якщо ви прочитаєте преамбулу (вступну частину) Кодексу, ви начебто на машині часу перенесетесь у глибокий «совок» часів Леоніда Ілліча.
І це діючий документ суверенної держави Україна. Я особисто двічі звертався до депутатів Верховної Ради з проханням виключити цю безглуздість з тексту Кодексу. Але це питання так і не стало для когось з них актуальним. І це при тому, що увесь цей час у Кодекс постійно вносяться зміни, останні - у 2021 році.
Житловий Кодекс хоч і є діючим документом, але містить посилання на нечинні Конституції СРСР та УРСР. В актуальній Конституції незалежної України також є стаття 47, що стосується права на житло, але окрім першого речення «Кожен має право на житло» ніхто далі не читає. А от далі у статті все гарно розтлумачено: «Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду». Ну і окремо про безоплатне отримання житла: «Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону». Як для мене, то усе цілком зрозуміло - будуй, купуй, бери в оренду, а якщо відповідно до законодавства потребуєш соціального захисту, то отримуєш соціальне житло безоплатно. При цьому «Соціальне житло не підлягає піднайму, бронюванню, приватизації, продажу, даруванню, викупу та заставі». Тобто згідно діючої Конституції України громадяни можуть мати у власності або орендувати житло, а от Житловий Кодекс, що залишився нам від СРСР, все ще містить соціалістичне поняття «право на одержання у безстрокове користування житлового приміщення» (стаття 9). Безстрокове користування – це саме той вид використання житла, який був чи не єдиним у радянському союзі. Тобто ви отримували «ордер на право зайняття житлового приміщення», але саме приміщення (квартира) залишалось у власності держави. Виключенням були так звані кооперативні квартири, які будувались на кошти членів ЖСК і були у приватній власності.
Для отримання житлового приміщення у безстрокове користування громадяни, «які потребують поліпшення житлових умов», тобто забезпечені житловою площею нижче певного рівня (в Маріуполі - 6 кв. м на людину), повинні стати на квартирний облік. Громадяни, яких взяли на квартирний облік, вносяться до книги обліку осіб, які перебувають у черзі на одержання житлових приміщень. І черга ця не одна. Точніше, черга одна, але є ще певний перелік осіб, які мають право на першочергове та позачергове одержання житлових приміщень, і по ним ведуться окремі списки. Тобто фактично є три черги. Окрім цих, основних, є ще черга (списки) громадян, які претендують на отримання соціального житла, що безоплатно надається громадянам України, які потребують соціального захисту, на підставі договору найму на певний строк.
Нещодавно з’явилась ще одна черга, дуже сумна. З початком агресії РФ та окупації частини території України, у нас з’явились вимушені переселенці, або офіційно ВПО (внутрішньо переміщені особи), які переїхали з тимчасово окупованих на підконтрольні території. У 2015 році був прийнятий Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», за яким держава, спільно з органами місцевого самоврядування, взяла на себе обов’язок щодо створення належних умов для їх постійного чи тимчасового проживання. ВПО стають на облік для отримання тимчасового житла. За прийнятою програмою, на умовах 50/50, держава разом з містом кожен рік купує квартири для переселенців. Але у зв’язку з тим, що громадян, які переїхали з ОРДЛО, досить багато, особливо в Маріуполі, придбаних квартир все рівно не вистачає, тому тепер існує ще одна черга на житло і бальна система його розподілення. На це житло не видаються ордери, його не можна приватизувати.
Після розпаду СРСР і отримання Україною незалежності у 1992 році Верховною Радою був прийнятий Закон «Про приватизацію державного житлового фонду», який почав регулювати порядок передачі державного житлового фонду у приватну власність громадянам. З тих пір й існує можливість отримати у власність квартиру, на яку є «ордер». А от чи законно на сьогодні отримати ордер, дочекавшись у будь-якій з трьох черг – це вже питання. Згідно Конституції - ні, а от згідно Житлового Кодексу можна. Зважаючи на таку юридичну колізію, за час мого перебування у складі житлової комісії не було випадків видачі ордерів на квартири згідно черговості. Що цікаво, перший номер у загальній черзі стала на облік у далекому 1977 році. І за 44 роки так і не отримала квартири. Але це не значить, що взагалі не було видачі ордерів на квартири, які після цього можна було приватизувати. Про це далі. (До речі, у Маріуполі досі не приватизовано близько 3% квартир. Питання: чому люди за 30 років не скористались своїм правом? Вважаю, що причин на це багато, і в кожного різні).
З часів радянського союзу існує таке поняття як «службове житло». Службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Перелік категорій працівників, яким може бути надано службове житло, затверджений Постановою Ради міністрів УРСР ще в далекому 1988 році і налічує 69 категорій.
Особисто я не маю нічого проти службових квартир. Це дає можливість організаціям, у власності яких є таке житло, залучати до роботи необхідних спеціалістів з інших міст разом з сім’ями, звільняючи їх від необхідності пошуку та найму житлових приміщень. Станом на сьогодні у Маріуполі налічується 147 житлових приміщень, які включені до числа службових і знаходяться у міській комунальній власності. Крім цього є службове житло державної форми власності, яке знаходиться на балансі державних установ, підприємств та закладів. Є службове житло і у приватних підприємствах. Не знаю як зараз, а раніше у маріупольських комбінатів були службові квартири в Києві, Москві та інших містах. Використовувались вони зазвичай для тимчасового проживання робітників, які відряджались у столиці для вирішення виробничих питань. Але залишимо приватні та державні службові квартири і зосередимось на комунальних, які належать Маріупольській громаді.
За часів попереднього мера міста та й на початку першої каденції чинного, маріупольські комунальні квартири надавались в якості службових виключно співробітникам правоохоронних та контролюючих органів, суддям та інколи співробітникам виконкому. Мабуть, саме по цих категоріях Маріуполь відчував нестачу місцевих кадрів і потрібні були «варяги» з інших міст. А інколи службові квартири надавались місцевим, в яких «не було» у користуванні власного житла і їх керівництво клопотало перед міською владою щодо поселення свого працівника в комунальну службову квартиру. Ми знаємо як можна було досить швидко переписати своє житло на родичів та претендувати на таке житло. Найцікавіші випадки:
- суддя маріупольського районного суду, який надав довідку, що у родинному приватному будинку площею 120 кв. м його з донькою частка складає 9 метрів, а інша площа належить дружині, тому він потребує поліпшення житлових умов і має намір отримати у якості службової однокімнатну квартиру неподалік від суду, щоб зручно було ходити на роботу. Я був присутнім на цьому засіданні, і перший раз бачив як уся комісія одноголосно проголосувала проти такого нахабства. До речі, чомусь не знаходжу протоколу цього засідання на сайті міської ради;
- керівник обласного контролюючого органу просив отримати службову квартиру, бо уся нерухомість його родини, а саме дві квартири, будинок та земельна ділянка, була у власності його дружини, а він потребує поліпшення житлових умов. Цей випадок був до мого потрапляння у житлову комісію, тому цей службовець отримав таки квартиру.
На жаль, радянське житлове законодавство, за яким досі живе Україна, має таку купу шпаринок, які дозволяють мати у власності купу нерухомості по факту, а за документами бути безхатченком. Бо діючі правила дозволяють включати до складу сім’ї кого завгодно з родичів або, навпаки, не включати тих родичів, на яких записане усе майно родини.
А для чого ж вони усі так хапаються за службове житло - спитаєте ви? Тому що для його отримання не треба стояти в черзі, достатньо подати клопотання з роботи.
Але ж його не можна приватизувати? Так, не можна, але його можна виключити з числа службової житлової площі та перевести в ордерне, а от його вже можна приватизувати. І для цього достатньо клопотання з роботи, позитивного засідання житлової комісії та рішення виконкому. Ну а через деякий час подаються документи на приватизацію, потім іде сама приватизація, ну і на останок продаж. Потім наступне службове житло, інколи в іншому місті, і так далі. Читав про прокурора, який отримував службове житло в кожному місті, куди його переводили по службі, і таким чином приватизував 12 (дванадцять) квартир.
Тільки у 2020 році скінчилась ганебна, на мій погляд, практика надавати комунальні квартири у якості службового житла виключно «потрібним» держслужбовцям, і вже рік як ми надаємо таке житло лікарям та вчителям, яких реально не вистачає у Маріуполі.
З кожним роком житлові питання стають більш прозорими і справедливими, ніж раніше, не дивлячись на недолуге законодавство, яке ми отримали в спадщину від СеРеСеР. І я ніколи не голосував проти надання службового житла, але завжди проти його переводу в ордерне, бо прекрасно розумію, навіщо це робиться. І увесь 2021 рік таких випадків стосовно комунальних квартир не було. Державні службові квартири переводили в ордерні, але для контролю цього питання є інші органи, мене ж цікавить збереження майна міської громади. І з цим більш-менш налагодилось, і ось на останньому засіданні бац - і знову клопотання про переведення із комунальної службової квартири в ордерне. Для робітника МВС, який тільки у 2019 році в неї вселився. Ну що буде далі, нам відомо. Запам’ятався аргумент одного з членів комісії при розгляді цього питання «Наймач квартири хоче вкласти гроші в її ремонт, а квартира ж не його». Ну чого, логічно ж, правда?
Розумію що написав багато слів, і мало хто дочитає до кінця, але дуже хотілось простими словами розповісти про «совкову» житлову систему, яка досі існує в Україні, та поділитись своїм поглядом на квартирне питання Маріуполя, так би мовити, з середини влади. Майже всю інформацію, що навів у тексті, можна перевірити на офіційному сайті Маріупольської міської ради та у чинних законодавчо-нормативних актах, посилання на які з радістю надам. Ну і вашу думку з цього питання дуже хотілось би почути.
Олег Харченко
Матеріал опублікований в спецтемі "Блоги". Думка авторів блогів може не співпадати з позицією редакції 0629. Редакція сайту не несе відповіальності за зміст матеріалів, розміщених у цьому розділі.